Дорогі брати і сестри!
Весь цей тиждень, власне, десять днів, які відділяють Вознесіння Господнє від дня П'ятдесятниці, ми живемо тремтливим, тривожним і радісним спогадом про мить прощання Христа зі своєю спільнотою. Це було особливе прощання. Воно не втрачало від вкладеного в нього слова надії тієї журби, яка завжди охоплює нас, коли ми стаємо напередодні розставання з дорогою для нас людиною. Але, водночас, це прощання повне надії, бо воно обіцяє нову вічну зустріч. Зустріч, яка починається ось вже, зараз, у мить здійснення тієї повноти, яка була закладена у ідею творіння від самого початку.
Христос готував до цієї миті Своїх учнів. І ось сьогодні, в неділю, яка завжди стоїть між Вознесінням Господнім і П'ятдесятницею, в сьому неділю по Великодні, Церква пропонує нам послухати один з найзмістовніших уривків із Євангелія від Івана, той, який називають часто архиєрейською молитвою Ісуса (Ів. 17:1-13). Син Божий молиться до Отця. Але молиться так, щоб Його молитва була відкрита для всіх довкола Нього. Бо голосно молимося ми з тією метою, щоб і люди, які стоять біля нас, брали участь у цій молитві, чи пошепки повторюючи ці слова, чи сприймаючи їх у своєму серці. І змістовність Архиєрейської молитви Спасителя така, що хочеться зупинитися і міркувати над кожним її словом.
Христос іде до Отця. Він іде, аби нас усіх з Отцем поєднати, аби довершити ту особливу, містичну понадчасову єдність, яка забезпечується єдністю неподільних Трьох Осіб Пресвятої Тройці: Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого. Єдність, яка буде закріплена у Святій Церкві. Ось уже наступної неділі ми будемо вшановувати цю мить утворення Церкви, коли вона була обдарована благодаттю Святого Духа. І кожен з нас дістав через Христа від Триіпостасного Бога цей неоціненний дар, дар, який наповнює живлющою силою Пресвяту Церкву.
Без Христа ми не стали б Церквою. Без Христа ми не могли б повернутися до Бога. І саме тому будь-які спроби позбавити людину вічності, завести її на манівці завжди пов’язуватимуться із спробами відібрати у нас найдорожче – відібрати дорогу до Бога.
Коли ми повертаємося додому, то, мабуть, не один я зустрічаю пари людей із підступними поглядами, людей, які тримають у руках журнал «Пробудись» чи «Сторожевая башня» і задають, як правило, питання на кшталт «А кого Ви вважаєте найбільшою людиною в світі?». Вони не тільки перевіряють, віруючу чи невіруючу людину зустріли. Вони випробовують, чи здатен ти розрізнити два поняття: найбільша в світі людина і Боголюдина. Саме це – позбавити нас розуміння Боголюдськості Христа – і є метою всіх найнебезпечніших єресей, починаючи від аріянства і завершуючи єговістами. Єговістами, які стоять біля наших під’їздів, щоб відібрати у нас дорогу, щоб переконати нас, нібито Христос не був Божим Сином. Людиною – так. Може, найкращою в світі людиною. Він відкрився для Божої мудрости, був пророком – так, будь ласка. Але, ну хіба міг Він бути Божим Сином? Адже ж є лише єдиний Бог на ім’я Єгова.
Саме після цих слів приходить жахливе відкриття: відбираючи у нас Христа, єресь намагається відібрати у нас і вічність! Бо слідом за тим приходить вчення про те, що Царство Боже настане вже на землі і воно буде доступне тільки для обраних. А обрані – це ті, що посвячені в їхню віру.
Уявіть собі, якого резонансу в античному світі, котрий щойно почав навертатися до Христа, здобули слова першої подібної проповіді з Олександрії вже майже тисяча сімсот років тому! Проповіді Арія, людини популярної, яка вміла справляти враження, вміла виглядати побожною, екстатичною у своїй молитві. Але водночас у її словах таїлася отрута, яка мала затруїти джерело правдивої віри. І його слова сприйняли тисячі людей в тогочасному світі. Тисячі людей пішли за ним! Арієва єресь ніби, на перший погляд, не заперечувала вчення Христа, не відкидала Євангелія. Вона тільки вносила дрібненьку, здавалося б, корективу, уточнювала: Христос не є Божим Сином, Він – тільки просвітлена Людина.
