Дорогі брати і сестри!
Ми починаємо поволі віддалятися від дня світлого Христового Воскресіння. Сьогоднішній день називається ще Антипасхою, бо він – друга неділя по Великодню, день, коли згадуємо апостола Фому, - ніби протистоїть Великодню хронологічно, завершуючи Світлий тиждень. І двері, про які ми чули сьогодні у євангельському читанні, буквально зачинилися вчора у вівтарі (Ів. 20:19-31). Це допомагає нам пригадати тих наляканих можливими переслідуваннями апостолів, які, важко переживаючи розлуку із своїм Учителем, тягнуться один до одного, до спільноти, озираючись на всі боки: чи немає і тут зрадника Юди із воїнами, що йдуть тепер їх заарештувати і стратити.
В цю Фомину неділю Церква закликає нас, зосереджуючись на перших деталях зустрічі Воскреслого Христа зі Своїми учнями, замислитися над самими собою, над неосяжною цінністю дару віри, який пропонує нам Христос. Пропонує, як посередника у Його прийнятті.
Дивна, абсурдна річ: як Бог може узалежнювати Свої стосунки з людиною від її віри? Він є об’єктивною реальністю і існує, незалежно від того, бачимо ми Його чи не бачимо, віруємо в Нього чи не віруємо. Але сьогоднішнє читання допомагає нам відчути правду віри як найвищу правду, як ту, що відкриває нам очі на справжній, реальний світ, на світ, який нас оточує.
Чому не повірив апостол Фома у Воскресіння Христа? Тому, що не мав достатньої довіри до своїх товаришів, том, що в них засумнівався. Мабуть, подумав, що жінки-мироносиці мали якісь фантастичні видіння, а, можливо, і перед друзями Фоми постав фантом. Він не мав довіри до спільноти, і це перешкодило Фомі піднестися до віри у Самого Бога. Й, очевидно, що, з іншого боку, це увиразнює брак самої віри.
Довіра і віра: як тісно пов’язані ці поняття між собою! Віра в Бога часто приходить до нас через довіру до людей, які про Нього писали. Ми віруємо у Христове Воскресіння, бо довіряємо апостолам, які нам про це пишуть. Ми віримо у Богонатхненність Святого Письма, бо довіряємо апостольській Церкві, яка ствердила нам цю правду. Не один із нас і в Бога повірив саме тому, що довіряв людям, які до Нього привели. Саме тому довіра людини до Церкви, довіра до християнина є дуже великим даром, який стає для нас дверима у вічне життя, бо через нього ми починаємо йти до церковних правд.
Сьогоднішній день особливий для наших співбратів у вірі. Сьогодні західний християнський світ спільно молиться по всіх усюдах, відзначаючи беатифікацію, тобто, піднесення до чину блаженних, недавнього Папи Римського. Коли я нещодавно був у Кракові, то бачив, як вже починали готуватися ті місця, де правляться сьогодні масові богослужіння, і де розміщені великі екрани для трансляції репортажів із Риму. І хоч це свято іншої - неправославної Церкви, воно не може не зворушити кожного з нас, слов’ян, бо підноситься до чину блаженних слов’янин; можливо, людина, в якої є якась крапля української крові. І ще тому, що сьогодні прославляється людина, з якою пов’язаний вихід із безбожницького ярма величезної частини світу. Саме довіра до нього допомогла польському народові породити той рух, який започаткував вихід із єгипетського рабства всіх наших країн – рух «Солідарності».
У Польщі мені показували місце у Татрах, де зустрічався Папа Римський із Лехом Валенсою в той час, коли ще діяв військовий стан і керівники «Солідарності» були інтерновані, перебували під домашнім арештом або в таборах, під контролем спецслужб. Папа Іван Павло ІІ був людиною, такою, як ми з вами, і пережив дуже важке життя, яке можуть зіставити із своїм усі ті, кому довелося народитися перед останньою світовою війною. Він бачив на власні очі начебто нездоланну силу людиноненависницьких тоталітарних режимів: спочатку нацистського, за якого він опинився у сплюндрованому ними Кракові; а потім - комуністичного, який заходився був у католицькій Польщі встановлювати подібний до московсько-совдепівського безбожно-атеїстичний лад. Але це його не зламало, бо він мав віру у Бога і довіру до своєї Церкви, якій присвятив усе життя. Віра в Бога й дозволяла йому зберегти віру в майбутнє падіння "імперії зла й беззаконня". Адже хто б там, в ті часи, коли Карел Войтила став Іваном Павлом ІІ, міг повірити в те, що цей потворний колос комунізму може бути поваленим? А він у це вірив!
Коли ми слухаємо нашого незабутнього патріярха Мстислава, його промову з 1988 року, промову, сповнену надії на те, що і в Україну прийде світло віри, ми просто дивуємося, як літня людина, відірвана від України, так могла передчувати початок нового часу!
Віра потребує цілісності. І хоча Лотова жінка повірила тому, що треба тікати із Содому, який буде знищено, але дорогою завагалася, засумувала за покинутою хатою і озирнулася… І знаємо, що сталося з того: вона обернулася соляним стовпом. Так само, коли і ми у нашій вірі починаємо вагатися, сумніватися, припиняємо довіряти Церкві, бо нам не подобається той чи той священик, саме тоді нам і загрожує ця страшна доля Лотової жінки – закам’яніння. Не фізичне закам’яніння тіла, але закам’яніння серця і втрата надії на майбутнє.
Віра дає нам цю надію. І, плекаючи віру, ми плекаємо надію на те, що всі перешкоди, які стоять перед нами на шляху до омріяної свободи, що дається нам тільки пізнанням правди і єднанням із Христом, а, отже, утвердженням справедливости в довколишньому світі, - саме ці перешкоди ми можемо подолати, ідучи твердо і послідовно дорогою віри. А для цьому ми маємо цінувати ту довіру, яку Церкві дає народ, не розмінюючись на пóступки сильним світу цього, не запобігаючи перед владою. Бо при цьому можемо втратити набагато цінніше: ту довіру, яка дається кожному з нас як аванс великого права представляти Христа. Представляти так, щоб людина, яка слухає наше сповіщення про Воскреслого Спасителя світу, могла позбутися тих сумнівів, які завадили Фомі відразу прийняти цю звістку як реальність. А якщо виникли ці сумніви, то нашим покликанням є допомогти тисячам чи мільйонам невірних прийняти реальність Христа Воскреслого і в радісному вигукові «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28) поєднатися із Воскреслим Христом на дорозі у майбутнє. Щоб і самим здобути право на Воскресіння, яке дарує нам Спаситель. Амінь.