Марко, 8, 34 – 9, 1

Якщо хочеш спасти свою душу, зречися самого себе, візьми на себе хрест свій і йди слідом за Ісусом 

Третя неділя Великого посту

Царство Боже навіки «прийшло у могутності» (див. Мр. 9, 1) в годину смерти Ісуса на хресті. Ми можемо побачити і пережити це вірою, споглядаючи Ісуса, Який смертю смерть подолав. І сьогодні, на початку весни, вшановуємо цей «славний і животворний хрест», святкуючи «заквітчану Пасху». Ми вшановуємо дерево хреста, але поклоняємося Ісусові, плодові, що висить на Дереві життя. Зараз ми перебуваємо посередині посту, посередині нашого повернення до правдивого райського саду (Бут. 2 – 3; Лк. 23, 43).

Зійдімо на глибину свого серця й застановімося. Ми бачимо перед собою правдиву неопалиму купину. Наш Отець бачить нашу біду. Він хоче спасти нас. Він висловлює себе і дає себе у своєму улюбленому Синові. Що Він каже до нас? «Коли хочеш спасти свою душу, зречися себе самого, візьми на себе хрест свій і йди слідом за Ісусом» (див. Мр. 8, 34 –35). У кожного цей хрест особливий, і я можу сказати «ні» собі, лише кажучи «так» Ісусові і кажучи разом з Ним «так, Отче» (Мт. 11, 26; Лк. 10, 21). Але, можливо, це лише через поклоніння. Ми співали сьогодні: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє воскресення Твоє славимо».

Поклоніння – парадоксальне. Це рух, рух серця, і він робить серце немов нерухомим: у поклонінні цілковито віддаємо себе в руки Отця, в руки Його любови, разом з Ісусом, поєднаним з Отцем на хресті, цілковито віддаючи себе в наші руки.

Поклоніння – це тиша. Перевищуючи слова і всі молитовні фрази, воно відкриває нам нашу убогість і занурює в тайну Божої любови. Хрест є основою Пресвятої Тройці, адже Отець віддає себе нам, жертвуючи свого єдинородного Сина. Ісус цілковито жертвує себе Отцеві і нам, і Святий Дух, Дух співчуття, щедро виливається в наші серця.

Поклоніння має бути самовіддане, як і любов, щоб ми казали: не я, а Ти, Ти єдиний, «Мій Боже, моє все», як взивав убогий чоловік з Асижу). І тому поклоніння є цілковитим, адже любов усе наповнює, все примирює, все умитворює, все зносить.

Зрештою, парадокс поклоніння Ісусові розп’ятому в тому, що це змушує нас приймати в своє життя хрест (див. 1 Кор. 1, 17 – 25). Перед несправедливістю, боягузтвом, зверхністю людей, перед стражданням дітей Отець мовчить, а Його улюблений Син, Який бере на себе гріхи світу, приймає несправедливий засуд. Що це – божевілля? Наш Отець любить нас, незважаючи на все це, і не перестає віддавати себе нам, дарувати нам своє прощення. Ісус, «немов ягня, що на заріз ведуть його, не відкриває уст» (див. Іс. 53, 7), Він опускає очі. Він приймає нас у тиші, сповненій любови, що покриває нашу слабодухість, розчиняючи її в чаші спасення, у Пресвятій Тройці.

Ісус на хресті є правдивим слугою і поклінником (в івриті та в арабській мові це одне і те ж слово). Через Його хрест настав час, і ми живемо в ньому, коли правдиві поклінники «кланяються Отцеві в Дусі і в правді» (див. Йо. 4, 23).

Жан Корбон.

Проповідь від 15 березня 1998 р.

Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007