Цього дня Свята Східна Церква віддає честь пам'яті святих і праведних - мученика Теодора Ромжі та пророка Йоіла.
Єпископ і мученик Теодор (Федір) Ромжа народився 14 квітня 1911 р. в гуцульському селі Великий Бичків на Закарпатті - в цьому, загалом, поліетнічному і різноконфесійному краї, який в тому часі входив до складу Австро-Угорської імперії. Його батько Павло Ромжа працював службовцем на залізниці, тож сім’я мала доволі сталий прибуток. Але в родині, де живуть дев’ятеро дітей, - за такої ситуації - надто великих статків, зазвичай, не назбираєш. Тому виростав Федір у досить скромних умовах. 1922-го року - тобто вже за доби перебування Закарпаття під владою демократичної Чехословацької республіки - закінчує народну школу у рідному селі. А під час подальшого навчання у Хустській гімназії він уже виявляв зацікавленість вірою і релігією загалом – на канікулах вдома читав "Апостола" в церкві, співав у криласі. Ще до закінчення студій у Хусті він уже бачив себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до Христа та християнської віри. Певну роль у цьому відіграв монах-єзуїт візантійського обряду Василій Буржуа, який проводив душпастирську роботу у довколишніх селах. Його приклад, очевидно, надихав і молодого гімназиста.
У 1930 р. єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей благословляє відмінника Хустської гімназії Теодора Ромжу на навчання до Риму - у Папський університет Грегоріана. Чотири роки він навчається у Колегії Германікум-Гунгарікум. Але - як католик східного обряду - відвідує церкву святого Антонія, котру відвідували і росіяни-католики, що проживали тоді в Римі. Зближення з ними приводить до того, що він значно змінює напрям своїх студій. У 1934-му переходить у Колегію Руссікум, де готувалося чимало місіонерів для проповідування й поширення в Росії католицької віри. До них належав і Теодор Ромжа.
Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати й заохочувати православну Москву до поєднання (унії) їх Східної Церкви з Римським Апостольським престолом, та ще й за войовничо-богоборчого - кривавого більшовицько-сталінського режиму! Дивлячись із нинішньої висоти, це була дуже наївна і всуціль нереальна утопія.
(Можливо також і те, що, при цьому, хтось там, у тодішніх ватиканських колах, припускали певну ймовірність якихось згодом - гіпотетичних і досить серйозних й радикальних - більш-менш сприятливих (для такої місії) і, передусім, саме ПОЛІТИЧНИХ змін на теренах Московської імперії. В т. ч., скажімо, і в результаті якогось певного й потужного - зовнішнього втручання... Водночас тут, мабуть, слід іще зауважити, що - в контексті рішень і ухвал ІІ Ватиканського Собору - теологічна візія Католицької Церкви на проблему відновлення міжхристиянської єдності зазнала суттєвих корекцій і оновлень.)
Але ті люди, які готувалися її, цю утопію, втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим ім'ям на устах. Чимало з них і стали мучениками в червоно-атеїстичній Росії.
Час навчання в Руссікумі став переломним у долі Теодора Ромжі. Його життя стало чітко запрограмованим – жертва заради віри. Іншого варіанта в комуно-совдепівськй Росії для католицького місіонера не могло і бути. Але після семи років навчання в Римі він повертається додому - у тодішню Чехословаччину, де відбуває військову повинність у Празькому училищі військових священиків-капеланів. Після армійської служби єпархія направляє його душпастирем у села Березово та Нижній Бистрий Хустського району.
Але це було явно не те, чого потребував Ромжа. У листі до товариша у Швейцарію він іронічно пише: «Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років із мене буде добрий сільський піп». Втім, він вирізняється з-поміж інших греко-католицьких панотців. Власне, ламає сам стереотип унійного священика. Під впливом Руссікуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Був вірним і дуже бережливим до православних літургійних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив на велосипеді. Полюбляє рибалити, лижний відпочинок, радіо.
