ПРОПОВІДЬ НА ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ

Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі! Сьогодні, в цей день, коли ми святкуємо один з найбільших празників – Христове Вознесіння, у тих читаннях, що ми щойно чули, неначе рефреном проходять ,повертаються дві думки, на яких хочемо сьогодні спільно з вами застановитися. Хочемо це зробити, щоби оживити нашу віру, щоби скріпити себе, як учні Христові.

І ось ви чули в тому першому читанні у діяннях святих апостолів, коли воскреслий Спаситель зустрічається зі своїми учнями і говорить їм такі слова: «Будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж до краю Землі» (Ді. 1.8). В Євангелії ми чули інші слова подібні, коли Господь говорить все, що сталося з Ним, підсумовує неначе своє перебування на тому світі на Землі і каже, що ви всі маєте бути свідками всього цього, того що ви чули, що бачили, що пережили разом зі Мною ви маєте про це свідчити у цілому світі. Отже, бачимо то перше завдання, яке стоїть перед нами, учнями Христовими, це бути Його свідками.

Людина, котра зустріла Христа, не може зберегти оцю подію, оце пережиття тільки для себе самої, вона мусить ділитися, то якась Божа сила її до того спонукає, змушує її до цього. Не страх, не якісь там накази, але ота внутрішня потреба, як каже святий апостол Петро. Коли пригадуєте, після Воскресіння, після заслання Святого Духа, апостоли, укріплені Святим Духом, почали проповідувати, то євреї хотіли їм це заборонити, а Петро сказав: «Ми не можемо не говорити про це, що бачили і чули!» (Ді. 4.20). Ось це є ознака того, що людина є дійсно правдивим учнем Христовим, що має живу віру у Воскреслого Спасителя. Але, дорогі в Христі, саме оце завдання – проповідувати Христа воно є ознакою правдивого учня Христового. З іншого боку, якщо людина не поширює науку Христову в своєму оточенні, якщо вона не свідчить про Ісуса Христа, то це означає, що вона тільки з назви є християнином але насправді живої віри не має, віри, яка спасає, вона не має. І, щоби бути свідком Христа, власне потрібно свідчити про Нього, потрібно ділитися отою вірою, отим пережиттям, яке людина отримала від Господа Бога.

І свідчити можна різними способами. Для нас слово «свідок» є відоме із цивільної суддівської словникової термінології: свідки є у суді, і нам інколи здається, що свідчити – це означає прийти і розказати всю правду так, як воно було і на тому справа закінчилася. Для суду цього вистарчає, для суду вистарчає слова, але у справах віри слова є рішучо замало. Справді, каже святий апостол Павло: «Віра родиться зі слуханням» (Рим. 10.17). Отже, людина має почути добру новину про Ісуса Христа, щоби повірити, але зауважте, апостол Павло каже, що віра тільки родиться зі слухання, але щоб вона укріплялася, щоб вона росла, щоб вона була живою, не вистачить тільки народитися. Дитина народжується і цього не є достатньо. Якби батьки тільки втішилися, що народилася дитина і відразу за секунду забули про ту дитину, дитина би померла, вона би не вижила, вона би не осягнула своєї зрілості. Так само і віра родиться зі слухання. Хтось почув про Боже слово, хтось почув про Ісуса Христа, зацікавився, але це є тільки початок. Віра кормиться, оживлюється, підтримується ділами. Пригадаймо слова, які каже святий апостол Яків, інший учень Христовий. «Яка користь, брати мої, коли хтось каже, (зверніть увагу: «каже») що має віру, але діл не має? Чи може його спасти така віра?» (Як. 2.14), – задає риторичне питання. Така віра не спасає, якщо хтось тільки каже: «Я є християнин, я є віруючий». В нашій державі є багато людей, які кажуть, що ми є віруючі християни, великий відсоток людей каже, що вони є віруючі, але чомусь наша держава є на першому місці за рівнем корупції, чомусь є несправедливі суди, а ще інколи люди навіть не сподіваються в судах знайти правду. Споминаємо те все, що робиться в вищих ешелонах влади, люди ніби називають себе християнами, але це власне вони кажуть, що християнами вони є, але діл немає.