Але кожна єресь має в собі і одну несподівано позитивну рису: вона нас спонукає шукати правду. Бо коли ми хочемо боронити правду, ми мусимо перечитати те, що призабули, помолитися до Бога, заспокоїтися. Маємо перед тим, як слухати інших, утвердитися в віри самі. І це сталося в ті часи. Саме аріянство спонукало до відкриття того, що є джерелом сили Церкви – відкриття її соборного розуму.
Як у першому столітті, коли сумніви довкола того, чи треба поган, навернених до християнства, змушувати жити за юдейським законом, чи ні, спонукали апостолів зібратися в Єрусалимі на Перший апостольський собор, так і 325 року отці збираються в Нікеї для того, щоб спільно, разом просити Бога послати благодатний дар Святого Духа на їхню громаду, просвітлити соборний розум Церкви і дати певну відповідь на ті дражливі питання, які уводили в оману багатьох.
Так починається найбагатша в історії Церкви епоха – епоха Вселенських соборів! Отців Першого Вселенського собору, що зібрався в Нікеї триста двадцять п’ятого року, ми сьогодні вшановуємо. Напевно невідомо, скільки їх було. Точних протоколів Собору не збереглося. Але церковна традиція закріпила за цим Собором цифру 318. Чому? Були відомості, що справді триста вісімнадцять отців зібралося тоді. Але ще важливішим було те, що в стародавні часи, про які розповідає нам Книга Буття, зібрав Авраам триста вісімнадцять воїнів аби визволити свого родича Лота, захопленого ворогами. Саме до цієї події уподібнили отці свій Собор. Вони прагнули повернути правду Євангелія Церкві і зробили це. Причому, зробили всупереч логіці, бо перед Собором здавалося, що більшість авторитетних єпископів піддалася єресі. І навіть після Собору римські імператори довгий час сумнівалися. Але, тим не менше, правда перемогла завдяки не арифметичній сукупності людей, а завдяки тому, що і перетворює наші зібрання на Собор, а нашу громаду на церковну спільноту – присутності Благодаті Святого Духа. Через Христа, завдяки Христові ми входимо в особливе єднання, Триіпостасне єднання Бога, те Єднання, яке долинає до нас ще з перших розділів Книги Буття, коли Бог, промовляючи, говорить: «Створімо людину…» (Бут. 1:26). Сам до Себе звертається у множині, нам відкриваючи правду!
Для нас давній Собор ще є і підказкою для кожного. Підказкою, яка є дуже важливою в сучасну добу людських блукань, які стимулюють нас відділятися від громади. Час викликів індивідуалізму підказує нам : «А для чого ходити до церкви? Є Біблія, є твори Святих Отців, є Інтернет, який відкриває для нас цілі бібліотеки. А молитися до Бога ми можемо і на самоті. Він же завжди чує нас». Ця думка справді спокуслива. Тим більше, що завжди знайдеться у церковній спільноті щось неприємне: якась людина з’явиться на молитві, якої ти б не хотів бачити, або хтось щось дражливе скаже. І це штовхає тебе до усамітнення. Ця спокуса не менш небезпечна за спокусливі слова свідків Єгови.
Христос кличе, щоб ми були всі разом. І разом, у спільноті, Він відкриває нам найвищу спільноту світу – Три Іпостасі Єдиного Бога. Церква стає містичним Тілом Христовим завдяки її єдності. В Церкві ми вчимося бути один біля одного, вибачати один одному, вчитися один в одного, жити життям спільноти, не відривати себе на молитві від загалу, а молитися разом, єдиними устами, щоб і серце було єдиним. Саме це і є для нас найкращою порадою, яку в цей день дає нам церковний устав, - бути разом, давати приклад життя разом довколишньому світові. Єднати світ, щоб у цій єдності він умів піти до Того, Хто молиться не за абстрактний світ, а за нас усіх, за кожного з нас, кого Він відкупив своїм життям, - до Ісуса Христа. А разом із Ним – до Бога Отця, до Бога Духа Святого. Підноситися до Пресвятої Тройці, бо вічності без Неї немає, а в єдності із Нею ми і здобуваємо те вічне життя, те Небесне Царство, до якого, возносячись, Христос кличе всіх нас із вами. Амінь.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)