Але бачить, що на Закарпатті якось знайти себе йому не вдається. Тому мріє про докторат у Римі. Проте на заваді стає міжнародна політика. Й, зокрема, різке - після "аншлюсу" Австрії - загострення "судетського питання": тобто ультимативними претензіями Берліна на тогочас замешкувані, переважно, німецькомовною меншиною низку територій вздовж тодішнього кордону Чехословаччини з ІІІ Райхом. 22 вересня 1938 р. його знову мобілізують до війська. Однак празький уряд, залишившись фактично наодинці перед лицем реальної загрози нацистської агресії, таки не наважується на збройний конфлікт з Гітлером. З іншого боку, такої війни прагнуть уникнути і лідери Англії та Франції, швиденько (в обхід, за спиною свого "молодшого союзника" - Праги), погодившись на підступно-угодовський компроміс із "судетського питання" (а, по суті, відверту цинічну ЗРАДУ цього союзника) з брунатним фюрером. І, врешті-решт, - унаслідок Мюнхенських угод, а невдовзі і І Віденського арбітражу, - Чехословаччина, як єдина держава, розпадається. А після невдалої, у березні 1939 р., спроби місцевих українських патріотичних кіл здобути й збройно оборонити незалежність бодай частини Закарпаття, увесь край - в контексті агресивно-реваншистського курсу на "возз'єднання батьківщини" - окуповує і анексує гортістська Угорщина, підтримувана німецьким керівництвом (а також польською владою).
У цих нових умовах, влітку 1939-го, єпископ Олександр Стойка найменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії. На цей час у молодого священика вже був закордонний паспорт, проте він мусив підпорядковуватися волі церковного начальства. Це був останній шанс піти місіонерським шляхом. З цього часу доля Теодора Ромжі від нього вже, загалом, не залежала. Все розвивалося наперед визначеним руслом.
У семінарії він, крім усього іншого, виконує обов’язки духовного наставника, тобто стежить за духовно-душевним станом кожного семінариста. Всі відзначають високу вимогливість Ромжі - як до себе, так і до інших. Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікому. – Мені здавалося дуже дивним, коли добрим називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він і далі залишався ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва.
Мукачівська греко-католицька єпархія в ті часи була ареною великої політичної боротьби. Правлячий диктаторсько-шовіністський режим Угорщини, союзник нацистського ІІІ Райху (і мілітарні формування якого брали участь у гітлерівському "Drang nach Osten" і - в т. ч. - навіть були співпричетні до деяких воєнних злочинів, зокрема, на українських теренах: Корюківська трагедія тощо), хотів зробити її структури своїм інструментом у справі примусової мадяризації тутешнього іноетнічного населення. Але наштовхнувся на опір. Єдності не було навіть у самому керівництві єпархії. За таких обставин раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли деякі суперечності з окупаційною мадярською владою. Її очільники, здавалося, нарешті отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Ватикан був проти, тому процес призначення нового єпископа затягується.
2 січня 1944 р. Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. А втім усе різко змінює тогочасна ситуація на Східному фронті 2-ї світової війни. Запеклі бої точаться вже в Карпатах (а тодішній будапештський уряд таємно готує перемир'я з країнами Антигітлерівської коаліції) і всім зрозуміло, що незабаром радянські війська заявляться на Закарпатті. І що, врешті-решт, так і сталося, коли станом на 28 жовтня частини Червоної армії повністю й остаточно заволоділи всіма теренами сучасної Закарпатської обл. (А от, власне, в угорській столиці у тому часі нацистські окупанти, здійснивши держпереворот, утвердили "владу" свого - відверто маріонетково-колаборантського режиму місцевих фашистів-салашистів, які активно співдіяли їм: і на фронті, і в тилу, в т. ч. в Голокості...)
За таких умов, ще 24 вересня 1944-го, єпископом Мукачівської єпархії було призначено Теодора Ромжу. До сьогодні можна сперечатися, чому Римська курія обрала саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Католицькій Церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур.
Історики Церкви наголошують на тому, що Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично абсолютно нейтральним і практично невідомим. Себто за ним не було жодного негативу, який могла би виставити й скористати - як "компромат" - нова влада. Але головним, можливо, було якраз те, що Ромжа готувався до місіонерської роботи саме в Росії. Йому була добре знайома не лише російська мова, культура, духовність, а й особливості російської ментальності, політичної ситуації. Про це яскраво свідчить і той факт, що, ставши єпископом, ще до приходу більшовиків він негласно висвячує в єпископи каноніка Олександра Хіру та ще кількох священиків. Тобто, готує їх до роботи в підпіллі.
Ще восени 1939 р., коли, згідно таємного протоколу до "пакту Ріббентропа-Молотова", відбувся поділ поміж обома тоталітарними агресорами міжвоєнної Польщі, що тоді зазнала тяжкої військово-політичної поразки і краху, і частина нового західного кордону Московської більшовицької імперії пролягла, зокрема, по Карпатах, він написав ректору Руссікуму: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити». Із 1944-го Теодор Ромжа отримав так довго плекану місіонерську стезю – став єпископом за безбожного комуністично-сталінського режиму. Попервах очевидних сутичок не виникало: ще тривала війна, влада була зайнята облаштуванням нового життя. Питання Греко-Католицької Церкви не було першочерговим. Більшість українців-закарпатців були глибоко віруючими людьми і належали тоді саме до греко-католиків.
