Дорогі брати і сестри!
Ми впритул наблизилися до найголовнішого свята – храмового свята Дмитрівської парафії. Свято це є не тільки парафіяльним. Оскільки храм займає в нашій єпархії від самого її створення центральне місце, то і основне наше свято збирає багатьох священиків, мирян з цілої єпархії. І навіть ті, хто не приїдуть, неодмінно телефонують, вітають, питають, як справи. І за станом нашої харківської громади вони оцінюють свої власні перспективи, приміряються до того, що вони мають і можуть зробити протягом наступного часу. Тим більша відповідальність лягає на кожного з нас, причетних до розвитку Дмитрівського храму.
І ось Церква ніби навмисне пропонує нам у ці дні роздумів про зроблене і не зроблене кожним із нас, мабуть, найвідомішу із притч, які створювалися від початку світу, - притчу про сіяча (Лк. 8:5-15). Ми можемо порівняти себе із тими чотирма категоріями людей, про яких згадує Христос у цій притчі. Чи зможе хтось однозначно віднести себе до тієї категорії, яка Христом порівнюється з доброю родючою землею, яка дає плід сторицею, тобто, в сто разів більше за посіяне? Слово сіється в душах кожного з нас. І Сівач, Який прийшов до апостолів дві тисячі років тому, продовжує розсівати його через благодатне діяння Святого Духа, завжди присутнього у Святій Церкві, через Святе Євангеліє, передане кожному з нас як послання від Бога і заклик до спасіння, через церковні Таїнства, через нашу молитву, в якій ми, розмовляючи з Богом, приймаємо від Нього це слово, слово спасіння. Воно лягає в нашу душу, як на ріллю.
Але хіба не буває такого, що душа наша уподібнюється до дороги, де слово Боже приходить мимохідь, разом із іншими перехожими, які проминають через наше життя? Ми озирнемося на нього, хвилинку затримаємо на ньому свій зір, і далі дивимося на наступних, хто зустрічається нам на цій дорозі. І так виходить, що це слово, впавши в нашу душу, не залишає в ній сходів, сохне, гине.
Буває і так, що, переживаючи якісь драматичні події в своєму житті і зосередившись на них, ми так мало можемо міркувати про те, що найголовніше! У хвилину життєвих випробувань, у хвилину кризи, коли, здається, потреба Бога є найбільшою, ми зосереджуємося на чомусь другорядному: на наслідках нашої кризи, на тому, що болить нам у цей час. І виходить, що наша душа стає подібною до кам’янистої пустелі, де зернятко ніби і пускає корені, але швидко засихає, бо немає вологи, яка б зрошувала його. Бракує сліз, бракує глибокого переживання нашої молитви. І зернина гине.
Трапляється, однак, що ми, прийнявши в себе слово, вирішуємо змінити своє життя. Від завтра чи від наступної неділі ми ухвалюємо жити по-іншому: перебувати в молитві, співміряти своє життя із заповідями, бути добрим християнином. Але, поміркувавши так, ми виходимо з церкви, зустрічаємо антипатичну нам людину, потім хтось штовхає нас у транспорті, потім ми не встигаємо купити щось у крамниці, бо вона зачиняється. І так поступово, поки дійдемо додому, ми роздратовуємося настільки, що терня земних турбот цілком обплітає нашу душу, ніби непролазні джунґлі. І слово Боже, яке тільки-но почало пускати в нашій душі свій пагінець, заплутується поміж цих джунґлів земних турбот і гине.
Саме тому Церква і мусить бути землеробом, перетворюючи нашу душу на добру ріллю. Кожен із нас покликаний це робити, знаючи про всі турботи і проблеми, які ми вже пережили і які виявили нашу слабкість. Коли ми хочемо, щоб слово Боже дійсно давало сторичний плід у нашому житті й проростало в майбутнє Небесне Царство, тоді маємо, насамперед, повикидати з душі все каміння, повиполювати терня, позбутися залежностей від миттєвого настрою, від неприємних збудників, які завжди знаходяться довкола. Церква вчить нас дбати про те, аби якомога уважніше слухати Боже слово. І не тільки слухати його в церкві, але й берегти його в своєму повсякденному житті. Тоді ми можемо розраховувати на те, що врожай Божого слова буде щедрим.
Щороку ми порівнюємо себе теперішніх, якими зустрічаємо храмове свято, та тих, ким ми були торік. Нам важко оцінювати себе самих, так само, як важко оцінювати і власну громаду. Часто кидається у вічі те, що можна побачити іззовні: скільки всього зроблено, побудовано, прибрано, наскільки більше людей з’явилося. Але найголовніше те, що відбувається в нас самих, у наших душах: наскільки глибшою є наша молитва, наскільки повнішою присутність у спільноті, наскільки ми є згуртованішими довкола Божого престолу. Саме до цього приглядатиметься Господь. Хай кожен із нас використає цю нагоду, щоб перевірити, якою є рілля його серця, і поміркувати: чи зможе зерно, яке щедро дарує Господь нашій душі в ці дні, дати в ній належний плід? Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)