Мр. 15. 43 – Йосиф Ариматейський, поважний радник, що й сам очікував Божого Царства, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. 44 Пилат же здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи давно помер. 45 Довідавшись від сотника, він видав Йосифові тіло; 46 а Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав його у гробі, що був висічений у скелі; потім прикотив камінь до входу гробу; 47 Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його покладено.
16.
1 Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. 2 Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, 3 та й говорили між собою: Хто нам відкотить камінь від входу до гробу? 4 Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий. 5 Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, – і вжахнулись. 6 А він до них промовив: Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали. 7 Але йдіть, скажіть його учням та Петрові, що випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам. 8 І вони, вийшовши, втекли від гробу, бо жах і трепет огорнув їх, і нікому нічого не сказали, бо боялися.
Чеснота сміливості була завжди в пошані у всі часи і у всіх народів. Її прославляли поети, художники, письменники. Її приписували багатьом полководцям, розбійникам, науковцям, політикам. Джерелом кожного сміливого вчинку є почуття обов’язку. Людина, яка це почуття має, коли приходить момент істини, завжди виявляє свою сміливість, або, як ми часом кажемо, мужність. Йосифа Ариматейського ми можемо назвати сміливим мужем, який не просто з обов’язку, але любові до свого Вчителя, вирішує «сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса». Маючи такий поважний статус радника, він «очікував Царства Божого». Тут дуже слушно згадати слова Ісуса про те, що найперше нам потрібно шукати Божого Царства, а все решта додасться. Людина, яка є саме в такому «активному пошуці», мислить в іншій "системі координат", ніж його друзі і знайомі. Не матеріальні речі тоді грають першу скрипку в житті, не страх за свою родину, навіть не страх за своє власне життя. О. Омелян Ковч зумів те Царство Боже знайти у катівнях Майданека, а де знайдемо його ми з вами? Вчинок Йосифа з Ариматеї, його сміливість, по суті, обеззброїли Пилата. Хоча не мусить він цього робити, але, все ж таки, видає тіло Ісуса Йосифові.
Другого дня свою мужність, як не дивно звучить, виявляють жінки-мироносиці. Йдуть з обов’язку і любові, йдуть, сподіваючись на диво: не диво воскресіння, а диво, що їм вдасться відкотити камінь. Хіба ніколи ми не робили вчинків, які зі сторони могли б здатися безглуздими? Пошуки Божого Царства є безглуздим заняттям для цього світу. Хіба не безглуздям було йти блаженному Володимиру Приймі із своїм парохом о. Миколою Конрадом сповідати хворого, коли навколо були сотні озвірилих червоних дикунів? Сьогодні саме його особа є взірцем для наслідуванням для кожного з мирян, бути опорою нас, священиків!
Сонце, яке вставало того недільного ранку над гробом, висіченим у скелі, звіщало про настання нової ери - ери християнства. Порожній гріб, розмова з ангелом, страх жінок, втеча від гробу і все, що було після цього. Майже всі євангелисти по-різному переповідають ці події. Великий шок від побаченого і почутого; годі сподіватися на те, що все у розповіді свідків буде точно і послідовно. В нашій традиції, що бере початок від розповідей синоптичних Євангелій, саме жінки були тими, хто серед людей промовив слова «Христос Воскрес»: ну не могли жінки мовчати тоді, коли серце кричало від розпачу і збентеження. Кожен з них боявся собі признатися в тому, на що завжди сподівається людина, стоячи біля домовини нашого померлого родича чи друга: що близька нам людина от-от розплющить очі і промовить до нас. Це будуть реально переживати багато учнів, яким в кількох днях з’являтиметься Христос. Ми б могли їм позаздрити, якби не слова Спасителя: «Блаженні ті, які не бачили, але увірували».
Чому все так заплутано, чому так багато незрозумілого в цій події, яка є фундаментом нашої з вами віри? «Якщо Христос не Воскрес, даремна віра наша!» Чому ця Пасха сталася не так явно і видимо, як це було в часи Мойсея, - при тисячах свідків? А, може, саме в цьому і був Божий план, щоб ми змогли вийти із власного розуміння Бога і, засвітивши світильник віри, побачити нову дійсність, а також довіритися тому голосу, який в ці дні рветься назовні із наших грудей «Христос і справді Воскрес»?!
О. Олег Кобель