Тому викликати релігійне невдоволення серед них якраз у той час, коли треба агітувати за новий лад, було б вкрай нерозумним. У свою чергу, місцева Церква на чолі з Ромжею демонструє лояльність до тодішньої влади. Теодор Ромжа завжди відзначався повною аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісною з політичними інтриґами. За нових умов це стало доктриною Мукачівської Греко-Католицької єпархії, котра обрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. Очевидно, керівництво добре розуміло, що будь-який відвертий супротив лише розв’яже руки її ворогам.
Доля греко-католиків Галичини під час її окупації "першими совітами" у 1939–1941 рр. не залишала сумнівів у тому, що, з одного боку, комуно-атеїстична, а, з іншого, православна Москва ніяк не толеруватиме Східної Католицької Церкви. Тому, коли Теодорові Ромжі пропонують підписати Маніфест про "возз’єднання" Закарпаття з підмосковською радянською Україною, він відповідає: «Маніфест є політичним документом, а єпископ не повинен займатися політикою». Випливли на поверхню і старі міжконфесійні суперечки. Побувавши в Москві й отримавши відповідне "благословення" від Московського патріарха, деякі православні вірники починають наступ на греко-католицькі храми. Їхню самовпевненість посилює позиція нової місцевої влади, в якій переважають комуністи і москвофіли, котрі явно симпатизують "цезаропапістському" російському православ’ю.
У таких умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Домагається звільнення заарештованих священиків. Навесні вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час Церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. У єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру своєї пастви. Це дає результат: після деякого початкового успіху промосковська "православізація" захлинулась.
Теодор Ромжа бачить, як розвиваються події в Галичині. Там, після арешту греко-католицьких єпископів, за наказом з Кремля радянськими спецслужбами була створена група з кількох священиків, які в березні 1946 р. на Львівському псевдособорі «проголосили» скасування унії та приєднання до Московської патріархії. Щоби унеможливити такий варіант на Закарпатті, він особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості кліру. Понад те: бачачи гоніння своєї Церкви, греко-католики ще тісніше гуртуються. На свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 р., замість звичайних 5 тис. прочан, прийшли у чотири рази більше. Наприкінці своєї проповіді Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність своїй Церкві, аж до смерті. Те саме повторилося в Мукачівському монастирі, де зібралась доти небачена кількість віруючих – 50 тис.
А єпископ не здається. Його подорожі Закарпаттям тривають місяцями. Він не минає навіть найменшого села. Коли влада конфіскувала єпархіальний автомобіль, він їздить возами, а то й ходить пішки. Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, був потрібний саме власному народові.
Доля Греко-Католицької Церкви була вирішена наперед. У безбожній - Московській комуно-совдепівській імперії, на слугування якій, до того ж, "запряглася" тодішня ієрархічна верхівка РПЦ, для неї ніякого місця не було. Питання полягало лише в тому, як і коли прийде розв'язка. Якщо на Галичині зручним приводом для її розгрому і заборони стала, згідно офіційних звинувачень, "підтримка" Української повстанської армії, то на Закарпатті щось «пришити» було практично нічого. Тому така розв’язка затягувалась. Головною перепоною «львівського варіанта» став саме Теодор Ромжа. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників Церкви. Але якось переконати чи умовити людину, яка готувалася все життя до сповідництва та мук, було, по суті, неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.
У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 р. зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно - в тій чи іншій, найбільш зручній, формі - позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». А буквально за кілька тижнів він із диявольською зловтіхою відрапортував до Москви, що єпископ Ромжа, мовляв, «несподівано» загинув.
Правда про загибель єпископа повністю відкрилася лише відносно недавно. У 1998 р. в Москві вийшли спогади генерала НКВД Павла Судоплатова - начальника 4-го розвідувально-диверсійного управління, яке займалося диверсіями і терором. Саме під керівництвом цього нелюда розроблялися і коїлися вбивства, зокрема, видатних українців: Євгена Коновальця (вбив особисто), Олександра Шумського, Романа Шухевича та багатьох інших. У своїх мемуарах кремлівський кат детально описує "спецоперацію" з ліквідації Теодора Ромжі.
