Володимир Великий - 28 липня

Точна дата народження князя невідома, але деякі історики схиляються до ймовірної дати близько 948 або 955 року; одначе більшість дослідників вважають, що, скоріш за все, майбутній володар київського столу народився десь біля 960 року. Помер же Великий князь 15 (а, згідно сучасного Григоріанського календаря, - 28) липня 1015 року.


Володимир був одним з трьох синів Князя Святослава Ігоревича. Коли Святослав в 977 році помер, Києвом почав керувати його старший син Ярополк, а Володимир - Новгородом.  Третій син Олег, отримавши в спадщину древлянські землі, в 977 році розпочав війну з Ярополком, у якій сам і загинув. Не бажаючи такої смерті, Володимир покидає Русь, але в 978 році повертається. Разом з Добринею, своїм дядьком, він зібрав варязьке військо і придушив весь полк старшого брата. Повністю захопивши владу, змусивши брата бігти, а його дружину насильно взявши в дружини, Володимир у 978 році офіційно стає правителем Київської Русі. Частину  війська він залишив при собі, іншу відправив до Константинополя. З тих пір ще чимало військових походів здійснив Володимир. І проти польського князя Мешка I, і проти балто-литовського племені ятвяґів, також воював з радимичами і волзькими булгарами та хозарами. Безліч земель було поневолено й спустошено, але постійною проблемою князя залишалися печеніги, які періодично нападали на Русь.

Й отака - історично ледь не постійна запекла боротьба наших співвітчизників із численними, а нерідко і значно сильнішими, зовнішніми ворогами, що зазіхали на наші землі, - як, до речі, і приснопам'ятні й прикрі та безглузді внутрішні усобиці й конфлікти, криваві чвари і розбрат - зумовили порівняно нетривалим період існування та згодом, у цілому повністю унеможливили подальший розвиток Києво-Руської держави в імперському статусі. Й, зрештою, зовсім призвели до трагічної втрати нею своєї незалежності та низки поділів поміж сусідами. Та, зрозуміла річ, з настирними примусовими домаганнями, принаймні, великої частини отих чужинських еліт - передусім, варшавської, а ще більше (притому, аж донині) в "одновірній" імперії, що на Північ і Схід (від Києва), - будь-що асимілювати її автохтонну людність, чи не всуціль позбавивши її своєї власної - національно-культурної та духовно-релігійної ідентичності.

988 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабусі Ольги і відновлює офіційний статус християнства як державної релігії. Або, послуговуючись біблійною лексикою, він ґрунтовно "прищепив" давньоруську - до того язичницьку "гілку" походженням із усуціль неплідної -"дикої за природою оливи" до дуже "доброї оливи"  християнства, яку міцно "тримає" її потужний - заснований і виплеканий Господом старозавітній "святий корінь" (Рим.11:16-24). І тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім'ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського правителя. Після відновлення християнства у Києві були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі нинішньої Росії, де місцева людність у своїй більшості ще досить довготривалий час - аж до ХІІ-ХІІІ ст. включно, а подекуди і навіть пізніше - чинила шалений, лютий опір новій вірі. Натомість прикметно, що про охрещення тих земель, які складають терени сучасних України і Білорусі, ніде нема згадки. Отже, на них, скоріш за все, збереглось Аскольдове хрещення.

Остаточне - при князюванні Володимира Великого - прийняття Київською Руссю від Візантії Христової віри, суперпотужна й премудра основа і благодатне, життєдайне джерело якої - істинний, всемогутній і "благословенний Господь Бог Симів", не лише символізувало і задекларувало однозначно європейський, а точніше - єврохристиянський вектор її розвитку. Та у такий спосіб додатково підтвердило те прадавнє пророцтво ще патріарха Ноя стосовно нащадків своїх синів, що вельми "поширить Бог Яфета"  і згодом (духовно)"оселиться він у [cвященно-молитовних] наметах Симових" (Бут.9:26). А й започаткувало існування й поширення історичної Київської Церкви, феномену "київського християнства" ("київського благочестя"). Що засадничо апелювало, передусім, безпосередньо до духовних і моральних начал і чеснот Христового Євангелія. Та чиї витоки сягали апостольсько-євангелізаційної і культурницької діяльності й духовної спадщини великих "просвітителів слов'ян" - свв. братів Кирила і Мефодія. Причому, цю нашу вітчизняну Церкву напевно Господь не дарма територіально помістив "посеред землі" (Єз.38:12) - на своєрідному світовому культурно-цивілізаційному (подібному до близькосхідного) перехресті. Перехресті, де повсякчас перетиналися різні народи, племена і раси, культурно-ментальні, у т. ч. мовно-етнічні, ідентичності, релігії та конфесії. Й, зокрема, впритул зустрілися й перетнулися східне і західне християнство.

