Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє воскресення Твоє славимо.
Всесвітліші та Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Скажу вам чесно, що мені так приємно сьогодні тут з вами молитися. Я згадую роки студентські, коли цей храм був порожній. Нас, студентів, біля престолу було більше, ніж молільників у храмі, а сьогодні я бачу, що храм виповнений по вінці. Я вам щиро дякую за те, що ви любите свою Церкву, свій народ і так горнетеся до цього джерела духовного життя, яке тут у тому храмі кожний з нас може почерпнути.
Сьогодні ми переживаємо неділю, яка називається Хрестопоклінною неділею. Це означає, що ось ми уже зближаємося до середини Великого посту. Цей шлях, ця мандрівка великопісна, очевидно, має дещо подібного до будь-якої мандрівки, яку кожний з нас переживає у своєму житті. Подорожній, який іде до якоїсь мети, коли знає, що вже пройшов половину шляху, напевне, що з одного боку подумки запитує, а чи то ще далеко, скільки ще залишилося? А з іншого боку, часом відчуває, що він починає втрачати сили. Той первісний запал, який погнав його в цю дорогу, починає потрошки згасати, сили його полишають, і він шукає місця де б можна було відпочити. Більше того, він шукає, якоїсь криниці, якогось джерела, де би можна було цю полуденну спрагу вгамувати і набратися сили для того, щоби могти, справді, цю другу частину своєї мандрівки успішно звершити. Подібно і ми з вами.
Той, хто справді постить і подвизається, знає, що на початку Великого посту ми робимо добрі постанови, хочемо багато змінити в своєму духовному житті, великих висот досягнути, але коли стаємо віч-на-віч з жорстокою дійсністю, то бачимо, що і наші сили є маленькі, і наші можливості часом не відповідають нашим прагненням, і ми починаємо шукати якоїсь допомоги. Тому сьогодні, в цю Хрестопоклінну неділю, я хочу з вами роздумати над однією подією з історії мандрівки Ізраїльського народу пустелею. Бо Святі Отці порівнювали сорок днів Великого посту до сорок років мандрівки ізраїльтян із Єгипту до Обітованої землі, від рабства до свободи. Той пасхальний рух мав їм дати нове життя. І ось в главі сімнадцятій Книги Виходу ми читаємо про таку подію: чим дальше вони йдуть за Мойсеєм в пустелю, тим стає тяжче, тим більше люди нарікають на Бога і на Мойсея, стають жорстокосердими. Серце тих людей стає подібним до серця фараона, який не хотів випускати з неволі отих єврейських рабів.
І ось приходять вони в місце, яке називається Рефідим. Це є остання стоянка ізраїльтян перед тим, як вони підійдуть до Синайської гори, де переживуть це Богоявління і той дар Божого Закону, тих десяти Божих Заповідей, даних через руки Мойсея. Але в тій стоянці, той внутрішній конфлікт наростає до свого найбільшого апогею. В розпуці Мойсей молиться до Господа Бога і каже: «Ті люди готові мене вкаменувати. Що мені робити?». І Господь Бог каже дуже цікаві і дивні слова: «Іди до скелі, і Я стану перед тобою на тій скелі, і тим жезлом, який маєш в руках, яким ти колись розділив води Червоного моря, щоб можна було перейти через них ізраїльтянам, цим жезлом, цією палицею, вдар по тій скелі». Цікава річ, тому що від цієї події потім залежало особисте життя Мойсея. А інша цікава річ: бо зазвичай людина стає перед Богом, а тут Бог каже: «Я стану перед тобою на цій скелі».
І Мойсей вдарив тим жезлом по скелі і зі скелі потекла вода, яка, з одного боку, втамувала спрагу ізраїльтян, а з іншого боку, загасила вогонь оцього нарікання і незадоволення. І Божий народ пережив, що Бог справді є між ними, підсилився і пішов далі. Святий апостол Павло, коментуючи ці події, каже, що тою скелею, з якої напилися подорожуючі ізраїльтяни духовного питва, насправді був Христос. Він є Скелею, яка може бути основою усякої мандрівки і людського життя. Але з тої скелі, з того каменя, так само витікає джерело, яке дає воду, дає життя, дає сили, щоби рухатися далі.