Ініціатором був Нікіта Хрущов, який тоді був першим секретарем ЦК КП(б)У. Судоплатов розкриває ще одну маловідому причину такого рішення. Він пише, що Ромжа володів відомостями про ситуацію в керівних колах більшовицько-радянської України, про плановані заходи проти західноукраїнського повстанського руху. Ця інформація до єпископа надходила від черниць, які тісно спілкувалися із жінкою Івана Туряниці, першого секретаря Закарпатського обкому партії та голови облвиконкому. «Обидві посади той обіймав одночасно і користувався великою повагою та любов’ю населення, – пише Судоплатов. – На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до "жовтневих свят", було написано: «Хай живе 30-та річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туряниця!»
Від Ромжі відомості про ситуацію в українському совдепівському керівництві потрапляли до Ватикану. А звідти - через московську агентуру – до Кремля. Це створювало справжню небезпеку для Хрущова у владних інтриґах. Тому постала потреба таємно зліквідувати всю греко-католицьку церковну верхівку в Ужгороді, яка, мовляв, надає усіляке сприяння українському національному підпіллю. Сталін дав своє "добро" на знищення «терористичного гнізда Ватикану» на Закарпатті.
В Ужгород зі своєю групою виїхав сам Судоплатов і пробув майже два тижні. Він особисто знав усе керівництво українських націоналістів і хотів з’ясувати їхні (нібито) "зв’язки і контакти" з Ромжею. На жаль, детальніше про це сталінський терорист №1 не пише. 26 жовтня 1947 р. в селі Лавки на Мукачівщині відбувалося освячення храму. Оскільки на той час вже була накладена заборона на поїздки священиків без дозволу Уповноваженого у справах релігійних культів, єпархія наперед повідомила владі про візит у село єпископа. Таким чином "особісти" могли спланувати і підготувати замах. До зупинки Ромжа приїхав автобусом, а звідти до села – кіньми.
Проте після служби Божої і обіду селяни попередили, що на околиці стоять автівки з військовими. Зважаючи на те, що вже наближалася ніч, люди попросили владику заночувати в селі. Наступного дня єпископ, два священики та два семінаристи вирушили на бричці в дорогу. Ось як описує те, що трапилося очевидець - о. Маслей: «Від’їхавши 2–3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись із гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами».
На щастя, на дорогу виїхало поштове авто. Щоби їх не впізнали, особісти вскочили у «бобик» і втекли. Поштовики ж відвезли постраждалих одразу до мукачівської лікарні, де їм надавали допомогу до пізньої ночі. У Теодора Ромжі були два переломи щелепи. Вціліли лише сім зубів, які, до того ж, хиталися. Була пошкоджена нога і численні рани на тілі вже від ударів нападників. Більше постраждав о. Бачинський. Можливо, його - як старшого за віком - убивці і сприйняли на єпископа. Він мав тріщину черепа і численні переломи. Три тижні пролежав майже цілком непритомний.
Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. Внаслідок організованої "автомобільної аварії", єпископ був лише поранений. «Хрущов запанікував і знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа [начебто] готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану, – розповідає генерал-лейтенант НКВД. – Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом зліквідувати Ромжу».
Біля єпископа цілодобово чергували черниці-василіянки, які працювали медсестричками. Здоров’я його покращувалося і небезпека для життя минула. Щоб провести "остаточну" - завершальну терористичну спецакцію, у лікарню терміново приймається "медсестра" - агент місцевих органів безпеки. Але монахині невідступно сидять у палаті і стережуть єпископа. Під час нічного обходу 1 листопада головний лікар наказує їм слідувати за ним. Коли за кілька хвилин вони повернулися, єпископ уже помирав. Як зізнається Судоплатов, Ромжу було вбито уколом з отрутою кураре. Останніми його словами були: «О, Ісусе!»
Привезти тіло Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили лише пізно ввечері 1 листопада, щоби не здіймати великого ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону 4 листопада 1947 р. став на Закарпатті незвичайним. Були скасовані залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірним попрощатися з улюбленим єпископом.
Теодор Ромжа був проголошений блаженним 27 червня 2001 р. у Львові св. Папою Іваном Павлом II - під час архипастирського візиту до України. (Його мощі нині знаходяться у Кафедральному греко-католицькому соборі в Ужгороді.) І, до того ж, цей історичний візит великого й богонатхненного Римського первосвященика-слов'янина став тією знаменною віхою, яка справила неабиякий вплив на подальший - суспільно-політичний, а надто - духовно-цивілізаційний, поступ незалежної України. І, власне й дуже схоже, що не лише тільки України...