І далі каже святий апостол Яків, дуже конкретний приклад наводить, як можна перевірити, чи віра є живою. Розпочинає: «Коли брат або сестра» (Як. 4.15). Тут йдеться не тільки про родину, але про ширшу родину, про християн, про тих людей, які вірують в Бога, які є в потребі. «Коли брат або сестра будуть нагі і позбавлені засобів щоденного прожитку і хто-небудь з вас до них скаже: «Ідіть собі з миром, грійтесь та годуйтесь», і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе» (Як. 4.15-16) . І робить навіть висновок, таку пересторогу: «Так само і віра, коли діл немає мертва сама собі» (Як. 4.17). Отож, віра сама без діл є мертва. Ми би сказали також, що слово без діл є також мертвим. Слово навіть може бути дуже побожним словом, але якщо воно не підкріплене ділом є мертвим, пустим звуком. Тому тільки з діл можна переконатися, що слова людини правдиві. Слово може захопити людину, але притягнути до Христа цього замало. Самі слова нас не спасають. Каже Господь Ісус: «Не кожен, хто каже до мене: «Господи, Господи», увійде до царства Божого. Але тільки той, хто чинить волю Отця Мого, що на Небі» (Мт. 7.21). Ось, чинити волю Отця – це спасає, а не просто казати, що я є християнин, що я є людина віруюча. Покажи ділами свою віру, а слова вже потім тільки будуть підтвердженням нашого життя.

Каже Ісус Христос, що на Страшному суді, коли ми суджені будемо, будемо суджені не з того, скільки ми сказали побожних слів, чи ми носили на собі золоті хрестики, – це дуже добре і потрібно робити – але перше, ми будемо суджені за нашими ділами, і дуже конкретними (Пор. Мт. 25.31-46). Дивіться, апостол Яків каже, щоби ми давали людям при потребі тіла їхнього, з цього починається. І Христос також буде нас судити за те, чи ми нагодували голодного, чи ми напоїли спрагненого, чи ми потішили засмученого, чи ми відвідали хворого, чи ми пішли до тюрми, щоби якось підтримати того ув’язненого, чи ми прийняли подорожнього. Дуже конкретні, дивіться, такі приклади, дуже конкретні діла милосердя, щодо земних, до особистих потреб людини. З цього починається наше християнство, бо що з того, якщо люди будуть багато говорити гарні слова, але хтось прийде, простягне руку, або побачимо людину сумну, пригноблену, а ми пройдемо мимо. Ми покажемо, що ми не є віруючі люди, бо це наш брат, наша сестра знаходиться в потребі, нужді, людина, котра вірить в Бога, вона не може пройти мимо.

Якби ви зустріли по дорозі свого рідного брата, свою рідну сестру, якби ви побачили, що вони сидять і просять милостиню, то чи ви би пройшли мимо? Якби ви побачили сестру свою, що плаче, чи ви би пройшли мимо, чи ви би радше підбігли і сказали: «Сестро, а що сталося, що ти переживаєш?» Як багато ми пропускаємо тих можливостей допомогти нашим братам і сестрам, які є дітьми того самого Отця Небесного. Незалежно, дорогі в Христі, не залежно, до якої вони конфесії належать, незалежно взагалі, чи вони до церкви ходять, вони є дітьми Божими, вони є сотворіннями Божими, їх Бог породив, бо їх Бог сотворив. Вони є сотворені на образ і подобу Божу, а тому ж і заслуговують на нашу увагу, на нашу любов, на наше співчуття. І якщо ми люди віруючі, так і будемо робити. Думаю – це не є так просто, бо, побачите, з вас будуть люди сміятися, скажуть, що дивні, та всім не допоможеш, цілого світу не спасеш. Але це тільки такі слова, щоби відмовити вас, відвести вас від того конкретного доброго вчинку. Ви скажіть на це: «Так, я світ не спасу, всім не допоможу, але отій конкретній людині, яку я зараз бачу, я хочу допомогти, якщо не копійкою, то добрим словом, молитвою, лагідним поглядом».