 

Й це, вочевидь, і зумовило ту важливу місію і роль, яку впродовж низки століть - і навіть попри початок Великої схизми (1054 р.) - практично зберігаючи відповідну духовну поставу (тоді ще єдиного) Тіла Христового І тисячоліття. Тобто соборності і сопричастя, а також рівноправності та рівнозначності у справі спасіння обох цих - тогочасних - богословсько-літургійних обрядів, відігравали тодішня - (де-факто) майже самостійна вітчизняна Церква. Та, загалом, визначні представники, культурно-освітня еліта русько-українського суспільства. Всі ті, хто практично старалися гармонійно збалансовувати та з'єднувати і синтезувати, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи та плекаючи, при цьому, кращі й передові християнські традиції і досвід, набутки, новації й реформи (у т. ч., приміром, соборноправність, створення навколоцерковних братств та шкіл при них тощо) Сходу і Заходу. Того християнського Заходу, котрий, починаючи з протестантської Реформації першої половини ХVI cт. і далі, теж втратив свою попередню теологічно-еклезіальну цілісність і одноманітність.

Прагнучи водночас до подолання певних морально-кризових явищ у церковному середовищі, суспільного духовного й культурно-освітнього відродження й піднесення. Та - до певної пори (себто, до початку ХVІІ ст., коли внаслідок трагічного - "постберестейського" розколу вже, власне, Київської Церкви спалахнув релігійно-громадянський конфлікт "Русь нищить Русь") - вирізняючись доволі значною (в усякому разі, як для тогочасної доби) віро- та етнотерпимістю. В т. ч. щодо християн-"єретиків" та адептів інших монотеїстичних релігій. Особливо ж благословенними й благодатно-плідними - у цьому сенсі - періодами в духовному та культурно-цивілізаційному житті нашої Батьківщини доби піднесення й розквіту вітчизняного християнства були часи правління Володимира Великого й Ярослава Мудрого, а також Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав та немало - українського бароко.

На превеликий жаль, в середині ХVII cт. оте прикре й безглузде протистояння "Русь нищить Русь" переросло, спровокувало великомасштабну - жорстоко-криваву й спустошливу, деструктивно-руйнівну - релігійну та міжетнічну, соціально-станову і суспільно-політичну війну (Хмельниччину). Вельми жахливу, запеклу й нещадну - взаємну, по суті, бійню, по-своєму логічним вислідом якої на початку 1654-го - тобто, якраз на 666-му (!) році по Володимировому хрещенні Київської держави - і стала сумнозвісна "Переяславська (з)рада". Проте, як про подібне каже Господь, цим самим "синами непокірними і бунтівливими" був "укладений союз, але не за духом Моїм" і ніяк "не спитавши вуст Моїх", а іще - "щоб додавати гріх до гріха". Й то була та угода, яка, доповнена деякими схожими (наступними) кроками їх послідовників з (ілюзорною, наївною) надією "підкріпити себе силою" правителів сусідньої імперії "й укріпитися під тінню" її, врешті-решт, круто розвернули єврохристиянський цивілізаційно-історичний напрям розвитку України. Тобто, в бік московсько-імперського її поневолення та культурно-цивілізаційного й духовного занепаду, знекровлення і переродження, брутального шовіністського нищення з боку верховодів цієї неоєгипетської й неовавилонської "країни гноблення й утисків, звідки виходять [хижі] ревучі левиці і леви, аспиди й огнистий летючий дракон". І тому за це "всі вони будуть посоромлені", покрившись "нечестям", а вічним їх уділом стане "горе" та "стид і сором" - і все"через народ, який некорисний для них; не буде від нього ні допомоги, ні користи" (Іс.30:1-6).

