Дорогі брати і сестри!
Сьогоднішня спека і задуха допомагають нам краще відчути ту неоціненність питної води, яку переживає людина Сходу. Скільки караванів загинуло в пустелі, бо не дійшло до оази! Скільки мандрівників померло, не знаючи, що досить їм перейти ще кілометр-два, і вони натраплять на криницю, яка врятує їх! Не випадково імена людей, які колись збудували були ці криниці, запам’ятовували. І у старозавітнього вибраного народу на Святій Землі найвідоміші місця перепочинку, де можна було дістати джерельної або, як там її називали, «живої» води, яка била з-під землі, показуючи її невмирущість, пов’язували з іменами праотців Авраама, Ісаака, Якова.
І ось біля однієї з цих криниць сталася зустріч (Ін. 4:5-42), яка допомагає нам відчути не тільки сенс сьогоднішнього свята, але й сенс події, яку ми з вами нині переживаємо, - відкриття нової церкви. Христос бачить перед собою спраглих води людей. Але вони самі не знають про свою спрагу. Він має це їм відкрити. Самарянка, що прийшла по воду і спочатку так іронічно ставиться до невідомого Мандрівника, Який раптом заговорив із нею всупереч звичаям того часу, не може спершу збагнути, про що ж насправді йдеться. Їй ніби всього вистачає: у неї є чоловік, з яким вона живе, хоч він і не є її законним чоловіком, вона має якусь господу, має своє бідненьке духовне життя – їй вистачає всього. І раптом Христос, показуючи на криницю, до якої прийшла самарянка, відкриває глибину спраги, не усвідомленої людьми, які прийшли до Нього. Цим самим Він передає цю місію Своїй Церкві. Бо місія Церкви – не тільки дати людям напитися живої води, але й відкрити, що їм ця вода потрібна.
Сьогоднішнє свято переносить нас у далеку Святу Землю і, водночас, переносить сюди, до Глибокої Балки, клаптик тієї Самарії, в якій сталася євангельська подія. Бо, як криниця для самарян стала образом майбутньої спасительної води Христового Євангелія, так і для нас із вами, і для мешканців села, що в дуже невеликій частинці прийшли сюди сьогодні, як і для тих, що будуть приходити пізніше, Церква відкриватиметься саме як джерело живої води.
Немає іншого напою, який провадить нас до вічного життя і рятує нас від повсякчасної спраги, як Христова наука, як Євангеліє. Немає іншої інституції, здатної провести через життєві випробування і привести людину до майбутнього Небесного Царства, як Свята Христова Церква. В неї ми приходимо не тільки як відвідувачі, що прийшли зачерпнути води і принести цю воду додому. Ми приходимо, щоб раптом відкрити для себе, як же ми хочемо води!
Буває ж так: ми приходимо додому втомлені, виснажені, і раптом тільки тут усвідомлюємо, як же нам хочеться пити, як ми спрагли. Ми кидаємося до води і ніяк не можемо напитися. А голодній людині, яка виходить із довгого стану перебування без їжі, повертаючись із заслання чи виходячи з голодівки після перебування в концтаборах, – найнебезпечніше відразу дати їй багато їжі, бо тоді стаються серйозні зриви здоров’я і щедра трапеза може закінчитися трагічно.
Церква має відкрити людині, що вона спрагла, і навчити її користуватися живою водою Христової віри, вміти бути поміркованою, але водночас і щедрою. Бо криниця – дає тим більше води, чим частіше ми з неї цю воду набираємо. Якщо довгий час не користуватися криницею, вона замулиться, пропаде. Коли ж ми набираємо з неї води щодня, тоді вона стає щедрою не тільки для нас самих, але й для інших людей. Так і Церква. Вона потрібна нам не лише раз на рік, щоб посвятити паски. Потрібна вона нам щодня, щотижня. Без недільної літургії людина починає неусвідомлено переживати зневоднення організму, переживати брак «живої води».
Коли у нашому житті відбуваються кризи, катастрофи, коли так погано, що не хочеться ані на світ білий дивитися, ні з іншими бачитися, це тривожний сигнал: щось тут негаразд. Негаразд не в довколишньому світі, а в нашій власній душі. Єдиний, Хто тут може зарадити, - це Бог. І чим частіше звертаємося ми до Нього, як до живлющої криниці, тим легше нам не тільки самим долати духовну кризу, але й бути відкритою криницею для інших людей, для тих, котрі до нас приходять за допомогою. А допомогти ми їм можемо у найрізноманітніші способи. Не часто у нас буває можливість дати грошей чи продуктів, чи доглянути людину. Але завжди у нас має виявитися мистецтво посміхнутися, поспівчувати, поговорити з іншою людиною. Або просто бути спокійними, коли інші нервують, сваряться, переживають якесь потрясіння. В цей час дуже потрібні у світі спокій і тиша.
Саме спокій і тишу, велику тишу спілкування з Богом, і несе людині Церква.
Я хочу побажати Вам самим, отче-настоятелю, і Вашим парафіянам, і теперішнім, і майбутнім, щоб ця криниця ніколи не пересихала. Щоб завжди люди в селі пам’ятали, що неділя – це день спочинку. Не день, коли треба косити сіно, чи порати худобу, чи працювати в городі, а день, у який чекає нас Бог. І ми чекаємо Бога, бо Він нам потрібніший, ніж ми Йому. Коли ж ми змарнуємо цей день, не прийдемо до церкви, значить, ми самих себе обікрали.
Сьогоднішній день – день небесного покровителя вашого храму, святителя Миколая. День перенесення його мощів із Близького Сходу до Європи. День цей не відразу був визнаний за свято. Але згодом, коли християнська Мала Азія знищена була завойовниками-мусульманами, а Європа лишилася оплотом християнства, відкрилася й глибока символіка свята. Адже християнська Європа стала тим джерелом, з якого п’ють інші континенти – Азія, Африка, Північна й Південна Америка, Австралія. Саме тепер відкривається значення нашої з вами традиції, європейської культурної традиції, для цілого світу як тієї криниці, що дає іншим людям напитися живої води.
Пам’ятаймо про цю місію! Хай криниці наших сердець завжди будуть повними живої води Христової правди. І хай Господь допомагає нам щедро ділитися цією правдою з іншими людьми. Амінь.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)