Байдужість – ознака невіруючої людини. Милосердя, любов –ознака віруючої людини, ознака живої віри. Каже святий апостол Павло, що тільки спасає віра, чинна любов’ю. Віра, чинна любов’ю, ось, дорогі в Христі, ота перша думка, про яку я хотів сьогодні згадати. Ми свідчимо про Ісуса Христа в першу чергу тим, що ми ширимо довкола себе любов. Любов є найкращим доказом правдивості нашої віри, коли люди є повні ненависті, злоби, осуду, то це не є віра, навіть, коли вони називають себе християнами. Бог їм суддя. Але ви повинні знати це і ніколи не йти на дорогу беззаконня, навіть під приводу релігійних якихось мотивів, ні.

Любов і віра повинні бути щирими і тоді до них не може пристати ніяка темрява, ніяке зло. Найвищий вияв любові – це, коли людина віддає своє життя з любові за ближнього, а ще більше за віру Христову. Тому мученики є найкращими свідками Христовими, і, до речі, з грецької мови мученик «МАРТІС» або «МАРТІРІОС» означає «свідок» дослівно. От вони, мученики, перед всім світом засвідчили правдивість віри в Ісуса Христа, вони не боялися навіть піти на смерть за свою віру. Вони були найдосконалішими свідками Христа.

Дорогі в Христі, може Господь нам не дасть такої нагоди, сили може навіть, щоби ми засвідчили мучеництвом нашу віру, але є ще дуже багато інших способів свідчити про Христа. І, зауважте, все починається у близькому оточенні. Ісус в сьогоднішній Євангелії каже до своїх апостолів, що «Ви будете моїми свідками» (Ді 1.8).. Де? «В Єрусалимі і по всій Юдеї» (Ді 1.8). Тобто там, де вони жили, там, де вони в той момент були: в рідному місті, в рідній країні, а потім крок за кроком по Самарії, там, де є вже інші народи, інші конфесії живуть перед ними будете свідчити, а потім аж до краю землі. Ось, починається свідчення з рідної хати. Оті рідні: чоловік, дитина, сусід мають відчути, що вони живуть з християнкою чи з християнином. Дружина має відчути по чоловікові, що він є християнин, чоловік по дружині, що вона є християнкою, діти по батьках, батьки по дітях, сусіди мають відчути, що поряд з ними живуть віруючі християни. І це можна робити на різні способи, не хочу вам зараз говорити, підказувати, вам серце підкаже, совість вам підкаже, наука Христова вам підкаже, як в конкретному випадку діяти, як віруючі люди.

Вам тільки наведу такий приклад, який я якось прочитав вже кілька років добрих назад в одній книжці про одну маму, яка дуже виховувала своїх дітей в побожному дусі християнському, мала дочок. І ось, коли вони виросли, стали дорослими, мама питається: «Діти мої дорогі, як багато я вам говорила про Христа, про добру науку, як я вам говорила багато, як треба поводитися в житті, скажіть мені будь-ласка, що вам з того всього, що я вам говорила, запам’яталося?» А доньки так почали думати, кажуть: «Знаєш, мамо, нічого не можемо пригадати, але про шкарпетки пам’ятаємо». Мама здивувалася, бо не пригадує, щоби про шкарпетки їм розповідала, а каже: «Тепер ви мені пригадайте, яка то була історія зі шкарпетками». А діти кажуть: «Знаєш, як ми ще були малими і мусіли йти до школи, і спали, і ти нас будила до школи, а ми дуже не хотіли вставати, бо в кімнаті було трошки холодно, а нам в постелі під ковдрою було дуже так приємно і тепло. І ти тоді трошки підвертала ковдру і по черзі вбирала наші ноги у шкарпетки. От цього ми тобі ніколи не забудемо». Здається, такий собі простий жест, материнський жест отої любові, а він найбільше закарбувався. Любов закарбовується на все життя. Ви можете зробити людині маленький якийсь вчинок любові, до кінця життя вас буде пам’ятати. Недавно один чоловік казав, що я був голодний і мені одна особа на фронті дала кавалок хліба. Каже, не знаю як вона називалася, але цього ніколи не забуду.

Любов – найкраще свідчення нашої віри, але ота любов є вимогливою, бо любов не раз каже нам терпіти. Послухайте, що святий апостол Павло каже про любов. Каже, що любити це є вимоглива заповідь: «Любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не хвалиться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує ніякого зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду. Любов радіє правдою добром, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить!» (1Кор. 13.4-7).