Іншими словами, у такий спосіб тоді розпочався новий - досить довготривалий і особливо трагічний етап осквернення й спотворення самобутнього Храму християнської душі і серця українського народу. Починаючи від 1686 року, коли православна Київська митрополія була приєднана й поглинута Московською Церквою, і далі. А надто в добу панування тоталітарно-богоборчого й людиноненависного, людожерського режиму. І за яким стояв "дракон величезний червоний", коли на московській Червоній площі (у вигляді мавзолея Лєніна) постав "престіл сатани" - копія пергамського (Одкр.12:3; 2:12,13; Іс.14:13). А вежі Кремля були "прикрашені" (увінчані) масонсько-більшовицькими - криваво-червоними пентограмами, виготовленими із найулюбленішого "коштовного каменя" Люцифера - "рубіну" (Єз.28:13). Себто, осквернення й спотворення того духовного Храму, до благословенного закладення підвалин якого чимало спричинився і посприяв преславний хреститель Київської Русі. Крім того, упродовж кількасот літ українські терени були першою і дуже важливою "зупинкою" та стратегічним плацдармом на шляху московсько-імперських гегемоністських устремлінь як на захід, в Європу, так і особливо "сакральної" експансії на південь (від Москви і Петербурга), у напрямку: Київ - Херсонес Таврійський - Константинополь - Антіохія - Єрусалим...

 

Усюди по Святій Русі, від стародавніх міст до далеких цвинтарів, наказав святий Володимир повалити язичницькі требища, посікти бовванів, а на місці їх рубати по горбах церкви, освячувати престоли для Безкровної Жертви. Храми Божі виростали на поверхню землі, на підвищених місцях, у закрутів річок, на старовинному шляху "з варяг у греки" - наче дороговказні знаки, світочі народної побожності. Котра, одначе, на практиці часто-густо набирала форм еклектичного двовір'я та формально-зовнішнього обрядовірства, забобонно-язичницькі й окультні, за суттю, рудименти (ритуали і традиції) якого немало зберігаються ще подосі. Більше того: нині навіть "дуже патріотично" й доволі активно відроджуються, культивуються і пропагуються. В т. ч. у формі відвертого - агресивно-антихристиянського неопоганства, праворадикальні (чи інколи навіть і просто, за їхнім наповненням і змістом, расистські і майже неонацистські) адепти якого, злостиво "лихословлячи" і "проклинаючи" рівноапостольного Володимира Великого та, загалом, старо- й новозавітній народ Божий, таким чином - згідно застереження Святого Письма (Бут.12:3) - накликають на себе (й своїх рідних) тяжкі й печальні наслідки: "того прокляну"... 

З іншого боку, подібне стосується, приміром, і тих у колі наших північно-східних сусідів, хто нахабно, безапеляційно і абсолютно безпідставно привласнюють Московській державі, зокрема, постать князя Володимира та, в цілому, всю багатющу історичну, культурну і духовну спадщину Київської Русі. Тут Слово Боже також однозначно наголошує і попереджає можновладців тих "народів, які грабували вас" - і матеріально, і інтелектуально, що "той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його" (Зах.2:8).

 

З перших століть християнства бере початок звичай споруджувати храми на руїнах язичницьких святилищ або на крові святих мучеників. Слідуючи цьому правилу, святий Володимир побудував храм святого Василія Великого на пагорбі, де знаходився жертовник Перуна, і заклав кам'яний храм Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинний) на місці мученицької кончини святих варягів-мучеників. Чудовий храм, покликаний стати місцем служіння митрополита Київського і всієї Русі, першопрестольним храмом Руської Церкви, будувався п'ять років, був багато прикрашений настінно-фресковим живописом, хрестами, іконами і священними посудинами, привезеними з Корсуня (Херсонеса Таврійського), де князь Володимир прийняв таїнство хрещення. І, зрештою, подібно до знаменитих старозавітніх царів Давида та його сина Соломона, Володимир задумав й усе підготував - а, згідно останніх досліджень, мабуть, і навіть розпочав - спорудження в Києві величного головного храму Русі-України, присвяченого Божій Премудрості - св. Софії. І котре успішно завершив його славнозвісний син Ярослав. І цей храм - поряд з іншими знаменитими Господніми святинями у місті над Дніпром - чимало посприяв утвердженню слави столиці Русі-України як Другого Єрусалиму.

