Дорогі Брати і Сестри!
Цей день – день Введення в храм Пресвятої Богородиці – зустрічає нас на самому початку Різдвяного посту. Ось проминув перший постовий тиждень. Тиждень, який дав нам відчути наближення одного з найбільших свят, і дозволив нам усвідомити нашу слабкість на тлі цього свята, на тлі великого чуда приходу у світ Христа Спасителя.
Введення до храму Пресвятої Богородиці повертає нас у ті часи, коли ледь не все все людство переживало стан очікування. Цей період називають часто межею Старого і Нового Завітів. Вичерпується наснага людей, які тисячоліттями чекали на прихід Месії. Щось таке ніби висить у повітрі, що змушує озиратися і чекати: «Хто ж Він? Коли ж Він, нарешті, прийде?». І ті сучасники, які жили на межі Завітів, і ті дослідники, які пишуть про часи Римської імперії за правління Октавіяна Августа, практично одностайні у відчутті цієї атмосфери загального очікування.
Та ми опиняємося не в Римі, який тоді вважався центром цивілізованого світу, не при осередках культури, науки, політики. Навпаки, ми опиняємося в далекому закутку Римської імперії, у храмі, який глибоко шанували юдеї, але який був таким чужим і екзотичним для більшости населення тогочасного світу. І до цього храму прямує невелика група, що веде зовсім маленьку дівчинку, яку батьки, за обітницею, віддають у жертву подяки Богові. Жертву, яка має служити Богові від наймолодших років, виховуючись при храмі. Не було тоді поняття монашества, і, звичайно, ні тоді, ні тепер таку маленьку дитину ніхто б не призначав поза її волею і свідомістю до чернечого служіння. Але був такий звичай, що дітей, посвячених Богові, віддавали змалку рости і виховуватися при храмі, а потім, вирісши, вони вже самі визначали своє майбутнє.
Така доля очікує і Пресвяту Богородицю. Не була вона, очевидно, першою, хто проходив цією дорогою, і, напевне, не була останньою. Бо традиція та жила, доки жив Єрусалимський храм. Але раніше не траплялося такого, що сталося під час приходу Богородиці до храму. Священик, який зустрів її на ґанку, з подивом побачивши, як вона самостійно подолала досить круті сходинки до храму, раптом бере і заводить її до самого приміщення храму, а потім і вводить... у Святеє святих... Ніколи такого не траплялося! І сам священик, а точніше - саме ПЕРВОСВЯЩЕНИК зважувався лише ОДИН раз на рік заходити до цієї найсвятішої частини храму.
Для нас зараз важко це зрозуміти. Хоча і в нас у церкві (східної традиції) є місце, куди не дозволяється заходити мирянам, і тільки священики заходять під час богослужіння, - це вівтар, який і нагадає нам про Святеє святих того часу. Але для нас храм завжди є відкритим, він – місце нашої розмови з Богом. Ми всі збираємося тут, і що частіше приходимо до нього, то краще. Тогочасний же Єрусалимський храм був закритий для звичайних мирян. Тільки священики заходили туди, щоб складати жертви. Лише раз на рік первосвященик кадив у Святому святих. І це був символ, який, напевно, зле розуміли юдеї, а тим більше - люди, що належали до інших релігій, культур і цивілізацій. Натомість сам цей храм ніс у собі великий символ межі, яка продовжувала існувати, - символ закритости для людини Едему, райського саду. Той символ, яким і зараз лишається у нашому храмі іконостас, лишаються царські двері, що нагадують нам про браму вічности, замкнену гріхом праотців, браму, котру відчиняє Сам Спаситель.
Він ще не прийшов. Він ще не прийняв людське тіло. Але майбутня Його Мати вже зараз відчиняє Своїм приходом цю браму. Відчиняє із дитячим тремтінням дитинки, яка ще погано усвідомлює довколишній світ, але серцем відчуває велич місця молитви, куди вона прийшла, входячи до цього порожнього простору. Порожнього, бо не було вже в ньому головної святині – кивота Завіту, що зник значно раніше, за сотні років до того, як прийшла туди Пресвята Богородиця. Але вона віщує входження у світ чогось значно більшого за Святеє святих: замість Закону у світ приходить Благодать, приходить заклик любови, заклик, який має гуртувати громаду послідовників Христа у знаряддя спасіння – Святу Церкву. І, разом із появою новозавітньої Церкви, храм набуде зовсім нового сенсу. Храм стане для нас місцем перебування із Богом. Місцем, де ми не просто зустрічаємося з Ним у розмові (молитві) та проповіді Його Слова, а де Він Сам приходить до нас, приходить у вигляді хліба і вина – Святих Таїн. Приходить, аби кожного з нас запросити вперед, до Вічности.
Сьогоднішній день ставить перед кожним із нас питання: «Чи я готовий подолати ті сходинки, які долала Пресвята Богородиця?». Адже кожен із нас вибудовує собі брами упередження і відчуження, які постають між нами і Христовою Церквою, між нами і храмом. Це можуть бути звичайні лінощі, коли нам не хочеться вставати і руйнувати спокій відпочинку недільного дня, це буває і апатія, яка настає в житті у хвилини кризи, коли не хочеться бачити нікого довкола себе. Буває це і заплутаність поглядів, коли здається, що Бог десь зник із твого життя, і ти не чуєш Його голосу, і тобі не хочеться Його шукати. Ти ж натомість кидаєшся на пошук істини в якісь інші, нерелігійні доктрини, або у псевдорелігії, які пропонують тобі замінник Бога, живлячи твою індивідуалістичну самовпевненість.
А Господь чекає на нас. Чекає у храмі, куди кожного з нас Він кличе. Бо кожен із нас для Нього є первістком, посвяченим Богові! Заклик цей здійснюється у мить нашого хрещення, коли ми входимо як повноправні члени в Святу Христову Церкву. Заклик прийти до Бога долинає до нас і тоді, коли ми приходимо, щоб змити з себе тягар гріхів, і сповідаємо їх в присутності священика. Але найперше заклик Бога чується тоді, коли ми приймаємо в себе Самого Христа. Бо ми ніби міняємося в християнському храмі місцями: якщо Богородиця йшла до Бога, посвячена Йому, то Бог Сам іде до нас. Іде, щоб стати часткою нас, а нас зробити причасниками Його славного Воскресіння.
Отже, і для нас сьогоднішній день – це день обіцянки зустрічі. Зустрічі з Богом, яка починається вже тут, у храмі, куди ми приходимо не стільки для того, щоб послухати навчання чи висловити свої клопоти. Ми приходимо, щоб відчути потужну присутність Бога, відчути Його реальність, відкрити до Нього своє серце і, ніби пророк Ілля у давні часи, відчути, як теплим подувом вітерцю входить Він у наше життя. Відчути в цю мить, що Він ніколи і не залишав нас, а завжди перебуває з нами.
Хай же ця зустріч із храмом буде завжди для нас радісною. Трапляється в житті проходити кожному з нас пору самотности, переживати хвилини духовної пустки. І в кожну з цих митей Господь чекає на зустріч із нами у храмі, кличе нас до храму, кличе бути разом із Ним, а, отже, і разом один з одним у спільноті Христовій.
А Пресвята Діва Марія, та найчистіша з людей, Якій судилося стати центральною особою в усьому людстві у величній справі воплочення Самого Божого Сина, віщує нам цю зустріч, долаючи Своїми слабенькими дитячими ніжками круті сходинки до храму, які очікують на кожного з нас. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)