Може не один з вас, слухаючи це, думає, перегортає свою історію життя і думає: «Боже милий, як я часто може не стримувався чи не стримувалася, як я рідко буваю може лагідною, як мені тяжко простити, як мені тяжко знести якесь прикре слово, болючий погляд, а тут кажуть, що я маю то робити, як то тяжко є зробити. А що буде, якби мене вели би на смерть за віру, чи я би витримав, чи витримала». Сумніви є дуже правильними і побоювання також, дорогі в Христі. Любити так, як Господь каже, як Ісус любив людськими силами є не те, що важко, є неможливо. І тому оця моя друга думка, якою я хочу закінчити то слово сьогоднішнє і ця друга думка проходить також і в першому і в другому читанні нинішньому, каже Ісус Христос до своїх учнів: «Ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде і будете моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї, Самарії і аж до краю Землі» (Ді. 1.8). Тобто, ви мусите прийняти Святого Духа, Дух Святий дасть вам оту силу любити, бути вірними, не боятися насмішок, переслідувань і зневаги, але залишатися вірними Христовій Науці. І то саме говорить в Євангелії від Луки? «Я вам пошлю те, що мій Отець обіцяв був (Духа Святого)… і ви одягнетеся силою з висоти» (Лк. 24.49). Отже, то не є сила людського характеру, бо навіть найтвердіші характери ламаються, ми це знаємо, тільки сила Божа дає нам оту здатність любити, прощати, терпіти, не пориватися до зла, не задумувати зла, не пориватися до гніву, дає силу витерпіти аж до кінця. Все перетерпіти можна тільки Божою силою, силою Святого Духа.

Дорогі мої, ви сюди прийшли і ми є тут з двох мотивів. В першу чергу ми є тут, як християни, ми прийшли сюди, бо ми є християни, ми є учні Христові і не можемо так просто прожити отой день, коли цілий світ християнський згадує Вознесіння нашого Господа, це ж таке велике свято, це свято торжества Христового над силами зла, це свято нашого піднесення на Небо. Людська природа разом з Христом засіла по правиці Отця Небесного. Ми не можемо бути байдужі, ми тому є тут і той прихід наш сюди вже є велике свідчення нашої віри. Ми засвідчили нашу віру перед нашими рідними, перед співпрацівниками, які завтра спитаються: «Де ти вчора була, чи був?» А ви скажете: «Я була на службі Божій, вчора було Вознесіння Христове». Не бійтеся цього казати, оце буде величезне свідчення вашої віри. Але також ваші домашні будуть знати, що ви були сьогодні в церкві, ви були на Службі Божій – це велике свідчення.

Але також ви прийшли, бо ми є слабкі люди, бо ми є немічні, ми відчуваємо свою слабкість, ми не довіряємо своїй силі, а надіємося тільки виключно на Божу силу і тому ми на кінець Літургії завжди співаємо такі слова, які для мене є надзвичайно близькі і дорогі. Я дуже часто їх повторюю, бо вони виражають все, що має зробитися під час Літургії з нами. Отам сказано такі слова: «Ми бачили світло істини, ми прийняли Духа Небесного. Ми знайшли Віру Істинну нероздільній Тройці поклоняємося. Вона бо спасла нас». Ось що робиться з людиною, яка переживає, правдиво переживає, правильно переживає Службу Божу, спільну нашу молитву, вона бачить Світло Боже. І в тому світлі цілком інакше дивиться на своє життя і на цілий світ. Вона приймає Духа Небесного, вона знаходить Віру Істинну, живу. Вона усвідомлює оживляє свою віру отим Божим Словом, покаянням, Святим Причастям, коли ми приймаємо самого Христа. Не випадково під час освячення священик призиває Святого Духа і каже, що приносимо оцю духовну і безкровну службу і просимо, і молимо, і благаємо: «Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари, що перед нами». Під час Служби Божої Дух Святий знову сходить на нас і перемінює нас, робить нас відважними, терпеливими, повними любові, бо каже святий Павло: «Любов Христова розлита в серця наші Духом Святим, Який нам є даний» (Рим. 5.5).