Святий Володимир твердою рукою стримував на рубежах ворогів, будував міста, фортеці. Ним побудована перша в руській історії лінія оборонних пунктів проти кочівників. "Почав ставити Володимир гради по Десні, по Вистрі, по Трубежу, по Сулі, по Стугні. І населив їх новгородцями, смольнянами, чуддю і вятичами. І воював з печенігами і долав їх". З рештою ж сусідів - тогочасних європейських держав київський володар підтримував дружні стосунки. Ба більше: дієвою зброєю часто була мирна християнська проповідь серед степових язичників - печенігів, котру здійснювали місіонери, причому священнослужителі як східного, так і західного обрядів. Під впливом святого князя навернулися й хрестилися і деякі видні іноземці, наприклад,  норвезький конунґ (король) Олаф Трюґґвасон, знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком, та інші. У далекій Ісландії поети-скальди назвали Бога "зберігачем греків і русів".

Й, до речі, цю шляхетну місіонерську традицію впродовж наступних століть славно продовжили і розвинули численні наші співвітчизники - душпастирі і проповідники - вихідці, здебільшого, із сучасних українських земель, котрі відважно несли й утверджували Слово Боже і правдиву, спасенну віру у Христа Відкупителя, зокрема, на величезних обширах Східної Європи, Північної (і почасти Центральної (Середньої)) Азії та північного заходу Північної Америки. І навіть під сучасну пору більшість християнських місіонерів нової євангельської хвилі на пострадянських просторах - теж наші земляки.

Вочевидь, доба княжіння на давньокиївському столі - і саме після його навернення до Христа - святого Володимира є вельми яскравим і переконливим прикладом і взірцем того, якого величезного поступу у своєму розвитку, причому у порівняно невеликий часовий термін, можуть досягти держава і народ, коли їх правителі дійсно набувають і послідовно реалізують"початок мудрости - страх Господній" (Пр.1:7). Й справді, як оповідають літописні джерела, після хрещення суттєво змінюються на краще характер і світоглядно-життєва настанова повелителя країни давніх русичів. Він стає глибоко побожною людиною й, відповідно, значно більш м'яким та, назагал, доволі лагідним і привітним, добрим та справедливим. Приміром, на все життя закарбувавши у свідомості такі слова Ісуса, що "блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть" (Мт.5:7), щедро роздає милостиню, щиро піклується про підданих, особливо простолюду, а надто вбогих, хворих і немічних, яких повсякчас благословляв їжею та одягом. Постійно дбає про розвиток освіти і культури, скасовує кару смерті як засіб відплати злочинцям і т. п. Інакше кажучи, являє образ справжнього турботливого батька для свого народу, за що і отримав від нього і, зокрема, в історичних билинах ласкаве прізвисько "Володимир Осяйне (Красне) сонечко". А от перший митрополит з числа русичів - Іларіон так сказав про святого князя Володимира: "він у благочестя і милосердя був зодягнений, підперезаний правдою".

 

Напевно, що кращою пам'яттю про легендарного хрестителя Русі-України - святого рівноапостольного князя Київського Володимира Великого, 1000-річчя з дня відходу у Вічність відзначалося 2015 року, буде належне відродження, оцінка та (головне) послідовне й свідоме, в ім'я прослави Господа Христа, виконання нами, сучасними нащадками і краянами цього великого державного і політичного діяча, його невмирущого і завше актуального - дуже важливого і благословенно-доленосного - духовного, морально-етичного і патріотичного спадку-заповіту.

Того самого, засадничий і найосновніший зміст якого цілком відповідає волі і повелінню Божому.

 А саме: наразі, як наочно досвідчуємо, що "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи", й тому "горе тим, що живуть на землі і на морі! Бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що [вже] небагато йому залишилося часу" (Іс.60:2; Одкр.12:12). Так от, звертаючись, зокрема, до всіх наших співгромадян, а особливим чином - державно-владних провідників й інших начальників і можновладців, "нині так говорить Господь Саваоф: наверніть серце ваше на [дотеперішні - помилкові й гріховні] путі ваші". Ваші та ваших попередників. У т. ч. та багатовіковий - заздрісно-суперницький (братовбивчий) "дух Каїна", а також тотальну корупцію й олігархізацію, кричущу соціальну (й іншу) несправедливість, масові аборти та багато чого іншого. Та - в щиросердному й глибокому покаянні, смиренні і благоговінні прийдіть до Мене і (поміж іншого) всі разом, в єдності і згуртованості, як "одне в руці Моїй", - "зійдіть на [cвяту Мою] гору... і будуйте [зруйнований і спустошений] храм; і Я буду благоволити до нього, і прославлюся, - говорить Господь", "бо храм Божий святий, а цей храм - ви".

