Стрітення Господнє - велике двунадесяте Богородичне свято у Східній Церкві і Господнє - у Західній.

Коли Ісусу Христу виповнилося 40 днів (тобто, згідно церковної традиції, 15 лютого за Григоріанським календарем), Пресвята Діва Марія та Її Обручник св. Йосип принесли Його до Єрусалимського храму. Від часу порятунку ізраїльських первістків від загибелі в ніч виходу вибраного народу (а також тих багатьох іноплемінників, які приєдналися до нього) з Єгипту кожного новонародженого первістка чоловічої статі приносили до Святилища для представлення перед Господом. При цьому батьки приносили в жертву однолітнього агнця і молодого голуба або горлицю. Якщо не було можливості принести агнця, приносили два голуба або дві горлиці.

Коли Преблагословенна прийшла до храму разом із Йосипом і маленьким Ісусом, туди ж навідався праведний старець Симеон. Йому було дано Господнє одкровення, що він не помре до тих пір, аж поки не побачить Спасителя. Симеон взяв Його на руки, воздав хвалу Богу і промовив: „Зараз відпускаєш ти раба Свого, Господи, як Ти і обіцяв, з радісним духом. Ось, очі мої побачили Спасителя, Якого Ти поставив перед лицем всіх племен земних. Це - Світ для освічення язичників, це – Слава для народу Твого Ізраіля” (Лк.2:29-32).

Там же, у храмі, була того дня й Анна Пророчиця. Вона також дарувала своє благословення Сину Божому і "говорила про Нього всім, хто [свого спасіння та] визволення Єрусалиму чекав" (Лк.2:38).

Церква співає в цей день: «Давній днями, Який дав у давнину Закон на Синаї Мойсею, нині бачимо як Дитину; і Закон виконуючи, як Творець Закону, за Законом у Храм приноситься й старцю вручається». Той Самий Бог, Який говорив на Синаї з Мойсеєм та встановив старозавітній Закон, тепер приноситься в храм як Дитина, виконуючи цей же Закон. У словах пісні втілюється церковне вчення про те, що за всіх часів Бог спілкувався з людством в особі Сина. Тому, зокрема, неправомірно зображувати на іконах Бога Отця, Якого ніхто й ніколи не бачив. «Давній днями», тобто старець, у вигляді якого Бог являвся деяким пророкам до втілення Христа, - це той Самий Син Божий.

У день Стрітення Господнього в церквах, за традицією, освячуються свічки. Традиція ця походить зі стародавнього звичаю влаштовувати в день Стрітення хід містом із запаленими світильниками (на зразок хресного ходу). Потім з'явилося повір'я, що ці свічки нібито "охороняють" житло від удару блискавки. Насправді ж у молитвах на освячення свічок на Стрітення Господа Бога прохають про те, щоб, як запалені свічки своїм світлом розганяли нічний морок, так і наші душі, просвічені Духом Святим, уникали гріховної пітьми (духовної сліпоти).

І для цього конче потрібно, аби у кожної віруючої людини, передусім, відбулося дійсне - правдиве, у щиросердному покаянні і смиренні, благоговінні та подяці Богові, духовне "народження звище" (Ін.3:3,7). Тобто, благословенна - особиста зустріч з Христом Спасителем. Або, як про це каже Сам Ісус, "ось, стою при дверях і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною" (Одкр.3:20).

І все це - тобто, необхідність будь-що спасати, зціляти й боронити від гріха і сатани свої душі, серця і тіла - особливо актуально й нагально звучить саме в наш час. Коли ми, судячи з багатьох довколишніх подій і ознак, проживаємо якраз "в останні роки"  і "в останні дні" (Єз.38:8,16) Історії спасіння людського роду. Й масштабно сатанинсько-демонічна "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи" (Іс.60:2). Тим паче, "бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому залишається часу" (Одкр.12:12). 

 

Той самий диявол-Люцифер, який - серед різного й усілякого іншого - наразі дуже прагне й намагається збурювати й провокувати і, зокрема, у нас в Україні (руками своїх підручних) ворожнечу й суспільні конфлікти і протистояння. У т. ч. на політичному, а особливо на релігійному та етнічному (мовно-етнічному), ґрунті. І це все - на тлі теперішньої збройно-гібридної агресії, вочевидь,  одного з головних з отих його підручних (тобто імперсько-шовіністьких Кремля-ФСБ) проти нашої незалежної держави.

Тим паче, що ця проблема і ситуація - тобто деструктивно-руйнівна і згубна дія отого заздрісно-братовбивчого "духу Каїна" (Бут.4:10-12) - ніяк не нова для наших вітчизняних теренів. А сягає вже, на превеликий жаль, досить багатьох століть. І саме ця обставина і становила одну з тих поважних - і якраз глибинних ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНИХ - причин, через які у нашій історії неодноразово ставалися такі події, що ми їх досвідчуємо і, зазвичай, характеризуємо не інакше, як тяжкі й прикрі "українські поразки". А надто у ХVII-XVII і першій половині ХХ ст. Або, як каже й наголошує - з приводу ПОДІБНОГО - у Своєму пророчому Слові Божому Сам Господь, "легко і скоро Я поверну [цю] помсту вашу на голови ваші..." (Іоїл 3:4). Й тому ось "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).

І одним із характерних і прикрих символів і синонімів таких от - жорстоко-кривавих "акцій помсти", які незмінно викликають справедливий гнів Божий, стала, скажімо, масова трагедія, що трапилася 15 лютого 1919 р. - себто якраз у свято Стрітення Господнього - в Проскурові. Й, між іншим, в числі її жертв опинився один місцевий православний священик, що відважно спробував було  - "Не убий!" - зупинити цю жахливу й безглузду погромницьку розправу...

