Мр. 9:17-31. 
Учителю, я привів до Nебе сина мого, що має німого духа


У цю четверту неділю Великого посту Церква читає Євангеліє про оздоровлення - звільнення від влади злого духа хлопця, якого батько привів до Ісуса. Цією євангельською подією Церква пригадує нам, що час посту - це не тільки стриманість від деякої їжі і гучних забав А це - час духовної боротьби з власними гріхами, недоліками, щире покаяня і долання цих гріхів, зріст у вірі, любові, молитві, практика духовного посту. Цей духовний вимір посту ми можемо проявити, наприклад, у ставленні до наших ближніх, у наших сім’ях і родинах, зокрема, у стосунках батьків до дітей, і дітей до батьків. 

У Євангелії бачимо зворушливий образ: батько приводить хворого сина до Христа і просить для нього чуда – оздоровлення. Таких випадків у Новому Завіті є багато: Яір, хананейка, сотник, що просить за свого слугу. 

Та немає у Святому Письмі ні разу згадки про те, щоб діти просили – молилися за своїх батьків. Так воно було колись, так воно, здебільшого, буває і сьогодні. Тобто що батьки більше дбають про добро, здоров’я, щастя своїх дітей, особливо коли вони хворі, чи в якійсь біді або проблемі, ніж діти за батьків. Це підтверджує досвід життя, це бачимо на власні очі. Хоча б взяти, до прикладу, час Великого посту, в якому в особливий спосіб на Богослужіннях – Сорокоустах, згадуємо наших померлих. І тут виразно бачимо, як окремі діти забувають за своїх померлих родичів, які за життя свого так дбали за своїх дітей. І сьогодні вони просять, благають своїх дітей, щоб не забували про них у своїх молитвах. Та багато з них, на жаль, досить рідко приходять на спільну молитву за їхні душі. 

Коли візьмемо до уваги цього молодця, то приходимо до висновку, що молоді люди завжди такі самі, що кидаються то у вогонь, то у воду. Вогонь – це гнів, гордість, непослух, зарозумілість. Вода – це легковажність, байдужість, лінивство, розпуста. Це все гріхи тіла. Ліками на ці хвороби є молитва, піст, покаяння, навернення до Бога, цінування батьківської турботи. 

Сьогодні я хочу звернути увагу молодих людей на цього євангельського батька, який так дуже дбав про оздоровлення свого сина. Це – про нашу вдячність батькам. Вдячність, яку ми, діти, повинні виявляти нашим батькам, вчителям, вихователям, проповідникам. Обов’язок вдячності підказує нам четверта заповідь Божа: „Шануй батька і матір твою”. Як ми маємо виявляти нашу вдячність батькам у практичному, щоденному житті? Ми можемо чинити це у потрійний спосіб: шанувати, любити, слухати! 

Шанувати – це означає завжди виявляти до них належну повагу словом і ділом, опікуватися ними, дбати про їх здоров’я, молитися за них, дякувати Богу за дар батьків, що привели нас до життя. Вони - старші, дбають про нас, вони мають більший досвід і хочуть нам добра, бо вони люблять нас! 

У 1787 році за правління австрійського цісаря Йосифа II стався на вулиці Відня такий випадок. Декілька в’язнів підмітали вулицю. Раптом до одного з них підійшов один студент і поцілував його в руку. Це бачив зі свого вікна радник цісаря барон Крайсель. Він відразу ж покликав цього юнака і запитав: „Хто ви?” „Я студент університету”, - відповів юнак. „А чи знаєте ви, що вам не личить цілувати руку в’язня на вулиці?” „Це мій батько”, - відповів юнак, і в його очах появились сльози...

Незабаром про це довідався цісар. Він звелів випустити батька-в’язня на волю. „Батько, який так гарно виховав дитину і стільки пошани заслужив у неї, не може бути злочинцем”, - говорив цісар. А синові, який не встидався прилюдно виявити свою любов до батька, дав від себе стипендію на навчання. Так Бог нагородив сина за те, що не встидався свого батька-в’язня.

Діти повинні любити батьків, бо немає іншої заплати за любов, як лише любов! Отже, діти мають відплачувати родичам любов’ю за любов, за те добро, що родичі для них зробили: причому, часто ціною власного здоров’я, особистого щастя, а навіть і життя.

Добрих дітей очікує і від Бога щедра нагорода, а злих і невдячних - не обмине належна відплата. Це - слова Святого Письма. Це - переконливий досвід віків.

Діти повинні слухатися родичів. Туристи чи альпіністи, коли вибираються на прогулянку в гори, винаймають досвідченого провідника. Того, який уже багато разів ці гори і небезпеки проходив, щоб їх провадив. І вони слухають його, бо знають, що той провідник запровадить їх до мети. Подібно і діти мусять слухати своїх родичів, а одночасно - вчителів і вихователів. Бо вони досвідчені, пройшли різні небезпеки і тепер хочуть допомогти своїм дітям уникнути цих небезпек.

На закінчення хочу пригадати таку подію. У стародавньому Римі проживала жінка на ім’я Корнелія, яка мала двох синів. Одного разу до неї прийшла її багата приятелька і хвалилася своїми коштовностями. Відтак попросила Корнелію, щоб та також показала свої прикраси. А Корнелія покликала своїх синів і промовила: „Оце і є мої найдорожчі перли!”

Дай Боже, щоб усі наші діти задля пошани, послуху і молитви, які вони жертвують для своїх родичів, були гідні похвали у людей, нагороди від Бога, щоб вони були потіхою і славою батьків, а також надією Церкви та народу! Амінь.

о. Михайло Чижович, редемпторист

Вхід/Вихід