Дорогі брати і сестри!
У суспільстві споживання, у суспільстві, де стверджується культ насолоди, задоволення людських потреб, слова про ненависть до світу і навіть старі слова про жертву лунають якось дуже дивно. Цей світ навіть у ключове поняття християнства, слово «любов» вносить свої – дуже практичні, предметні уявлення – і поняття «любов» перетворює на спосіб задоволення власних тілесних потреб.
Зовсім не легше було жити великомученикові Димитрію та його сучасникам. У поганські античні часи життєві цінності були дуже подібними до тих, які сьогодні утверджуються як у західному світі, так і в нашій, східній частині Європи. Суспільство будує видимість людського щастя, і примарність цього щастя стає очевидною тоді, коли людина зустрічається з чимось справжнім, а не з тим штучно вибудуваним, ілюзорним світом, який вона наповнює своїми уявленнями про насолоду. Такий світ ненавидів великомученик Димитрій – такий світ, у якому диявол посіяв отруйні зерна ілюзій. Такий світ відкидали багато поколінь християн, і з таким світом вони боролися. Бо, власне, саме в той світ кликав спокусник Спасителя, стверджуючи, що він, диявол, є князем цього світу і може передати владу над ним самому Ісусові.
Кожен із нас мусить обирати між цими двома світами – реальним, вічним та ілюзорним, тимчасовим. Колись через такий самий вибір пройшов Спаситель після хрещення. І наше життя складається з цілої низки виборів поміж добром і злом, поміж прагненням насолоди і самообмеженням.
Свого часу саме християнство врятувало земну цивілізацію, врятувало цивілізацію Європи від п’янкого занурення в культ насолод. Поганська антична цивілізація стала подібною до наркомана, який у пошуку миттєвого задоволення губить себе щодня, не замислюючись або щодалі менше замислюючись над тим, що стане з ним завтра. Сьогодні настає час, коли людина опиняється в такій собі матриці (згадаймо популярний останніми роками фільм), у віртуальному світі, де, як їй здається, людина збудувала собі щось міцне і надійне. Цей штучний світ створює ілюзію життя, нагадує повсякденну реальність, за винятком одного найістотнішого, що творить цю реальність, – у ньому немає місця для Бога, для спасительної місії Ісуса Христа.
Найстрашніше, що відбувається з людиною в цьому примарному світі, – вона втрачає культуру жертви, ту найвищу форму любови, єднання з довколишнім світом і з Богом, із своїм ближнім, яку нам пропонує Христова Церква. Немає більшої жертви, як хто покладе своє життя за братів своїх, – цього вчить Спаситель і цю заповідь виконав великомученик Димитрій у своєму житті. Але не обов’язково гинути за інших на шляху християнського самозречення. Ми жертвуємо для інших, коли поступаємося своїм часом, коли віддаємо належне нам іншій людині, коли відсуваємо свої власні потреби на другий план, коли допомагаємо комусь виконати його завдання, пояснюємо щось, зрештою, коли виходимо на Майдан, щоб боронити справедливість для всіх, а не тільки для нас самих.
Форми служіння ближньому найрізноманітніші. Пригадаймо, які форми Богошанування встановив Господь для перших людей, покоління дітей Адама і Єви. Жертви цілопалення. Люди мали навчитися відбирати у себе найпотрібніше: частину зібраного врожаю, свійську тварину, щоб спалити її, приносячи в жертву Богові. Чи були потрібні Богові такі жертви? Ні, звичайно. Господь чекав від наших предків не споживання диму від спалених тварин чи рослин, а добровільної згоди чимось поступитися для Нього, навчаючи тим самим і мистецтва життя в спільноті.
Чи ми, люди високого технологічного рівня цивілізації, навчилися цього мистецтва? Чи ми зрозуміли, що без добровільної відмови від частини тих прав, можливостей, матеріяльних цінностей, які нам належать, ми не зможемо гармонійно жити у світі. Ми бачимо сьогодні довкола різноманітні наслідки заміни жертви любови на змагання інтересів. Усе небезпечнішим стає рух на українських дорогах. Чому? Ніхто не хоче поступитися іншому місцем, порушуючи правила, обганяє іншого, намагається проскочити на червоне світло або з лівого ряду повернути праворуч швидше за сусідів. Унаслідок цього ніхто не рухається швидше. Навпаки, корки унеможливлюють просування вдень центром міста, порушники правил гинуть в аваріях, забираючи з собою щодня десятки жертв. У політиці безжальна конкуренція руйнує партії та блоки, підриває довіру виборців до найбільш амбітних і жорстоких парламентарів; в економіці становлення ринку унеможливлюється війною криміналізовано-мафіозних кланів, кожен з яких прагне цілковитої монополії. Брак мистецтва жертви, брак елементарної поступливости не дозволяє входити у громадянське суспільство, неможливе без цивілізованого партнерства.
І саме тому подвиг великомученика Димитрія, подвиг наших ранніх мучеників, які собою ілюстрували слово Євангелія, сьогодні не менш необхідні світові постіндустріяльному, ніж світові античности. Християнська культура жертви, євангельське мистецтво любови, дані нам Христом і виплекані в Його Церкві завдяки благодатній дії Святого Духа, сьогодні є найпотрібнішим даром, який Церква Божа може дати світові.
Це мистецтво дарується світові через наше повсякденне життя, через взірець добрих сусідських, або навіть родинних стосунків із довкіллям, через творення християнами довкола себе атмосфери любови й примирення. Наша присутність у світі не має духовного сенсу без наших поступок ближньому, без готовности - не чекаючи, коли хтось покличе на допомогу, помітити в іншій людині потребу допомогти їй. Скільки таких потреб ми можемо виявили довкола щодня! Хтось не може сам зайти в транспорт чи перейти дорогу, інший не може вийти з дому й купити щось у крамниці. Часом просто треба допомогти вмитися чи поїсти хворій людині, яка лежить у ліжку і не може підвестися. Є безліч способів виявити себе як християнина через приклад жертви любови, які не вимагають слів, а потребують нашої дії, наших вчинків, відповідних до Євангелія.
Цю нашу жертву, це діяльне свідчення нашої християнської любови Господь і прийме як найкоштовніший наш внесок до тих Небесних скарбниць, які кожен із нас збирає протягом свого життя. Із цієї Небесної скарбниці, як із найбагатшого й найнадійнішого банку в світі, ми можемо дарувати й іншим те, чого так потребує сьогодні цивілізація, спрагла добровільного мучеництва, цивілізація, занурена в ілюзії. Споживацький же світ сьогодні найбільш потребує справжньої любови, справжньої жертви, справжньої вірності Богові – якостей, так добре засвідчених Небесним покровителем нашого храму, цієї історичної святині харківської Гончарівки – святий великомученик Димитрій Солунський. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)