В цю Хрестопоклонну неділю Христова Церква ставить нам перед очі Хрест Господній нашого розп’ятого Спасителя. З одного боку, наче показує нам, до якої мети ми з вами подорожуємо в часі Великого посту, що підсумком цієї Чотиридесятниці буде споглядання розп’ятого, померлого і воскреслого Христа. Але ще більше: для того, щоб ми могли з вами духовно спочити, набратися духовної сили, нам сьогодні Церква дає перед очі Скелю – Христа, з проколеного боку Якого витікає життєдайна сила, яка нас може підсилити, зробити мужніми і дати можливості рухатися далі. Так, як колись Господь Бог став перед лицем Мойсея, так сьогодні, Розп’ятий на Хресті, Він стає перед нашим обличчям, а цілувати хрест, або поклонятися хресту означає черпати, пити, споживати оцю таїнственну поживу, це таїнственне питво, яке і по сьогодні витікає з пробитого боку Христового з-посеред Його Церкви. Бо Церква є тим Тілом Христовим, яке несе у собі ці таїнства сили, які виливаються на Божий люд у вигляді Слова Господнього і Святих Таїн. І сьогодні, цілуючи цей чесний і животворящий Хрест, ми стаємо сильнішими, ми відпочиваємо в його тіні, ми стаємо здатними рухатися далі.
Так якось дивно сталося, що рівно рік тому, саме у Христопоклінну неділю, Владики Синоду нашої Церкви впровадили мене на престол Києво-Галицьких верховних архиєпископів. Я можу посвідчити, що наша Церква не має сьогодні великих людських покровителів і земних багатств, але я можу посвідчити також, що наша Церква у собі несе живу воду, яка витікає в наші серця з пробитого Христового боку. Цей розп’ятий Христос, Він був силою мучеників, Він є надією праведників, Він є надією і перемогою тих, хто страждає і по-людськи не має сили рухатися дальше своєю земною мандрівкою. Він – цей розп’ятий Христос – є силою нашої Церкви. Той Христос, Якого вдарила людська рука, але вдарила як Скелю, з якої потекла жива вода життя.
Я в цих днях прибув до Святішого Отця, був в нього на аудієнції, для того, щоб підсумувати з наслідником апостола Петра, з тою скелею Христовою, яку Христовий намісник для нас з вами знаменує і представляє, той рік, той час, в якому ми разом з вами мандрували земною мандрівкою життя. І в особливий спосіб я йому говорив про вас, про тих наших заробітчан, яких сьогодні налічується понад мільйон, які живуть не тільки в Італії, Іспанії, в нашій Апостольській Візитатурі, але сьогодні є рознесені і розкидані по цілому світу. Я йому говорив про те, що вам є тяжко, що часом ви знемагаєте, що часом не має надії на нікого, тільки на одного Господа Бога. Я йому говорив, що це є мій обов’язок, Отця і Глави цієї Церкви, дбати в особливий спосіб за тих наших людей, які є поза межами структур нашої Церкви, які є там, де нашої Церкви в її нормальному вимірі (єпархіях, екзархатах) немає, для того, щоби нікому з вас не забракло отої живої води, тої сили Господньої, яка може стати єдиною вашою надією і єдиним вашим порятунком. Господь є з нами, я можу вам це посвідчити і протягом того останнього року, переживши різні нестандартні ситуації. Але сила розп’ятого, померлого і триденно воскреслого Христа є тою силою, яка, попри будь-яку людську логіку, дає розвиток нашій Церкві і її майбутнє.
Нехай цей Христос, Якого сьогодні бачимо розп’ятим і цілуємо Його Хрест Животворящий, прийде до нашого життя і дасть нам оті життєдайні сили і за молитвами Пречистої Діви Марії допоможе нам звершити мандрівку до тої мети, до якої Він нас кличе. «Бо хто хоче йти за мною, – каже Христос, – нехай візьме свій Хрест на себе і щодня слідує за мною». Амінь.
Слава Ісусу Христу!