Дорогі брати і сестри!
Ось так ми входимо з вами в найстрашнішу від початку світу ніч, в ту ніч, яку починаємо переживати вже зараз, хоча тільки-но спостерігали світанок. Духовно, зараз, на цій вечірні ми вже входимо у ніч зради і страждань. Тікає в ніч зрадник Юда, вирішивши продати свого Вчителя. Віддаляється, плачучи серед ночі, апостол Петро, в прагненні сховатися від власної ганьби. Самотньо вночі молиться Ісус, і кривавий піт спливає в Нього із чола.
Ми переживаємо зараз не просто події із життя Спасителя. Кожен із нас входить в цю ніч із своїми власними тягарями зрад і падінь, входить, пригадуючи, як не раз доводилося тікати в ніч, ховатися від себе самих, від власного сумління, від людей довкола - тоді, коли ми не змогли бути із Христом у відповідальну мить. Тоді, коли ми згрішили.

Бо кожен наш гріх, кожна зрада Євангелію, Церкві, Христу і є повторенням Юдиної провини. Адже і ми були хрещені, отже, від самого дитинства були разом із Христом, як і Юда. Були в Його Церкві, були покликані стати Його учнями. Бо кожен із нас, охрещених і віруючих, покликаний бути апостолом Христовим, тобто свідчити про Нього не лише словами, а всім своїм життям, бути обраним Христа.
А чи зуміли ми це зробити? Чи зуміли оцінити той величезний привілей, який даний нам через Церкву, – бути обранцем Христа у світі, бути Його апостолом? І тому ця ніч виглядає такою важкою для кожного з нас. Бо в ній ми повертаємося до того, що хотілося б викреслити із життя, забути. Але цього ніколи нам не вдавалося…
Але раптом із цієї самої ночі виростає щось зовсім інше, світле і потужне. Виростає у невеличкій світлиці на Сіоні - пагорбі в Єрусалимі. Це відбувається саме тоді, коли перелякані учні Христові, очікуючи того невідворотнього, що має статися з Учителем, раптом одержують від Нього маленькі шматочки розламаної хлібини із словами: «Прийміть, споживайте, це – тіло Моє». А потім - чашу із вином, слухаючи при цьому дивні слова: «Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:26-28). І в цю мить посеред зрад і падінь, посеред ночі гріха виростає найбільше Таїнство, яке і дає нам сили підводитися, коли ми впали, - Таїнство Євхаристії.
Сьогоднішній день у нашій Церкві є, насамперед, святом Євхаристії. Святом Благодарення, того Таїнства, яке Христос, відходячи, залишає кожному з нас, щоб ми ніколи з Ним не розлучалися, щоб ми зуміли знайти в собі сили повернутися до Нього.
Ці сили у нас є. Ми не можемо тільки розкрити в собі того, що вкладено в кожного з нас – Образу і Подоби Божої. Нам важко відчути в собі всемогутнє дихання Святого Духа, яке кожного з нас торкнулося в купелі хрещення, у Таїнстві Миропомазання. І ось, як теплий весняний дощик падає на землю, що починає зрощувати траву, так само падає на нашу душу Таїнство Євхаристії, вирощуючи з нас, грішних слабких людей, справжніх апостолів, справжніх християн.
Ми молимося за те, щоб зуміти оцінити цей дар. Не можна викреслити зі свого життя всього ганебного, лихого, що в ньому сталося. Напевно, ми ніколи не зможемо - і не варто цього робити - забути наші зради і падіння. Але із того досвіду власної слабкости і виростає потяг до Христа, до спасіння.
Сам Христос іде до нас. Він кличе в цю ніч бути разом із Ним. Не тікати, не відвертатися, не спати, - просто бути разом із Ним, коли Він молиться за нас!
Досвід цієї ж ночі застерігає нас: не будьте занадто самовпевненими. Бо саме надміру самовпевненість апостола Петра і стала для нього важким уроком. Тричі відрікся він, доки заспівав півень. Мабуть, пам’ятаючи про це завжди, знову згадав апостол Петро про те ганебне зречення тієї поворотної миті в своєму житті, миті зустрічі із Спасителем під Римом, коли у відповідь на питання: «Куди йдеш, Господи?», він почув: «Іду до Риму, щоб знову постраждати». І, зітхнувши, повернувся Петро до Риму, щоб віддати своє життя за Христа.
Переживаючи це дивне, урочисте і, водночас, важке свято єднання з Христом, ми відчуваємо ціну Євхаристії. Ціну крови, яка, проливаючись на Хресті, потрапляє в Чашу кожного з нас, і дає нам сили бути із Христом у випробуваннях, щоб разом із Ним прийти до тієї миті слави, яка проображується у майбутні Великодні свята, - до дня загального воскресіння. Амінь.