Дорогі брати і сестри!
Коли жінки – мироносиці вже почули звістку про Христове воскресіння, страх все одно не залишав їх. Вони ж бо були слабкими людьми, наляканими переслідуваннями синагоги. Вони були розчаровані тим, що після розп’яття і смерті на хресті Ісуса з Назарету не сталося ніякого дива. І так високо шанований ними Учитель просто помер, як і всі інші люди – вони були в цьому впевнені. Тим не менше, саме вони, так, як і таємні учні Спасителя – Йосиф і Никодим, - виявляються за цих умов найстійкішими у вірі (Мк. 16:1-8). Жінки мусили пережити випробування, мусили пережити неймовірно глибоке розчарування, страх, ворожість оточення, обмови, щоб, загартувавшись у цих умовах, вийти з них сильнішими, вийти переможцями. Бо саме тоді прийшла до них перемога над смертю, коли вони, самотужки долаючи свій звичайний людський страх, йшли до гробу. Вони воліли лишитися в меншості, а не бути з Юдою, з переслідувачами, з тими, хто перебіг від захоплених натовпів, які вітали Спасителя під час Його тріумфального входу в Єрусалим кілька днів тому, до Його ворогів: до фарисеїв, садукеїв, до римської адміністрації.

Як потрібен нам сьогодні цей приклад! Як потрібен він нам тут, на Сході України, коли ми переживаємо свою ніч розчарування і зневіри! Ми бачимо в ці святкові дні, в які б мали інтенсивно готуватися до двадцятиліття відновлення Української держави, хмару окупаційних прапорів довкола. Ми переживаємо брутальну демонстрацію сили представників «русского мира», які намагаються під церковною завісою творити свій посткомуністичний імперський простір. 
Саме в цей час і виявляється справжня мужність людини – мужність бути вірним. Бути вірним Христові, а, отже, вірним своєму народові, своїй традиції. Вірним пам’яті тих воїнів, яких ми сьогодні вшановуємо. Бо вшановуємо ми в цей день не тих, хто здобував формальну перемогу, а тих, хто, гинучи, лишався вірним. Вшановуємо всіх жертв найстрашнішої із воїн, яка була викликана союзом двох соціялістичних держав: націонал-соціалістичної Німеччини і комуністичної Росії. Вони, підписавши 23 серпня 1939 року пакт, що його називають пактом Молотова - Ріббентропа, започаткували цю страшну Другу світову війну.
Її герої – це не ті, хто сидів у штабах і спрямовував мільйони людей на загибель. Це наші з вами земляки, ті, хто, зціпивши зуби, залишені владою, витримував жахливе животіння на окупованій території, не кидав своїх дітей, лишався в своїх домах. Ті, хто йшов із зброєю в руках у волинські ліси і на карпатські полонини, щоб самим захищатися від ворогів, одних і інших, коли це не спроможна зробити була жодна інша армія. І боротися тоді, коли вже безнадійність цієї боротьби ставала очевидною для всіх інших. Боротися навіть тоді, коли лишався останній схрон…
Ми молимося сьогодні за спокій душ всіх тих, хто дав нам взірець вірності. Мабуть, дуже закономірно, що ця молитовна хвилина спогаду про їхню пам’ять припадає на день, коли ми вшановуємо слабких жінок – мироносиць, які виявили силу духу, показавши приклад апостолам. І не апостоли, не ті, хто були близькі до Христа, оточували Його, а саме жінки як заслугу за свою вірність, що долає розчарування і страх, першими почули звістку про воскресіння, найрадіснішу звістку в історії людства. Цю новину вони вже принесли апостолам, а апостольська Церква сповіщає усім нам.
Ця звістка про Христове воскресіння переплітається не із прославленням слабкості. Ні! Вона показує, як слабкість перед Богом, євангельська «убогість духу», долає людський страх, як Божий страх стає потужнішим за острах перед людськими підступами, переслідуваннями влади, перед думкою більшости. Ніколи християнська Церква не була Церквою більшости. Ніколи не була вона Церквою сильних світу цього, хоч вони і намагалися постійно, скільки існує Церква, такою її зробити. Вона завжди лишається Церквою Христа, Який проголошував: «Моє царство не від світу цього» (Ін. 18:36), а потім ствердив: «Я переміг світ» (Ін. 16:33).
Хай же перемога жінок – мироносиць над логікою цього світу надихає і нас у ці неприємні, похмурі хвилини, коли довкола розігрується театр абсурду із червоними прапорами, із поверненням до давніх совєтських міфів і намаганням показати винуватців війни рятівниками людства. І хай Господь допоможе нам пізнати радість перебування у меншості, в тій меншості, яка стає закваскою, що квасить ціле тісто. Амінь.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)