Й тут, напевно, слід відзначити й закцентувати, що те вікопомне й доленосне - св.-Володимирове Хрещення Русі-України утвердило на наших теренах правдиву й спасенну віру у всемогутнього й премудрого Бога патріархів Авраама, Ісака і Якова. Що, як добре відомо, заснована і несе в собі насаджений і виплеканий Господом, за означенням св. апостола Павла, "святий початок" - "святий корінь" (Рим.11:16) Старого Завіту. Й ця свята й істинна віра у милостивого й преблагого Живого Бога і закликала й запропонувала нашим пращурам вельми благословенне й преображуюче їх "стрітення" з Божественним Спасителем світу - Ісусом з Назарету.

Ба більше: вона зродила такий духовний феномен, як "київське благочестя". Той, що (серед багато чого іншого) практично реалізовував, наприклад, таку настанову св. Павла християнам, "шоб не були самі в самі [надто] велемудрі" (Рим.11:25). Іншими словами, це "київське благочестя", містило - і навіть попри початок Великої схизми (1054 р.) - чималу відкритість до християнських як Сходу, так і Заходу, значну (принаймні, як до тієї історичної доби) віро- та етнотолерантність. У т. ч. щодо християн-"єретиків" та адептів інших монотеїстичних релігій. Те, що згодом - починаючи від драматичного (постберестейського) розколу на зламі ХVI-XVII cт. уже, власне, самої історичної Київської Церкви та вітчизняного соціуму ("Русь нищить Русь") і надалі - поступово й значною мірою було, на превеликий жаль, втрачене. І цю ментально-психологічну "порожнину", що тоді утворилася, також підступно заполонив все той же "дух Каїна".

А надто, коли 1648 р. вибухнула Хмельниччина: з тими масштабними кривавими трагедіями, що її супроводжували. Включаючи чималі жертви - на ґрунті релігійної та етнічної, соціально-станової і суспільно-політичної нетерпимості й конкуренції, заздрості і ворожнечі. Й подібного штибу трагічні зіткнення й заворушення, протистояння і розправи, які геть і ніяк не сприяли цьому правдивому й спасенному "стрітенню" багатьох і багатьох наших земляків з Христом, подеколи, як зазначалося вище, спалахували ще впродовж трьох наступних століть вітчизняної минувшини. Включаючи і період Другої світової війни.

Іншими словами, в невинній крові тих численних жертв, за влучною і слушною заувагою Левка Чикаленка, кожного разу геть захлиналась і потопала українська свобода... А Тарас Шевченко в "Передмові" до поеми "Гайдамаки" стосовно "того кровавого діла", себто "як боролися ляхи з козаками", і наголошуючи своїм сучасникам, "що батьки їх помилялись", закликав їх: "нехай  братаються знову зі своїми ворогами".

Разом з тим якраз відома й, зокрема, тогочасна - смілива й відверто-відкрита публічна громадянська позиція і конкретна практична дія праведного митрополита Андрея ШЕПТИЦЬКОГО, в т. ч. його - і, до того ж, датоване (якраз в урочистість) 21 листопада 1942 р. (!) - знамените пастирське послання "Не убий", вельми допомогли закладанню певних ДУХОВНО-ЕТИЧНИХ підвалин. Себто саме тих, на тлі яких - майже через ПІВСТОЛІТТЯ по тому - в контексті розвалу й розпаду "європейського соцтабору", а особливо, власне, самого СРСР, - розпочався вихід на волю українського християнства та була відновлена національно-державна самостійність і незалежність України: "і освятіть П'ЯТДЕСЯТИЙ рік і оголосіть свободу на [цій вашій] землі всім жителям її; нехай буде це у вас ювілей" (Лев.25:10).

Вочевидь, наразі, коли різноликі українські християни поволі відроджують і навертаються до отих давніх і шляхетних - євангельских, за суттю, - чеснот "київського благочестя", маємо вельми серйозно й відповідально ставитися до всього цього й подібного до нього. Тобто до сьогоденної долі і - тим більше - подальшого майбуття нашої незалежної Української держави та її багатостраждального народу. Всієї нашої вітчизняної людності - як такої, але, передусім та особливо, пам'ятати й дбати про кожну людську душу зокрема, про її духовне відродження і спасіння. Тобто її істинне й остаточне "стрітення" з Христом. Причому, незалежно від її (нинішнього) віросповідання та світоглядних орієнтирів чи політичних симпатій, етнічного походження та рідної мови, соціального статусу та будь-яких інших чинників і особливостей. Власне, як про це навчав і заповідав Своїм учням і послідовникам Син Божий.

Тим паче, що, дуже схоже, невпинно зближається той момент, як неодмінно й неминуче "настане [Його cудний] день Господній, великий і страшний. І буде: всякий, хто" - вчасно й у щирому розкаянні і наверненні, тобто в стані "смиренного і скрушеного духа"  cвого серця - "прикличе ім'я Господнє [Христа-Месії], спасеться". Бо тоді й відбудеться це його "стрітення" з Ісусом, Який Своїм Святим Духом замешкає в його серці й розумі та буде надихати й провадити його по життєвій дорозі. Й саме в Церкві Божій і "буде спасіння, як [про це] сказав Господь" (Іоїл 2:31,32; Іс.66:2).

І таким чином у Боже "спасіння", врешті-решт - коли, як казав Ісус Христос, "скінчаться часи язичників", тобто "коли Я [сповна] поверну полон Іуди і Єрусалима" - остаточно "ввійде повна кількість язичників", разом з якими й "увесь Ізраїль спасеться" (Рим.11:11,25-27; Лк.21:24; Іоїл 3:1). Амінь.

 

Мапа міграції громад з МП в ПЦУ