Отже, "мов живе каміння, будуйте із себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа". "І наповню цей дім славою"; і Моя могутня "слава цього останнього храму буде більшою, ніж першого, - говорить Господь Саваоф; і на місці цім Я дам [вам Мій досконалий] мир, - говорить Господь Саваоф". Й от у вас "досі ні виноградна лоза, ні смоковниця, ні гранатове дерево, ні маслина не давали [багато] плоду; а від цього дня Я благословлю їх" (Аг.1:5,7,8; 2:7,9,19; Єз.37:19; 1Кор.3:17; 1Пет.2:5)). І неодмінно "Я  для вас забороню тим, що пожирають, знищувати у вас плоди земні". Й, при цьому, "тільки очима твоїми будеш дивитися і помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити" - внутрішніми і зовнішніми. Включаючи, безумовно, і підступного й зухвалого імперського агресора і загарбника - "того ворога, що прийшов з [крайньої] півночі, віддалю від вас, і вижену в землю безводну і порожню". "Бо ти сказав: "Господь - надія моя", і Всевишнього ти обрав за оборонця собі" (Мал.3:11; Пс.90:8,9; Іоїл 2:20; Єз.38:2).

Крім того, також і таке обіцяє й "говорить Господь Саваоф", що "перше ніж" як у цей світ (уже вдруге) "прийде Бажаний усіма народами" - Месія-Христос й, відповідно, судний "день Господній настане, великий і страшний", ось "ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу, і потрясу всі народи", й захитаю та"скину престоли царств, і знищу силу царств язичницьких" (Аг.2:6,7,22; Мал.4:5).

 

І дуже схоже, що ми якраз і спостерігаємо й наочно переживаємо цей час. Іншими словами, живемо саме "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) всесвітньої Історії спасіння. У т. ч., як наголошує Слово Боже, "і буде у той день", що дуже щедро й могутньо "виллю від Духа Мого на всяку плоть". І внаслідок чого"ось з-під порога [відбудованого] храму", котрий "назветься домом молитви для всіх народів", - "з-під правого боку храму, з південного боку жертовника" Святим Духом  вельми потужні й благодатні "живі води потечуть" - Божої милості та любові, зцілення (духовного й фізичного) і спасіння. Причому, "половина їх до моря [багатьох народів] східного і половина їх до моря [багатьох народів] західного: влітку й узимку так буде". Безумовно, що ті "живі води" - поряд з багатьма іншими - досягнуть, зокрема, і просторів РФ (країни-агресора) та інших пострадянських держав. І тоді спостерігатиметься така велика духовна спрага і жага по цій спасаючій "живій воді" (Богу та Його животворящому Слову), що, як пророче "говорить Господь Саваот: буде у ті дні, візьмуться десять чоловік із усіх різномовних народів, візьмуться за полу юдея [себто правдивого - щирого практикуючого вірянина] і будуть говорити: ми підемо з тобою, бо ми чули, що з вами Бог".

І всюди й скрізь "там, де пройде ця вода, оздоровить усе, і де пройде той потік, усе буде жити. і будуть стояти біля його рибалки" - служителі Христового воїнства і"будуть закидати сіті. Риба буде у своєму вигляді і, як у великому морі, риби [зцілених і спасенних людських душ] буде дуже багато". А "біля потоку по берегах його, з того й іншого боку, будуть рости всякі фруктові дерева, які приносять їжу: листя їх не будуть в'янути, і плоди на них не будуть виснажуватися; кожен місяць будуть [дуже рясно] визрівати нові, тому що вода для них тече зі святилища; плоди їх будуть уживлені в їжу, а листя на лікування" (Зах.8,23; 14:8; Іоїл 2:28; Іс.56:7; Єз.47:1,9,10,12). Амінь.