Дорогі брати і сестри!
До Гадаринської землі на східному березі Генизаретського озера від Капернауму, улюбленого Ісусового міста, зовсім близько – всього кілька кілометрів. Гадаринський берег чудово видно з Гори Блаженств, як тепер називають пагорб біля колишнього Капернауму, де, за переданням, Ісус виголосив Нагірну проповідь. Щоб потрапити до Гадаринської землі, можна обійти Генизаретське озеро з північного сходу, перетнувши Йордан, який впадає в озеро з півночі. А можна, як це зазвичай і робили галилейські рибалки, перепливти озеро човном.
Однак коли читаєш євангельську розповідь про Ісусову подорож з Капернауму до Гадаринської землі, здається, ніби апостольська громада зі своїм Учителем опинилася за сотні або й тисячі кілометрів від рідної оселі, в чужій ворожій землі. Тривожні враження від цієї подорожі настільки міцно закарбувалися в свідомості апостолів, що в усіх трьох синоптичних Євангеліях – у Матея (Мт. 8:28-34), Марка (Мк. 5:1-15), Луки (Лк. 8:27-35) вміщуються розповідь про неї, до котрої кожен із євангелистів додає свої деталі. Та й на недільних богослужіннях ця розповідь лунає аж двічі на рік: і п’ятої, і двадцять третьої неділі по Зісланні Святого Духа на апостолів.
Розповідь апостола Матея найкоротша, але він єдиний згадує не про одного, а про двох біснуватих, що жили в гірських печерах над берегом озера, призначених для поховання спочилих. І хоч Матей не розповідає про найлютішого з біснуватих так мальовничо, як Марко та Лука, моторошне відчуття присутности втіленого зла дуже відчутне й у цій оповіді. Біснуваті виходять з могильних печер і лякають подорожніх своєю невимовною й безпричинною аґресією, не даючи нікому пройти прибережною стежиною біля їхньої випадкової оселі.
Гадаринська країна з містами Гергеса (тепер Курсі) та Гадара належала до Десятимістя, Декаполісу, країни елліністичних поселень, цивілізація яких разюче відрізнялася від суворого побуту юдеїв. Нам важко уявити, з якою відразою юдей дивився на бридких для нього свиней, сам дотик до яких, за Торою, робив людину нечистою (Левит 11:7; Второзак. 14:8). Може, європейці з такими жахом і огидою спостерігали за переможними учтами полінезійських людожерів, як Христові апостоли, виховані на заповідях Тори, дивилися на стада свиней, що паслися біля грецьких поселень.
Вже цього остраху стародавньої людини перед чужою їй вірою та культурою було досить, щоб вихід на східний берег Генизаретського озера викликав тривогу й переляк. Аж ось над берегом розлігся лютий вереск, і з несамовитими вигуками, з розпаленими злом очима з печер вибігають двоє біснуватих. Якщо й завжди для них прихід сторонніх був болючим подразником, то незбагненне відчуття появи потужної сили, незрозумілої й страшної для бісів, збудило особливу злість. Пройде ще не один місяць, аж коли від імени апостольської громади Петро визнає: «Ти Христос, Син Бога Живого!» (Мт. 16:16). Освічені ж фарисеї, книжники та садукеї так і не зважаться визнати цю правду. Навіть після Христового воскресіння вони наповнюватимуть Талмуд вигадками, покликаними виправдати дії синедріону та знеславити Христа.
Темна сила ж, яка вже зіштовхнулася була з Христом у Юдейській пустелі під час Його сорокаденного посту, починає – ні, не розуміти! – відчувати на ірраціональному рівні Його силу. «Що Тобі, Сину Божий, до нас? Прийшов Ти сюди передчасно нас мучити?», – волають біснуваті з могильних печер. Власне, волають не люди, а демони, що в них вселилися. І передчуваючи, що їхній владі над опанованими людьми настав край, благають дати за нову оселю хоча б тих нечистих тварин, яких юдеї не мали шкодувати, – свиней, котрі паслися неподалік. Саме свині стають нещасним свідченням неминучого кінця підвладної бісам особи, – перетворившись на оселю для бісів, вони відразу кидаються з крутого берега в озеро та гинуть.
Дивну, здавалося б, реакцію викликає ця подія в жителів сусіднього міста (можливо, Гергеси, яку араби назвали Курсі). Мабуть, їм було шкода худоби, але більше за все вони потерпали від переляку потужною силою їхнього гостя. І що ж? Налякані, вони просять Христа йти геть, воліючи наражатися на небезпеку опанування темними силами. Змирившись із присутністю зла, гадаринські жителі лякаються незбагненної для них величі Спасителя. Напевне, кожен з них обурився б припущенню, що їм бракує віри. Але очевидна дія Божої сили їх лякає, непокоїть, викликає почуття дискомфорту, бо зобов’язує рахуватися з собою і дбати про зміну свого життя.
Сили зла по-різному впливають на людську спільноту. Зовнішня аґресія та неадекватна поведінка біснуватих з гадаринського узбережжя, – може, найбільш легкий до розпізнавання випадок. Сучасна цивілізація дає нам низку набагато небезпечніших, прихованих форм дії сил зла. Модерна культура навчилася замасковано популяризувати окультизм. Новітні секти й окультні рухи згрупувалися в хаотичне, на перший погляд, явище «New Age». Нетрадиційна медицина широко використовує методи, що свідчать про звернення до демонічних сил. Спіритизм і маґія активно поширюються популярними газетами й телекомпаніями. На кожному кроці ми чуємо про закляття й прокльони. Й усіма цими каналами світ зла прагне просякнути в людську істоту, аби полонити її, сповнити самовпевнености, зла й ненависти до оточення.
Реальність існування зла, реальність диявола – істина, від якої прагне сховатися сучасний світ. Християнська цивілізація модерної Європи, наша українська дійсність вельми подібні в тому до відвіданої Христом Гадаринської країни. Скільки чудесних свідчень дії Божого Провидіння довелося нам пережити! Якою очевидною є присутність Воплоченого Бога в світі! Ми ж замість захопленого споглядання цих чудес і радісного служіння Його величі воліємо тікати від цієї реальности в похмурий світ демонічних залежностей, котрі ми видаємо за знаки людської свободи. Ми не розуміємо, що, коли втечемо від Бога, здобудемо не свободу, а рабство. Найстрашніше з його видів – рабство сатані. І фатальна доля гадаринських свиней знаменує неминуче завершення цієї оманливої, войовничої, індивідуалістичної свободи. Свободи від Бога, що обертається перетворенням себе на житло бісів і смерть у вирі холодних вод життєвого моря. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)Проповідь на неділю 5-ту по П’ятдесятниці