Дорогі брати і сестри!
Так починаються страсні дні. В атмосфері урочистого, піднесеного входу Господнього до Єрусалиму вже є тривога, є передчуття чогось незворотнього, що має статися. Але те, що відбувається довкола, здається, суперечить пророцтвам Спасителя. Його вітають як переможця, назустріч виходять радісні, піднесені, усміхнені люди, які вигукують: «Осанна Сину Давидовому! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я!» (Мт. 21:9). І тим самим вони визнають Христа за Месію! Бо хто такий син Давидів? Всі юдеї сподівалися, що саме з Давидового роду мав вийти майбутній Помазаник Божий або Месія.
Потім, коли вже станеться трагедія Голгофи, учні, сорок днів перебуваючи в Єрусалимі разом, без кінця будуть обговорювати деталі того, що відбулося. З неймовірною виразністю пригадуватиме кожен, що говорив Учитель у цей час, як Він діяв, що чув. І жодна сторінка Євангелія не буде написана згодом з такою докладністю, як сторінки, присвячені останнім дням земного життя Спасителя і Його дорозі на Голгофу.
Так буває з нами, коли ми ніби застигаємо на час похорону дорогої для нас людини, а потім довго ще згадуємо, що ми йому говорили перед тим, коли востаннє зустрічалися. Кожна деталь з тих розмов, з тих зустрічей поставатиме перед нашими очима з неймовірною виразністю. І нас ще довго мучитиме сумління, що ми не так себе поводили, що не зуміли виявити своєї любові до цієї людини, що в час перед його відходом від нас ми думали тільки про себе. З яким болем, напевно, роками і роками, згадував апостол Петро про ганебне зречення, яке сталося! І пригадуватиме, яким же зухвалим він виглядав, коли заявляв: «Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе!» (Мт. 26:35). Але і він зрікся, зрікся в присутності Спасителя на суді в Каяфи, і відчув тоді на собі дотик лагідних очей Учителя. Це був справді лише дотик очей, зовсім не докірливий, це був мудрий погляд, який ми відчуваємо ніби в своєму серці: бачиш, мовляв, так же і сталося...
Як по-різному поводили себе учні в ці миті! Всі вони, напевно, були охоплені атмосферою передчуття чогось надзвичайного. Але вони чекали насамперед відновлення царства Ізраїлю. І коли вітатимуть їх в Єрусалимі як царський почет, як супровід переможця, коли вони відчують, що юдеї нарешті визнають їхнього Вчителя за свого царя, тоді в них оживуть передчуття не тільки месіянського але й реального царства. Напевно, із сумом згадуватиме автор Євангелія, яке читалося сьогодні, Іоан, зовсім молодий ще тоді - припускають, що йому було не більше тринадцяти років,- як він разом із братом Яковом Заведеєвим, ідучи до Єрусалиму, просив у Христа престолів для себе праворуч і ліворуч від Нього (Мк. 10:35-40)
На цьому тлі виділяється Марія, Лазарева сестра, в господі якої зупинився Спаситель (Ів. 12:1-8). Вона нічогісінько не просить. Вона не хоче в майбутньому бути біля Учителя. Своїм жіночим серцем Марія відчуває, як Йому важко в цей час, і готує Його на похорон. Дорогоцінним нардом, коштовним бальзамом, яким помазували у Палестині багатих покійників, вона обмиває ноги Ісуса. Вона забуває про себе, думаючи тільки про Вчителя. І в цьому принципова відмінність Марії навіть від найближчих Його учнів. А серед найближчих учнів був і Юда! Лише потім Іоан, який проситиме Учителя на Тайній вечері показати, хто ж то – зрадник, пригадуватиме, як обурено реаґував Юда на жест любови, що його виявила була Марія стосовно Вчителя: «Чому мира оцього за триста динаріїв не продано та й не роздано вбогим?» (Ів. 12:5).
Інколи так себе поводять і сучасні критики Церкви, які ставлять їй за провину те, що вона не все своє майно, не всю себе присвячує соціяльному служінню. Але завжди у Церкві на першому місці буде служіння Богові. Завжди служіння людині буде на другому місці. Служіння людині виростає із нашого служіння Богові. І тільки тоді, коли ми зможемо знайти в собі силу покори, здатну повести нас у вирішальну мить так, як Марія, помити ноги Учителя і обтерти їх своїм волоссям, саме тоді ми і зможемо вирости з подібної безмежної покори до справжнього жертовного служіння іншим, а не навпаки. Адже власне тому нам бракує мистецтва жертовности, що ми так мало вміємо бути покірливими перед Богом.
Христова жертва виявляє небезпеку людської гордині. Про що думають юдеї, вітаючи Христа? Ось-ось відновиться царство, і вони знову стануть державним народом, вони позбудуться чужинського принизливого гноблення. І, напевно, не один з них розраховував на своє місце, може, не так близько, як Заведеєві сини, але й не далеко від царя. Сподівалися і учні на своє місце біля Вчителя. І можна собі уявити, яким сумом було перейнято Його погляд, коли Він озирався навсебіч, їдучи на осляті відповідно до пророцтва, і бачив захоплені погляди, чув вигуки, розуміючи, що в них волає гординя: намагання і Бога змусити діяти собі на користь, а не на спасіння всіх.
Він іде, щоб подолати цю найстрашнішу ваду людства – ваду самовпевнености й гордині. Ваду, яка колись спричинила і перший гріх, що виник унаслідок бажання праотців «бути як боги», і загибель передпотопного людства. Він іде, щоб відвернути цей новий потоп і подолати, нарешті, змієву владу. Ось Той, про Кого Бог говорив Адамові і Єві – Той, хто зітре голову змієві! Але не земною могутністю, не силою влади, а силою служіння іншим, упокоренням, умінням відчувати біль іншої людини як свій власний.
Цей похід у Єрусалим не зупиниться і тоді, коли вичерпається радість перших днів прощі в юдеїв, які збиралися з усього світу до своєї давньої столиці перед пасхальними святами. Цей вхід у Єрусалим триває. І часто Отці Церкви згадуватимуть про свято Входу в Єрусалим як продовження ходи Спасителя в наші душі.
Саме тому сьогодні для кожного з нас є нагода приміряти до себе ті моделі поведінки, які дає нам євангельська розповідь. Чи ми здатні відчути безмежну радість, яка розтоплює нас, і відчути тривогу і біль людини біля себе, як Марія? Чи, може, ми тільки думаємо в цей час про себе, про свою насолоду, хай навіть і суто духовну насолоду, і розуміємо майбутні великодні свята як нагоду вирватися з буднів, посвяткувати, перепочити?
Чим є Христос для нас? Поміркувавши про це, подумаємо, як і ми можемо гідно приготувати світлицю нашою душі для Спасителя. Спасителя, Який іде на смерть за гріхи кожного з нас, щоб кожному з нас відкрити дорогу справжнього тріумфу: повернення до вічного життя, входу в майбутній Небесний Єрусалим. Амінь.
Архиєпископ І