Ось приготуємо, дорогі, серця наші на прихід Духа Божого, викиньмо з нашого серця всяку журбу, всякий страх. Не годиться дітям Божим боятися, не годиться дітям Божим журитися, нехай бояться вороги Божі, нехай страхаються грішники, нехай журяться ті, хто не знає Отця Небесного, а Отець Небесний про нас знає, пам’ятає, Він про нас журиться. А ми будьмо спокійні в Бозі, викиньмо з нашого серця всяку гіркоту за наших ближніх, може якась непрощена кривда, може якесь прикре слово. В своєму серці перепросімо їх і Господа Бога, щоби наше серце було чисте, щоби там не було ніякої гіркоти, ніякого оцту, бо там має прийти Дух Божий. І нехай Господь Бог зішле в кожне наше серце свого Святого Духа, нехай Він нас укріпить, щоб ми оживили нашу віру і щоб ми були правдивими вірними свідками Христовими! Амінь.

Владика Богдан ДЗЮРАХ

ПРИКЛАДИ

1. Один багатий чоловік любив у своєму домі приймати прочан. Він і його родина зустрічали їх з любов’ю, услуговува­ли їм, годували, залишали на ніч, як шанованих гостей. Одного разу до нього зайшов незнайомий, який привів із собою багато прочан. Господар з любов’ю прийняв усіх і організу­вав спільну трапезу. У той час, коли господар пішов взяти посудину з водою, щоб вони помили ноги з дороги, прочанин, який всіх привів, раптом зник. Господар здивувався. Але вже наступної ночі Сам Ісус Христос, з'явившись йому вві сні, сказав: «Раніше, – сказав Він – ти приймав менших Моїх братів, а вчора прийняв Мене Самого». (з книги «Надія на Господа»).

Висновок. Хто щиросердечно допомагає іншим християнам, той допомагає Самому Христу.

2. У Єрусалимі жив чоловік на ім’я Созомон. Одного разу, йдучи містом, він зустрів убогого у розірваному одязі. Созомон пожалів бідняка, зняв із себе одяг і віддав йому. Скоро після того, під час жнив, ввечері, коли стомлений Созомон дрімав, то вві сні він побачив себе у чудовому до­мі, де було дуже світло, а навколо росли сади з різних дерев, у яких гілки нахилялися до землі під вагою плодів. На вер­хівках дерев сиділи різноманітні птахи, наповнюючи повітря своїм голосним співом, який було чути від землі до неба. Легкий вітерець похитував дерева в цих садах. Коли Созо­мон спостерігав за цим, до нього хтось підійшов і сказав: «Йди за мною». Созомон пішов, і вони прийшли до вкрито­го золотом стовпа, а від нього побачили двері, що вели в ін­ші прекрасні палати, прикрашені коштовним камінням. З цих палат вийшли чотири ангели, всі в світлому, і кожен з них тримав скриню. Ангели підійшли до Созомона і поста­вили перед ним ті скрині. І муж прекрасний вийшов із палат і сказав ангелам: «Покажіть цьому чоловікові, що приніс йо­му той одяг, який він віддав бідному». Коли розкрили скрині, то Созомон дуже здивувався. Він ніколи в житті не бачив такої кількості розкішного одягу, числом до тисячі. І сказав йому чоловік: «От скільки, Созомоне, я приготував тобі благ за одну-єдину одежину, яку ти віддав Мені, поба­чивши Мене нагим! Іди і далі поступай так і віддасться тобі сторицею». Созомон зі страхом і радістю викликнув: «Невже, Господи мій, така велика відплата чекає тих, які творять милостиню?» Той муж сказав: «Так, всякий, хто подає ми­лостиню, сторицею отримає й життя вічне наслідує. І ще ка­жу я тобі: не кайся про те, що роздав милостиню, і не кори убогого, щоб не залишився без нагороди». Созомон про­кинувся і поклявся, що і надалі буде творити милостиню. Коли таке видіння йому повторилось і наступної ночі, то після нього Созомон віддав свій маєток бідним, постригся в монахи і залишив світ цей «бідним монахом» (з книги «Надія на Господа»).

Висновок. Милосердя підносить людину до неймовірних духовних висот і дає сили жити святим, праведним життя. Наші добрі діла допомагають нам бути добрими християнами, тому Святі Отці говорили, що роблячи добро для іншим людей нам тільки видається, що ми допомагаємо їм, а насправді ми допомагаємо собі потрапити у Царство Небесне.