[З актуальними роздумами і міркуваннями на цю тему, а також з життєписами деяких інших греко-католицьких новомучеників, можна ознайомитися на цьому ж порталі. Для цього слід в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати і відкрити, відповідно, такі тексти (заголовки): "23 червня - Святого священномученика Тимотея - Кіріос" та "27 червня - Дрогобицькі мученики: о. Северин Бараник... - Кіріос".]
І, напевно, це дуже знаково й знаменно, що душа бл. владики Теодора Ромжі, як, до речі, і рівно за ТРИ роки до того праведного митрополита Андрея Шептицького, відійшла у Вічність - до райських осель Царства Небесного - саме 1 листопада. Тобто у той самий день, коли Західна Римська Церква обходить свою урочистість - пам'ять Всіх святих. (Причому, тут - у цьому зв'язку - мабуть, не варто штучно обмежуватися певним - офіційно затвердженим (вузькоконфесійним) "реєстром" святих. А мати на увазі й шанувати дійсно ВСІХ святих і праведних героїв віри й духу різнобарвного - як західного, так і східного християнства, як Нового, так і Старого Завітів: відомих і невідомих.)
В тому часі в московському Кремлі вирішили, що, нарешті, настав слушний час для здійснення і завершення своїх певних і дуже давніх - імперсько-експансійних задумів і намірів. Себто: інспірувавши і здійснивши ці "вистави" - Львівський (1946 р.) і Ужгородський (1948 р.) псевдособори, вони таким чином, як їм видавалося, "остаточно завершили" шовіністське поглинання і анексію - і саме в духовно-релігійній царині - всієї України та свідомого українства. Мовляв, "назавше і навічно"... Тим паче, що тоді, зокрема, і українське патріотичне православ'я легально існувало й вільно служило своїм вірним лише в низці демократичних країн західної діаспори. А, до того ж, станом на 1952/1953 рр. їм вдалося придушити і, власне, основні вогнища збройного опору УПА в Західній Україні. (І навіть у 1954 р. вони влаштували - з цього приводу "українського питання" - вельми гучне помпезне святкування: т. зв. "зоо-річчя возз'єднання України з Росією". Тобто ювілей сумнозвісної "Переяславської (з)ради" 1654 р. ...)
Ба більше. На самому початку 60-х рр. тогочасний радянський керівник - згадуваний вище Хрущов заініціював нову хвилю антирелігійних утисків, дискримінацій і репресій. А надто - в Україні. З такою метою, аби до 1980 р. взагалі: конче й повністю "викорінити" по всьому СРСР християнство та, загалом, будь-яку віру в Бога (як таку) - як, мовляв, світоглядно-шкідливий "опіум для народу"...
Звичайно, то були суцільні і абсолютно даремні фантазії та утопії. Тим більше, що, як наголошував Сам Христос, "на цьому камені" - твердій і непохитній вірі Його правдивих учнів і послідовників (і яку засвідчив, зокрема, св. апостол Петро тощо) у всемогутнього Бога-Творця та Божі об'явлення й обітниці - "Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її" (Мт.16:18; 7:24-27). Ніколи й нізащо! (І, як відомо, саме цей Ісуса учень - Симон-Петро і став тим першим благословенним "живим каменем дому духовного" (1Пет.2:5), що його Господь поклав у підвалини та, загалом, усю будівлю Своєї новозавітньої Церкви!)
І, цілком природно, що Господній Промисел просто геть посміявся з тих планів-замислів тодішніх московсько-совдепівських горе-атеїстів і розпорядився зовсім по-іншому.
Ну, по-перше, в середині жовтня 1964 р. - і якраз на свято Покрову Пресвятої Богородиці - своїм найближчим оточенням був усунутий від влади сам Хрущов. І помер він, надалі офіційно замовчуваний і майже "забутий" багатьма пенсіонер, вельми символічно: 11 вересня 1971 р. Тобто саме того дня, коли ті ж самі - старостильні східні християни згадують Усікновення голови св. пророка Івана Хрестителя. А також це був наступний день, як виповнилося 30 років, коли 10 вересня 1941 р. НКВДистами - причому, вже безпосередньо в Биківнянському лісі - були розстріляні всі в'язні київських тюрем: і до чого був прямо причетний і Хрущов - тодішній московсько-компартійний зверхник в Україні...
А (і це, вочевидь, головне і досить символічно) про цю свою волю Господь, власне, сповістив якраз через 32 (18+14) роки після того - вищезгаданого святкування 3оо-річчя "Переяславської (з)ради".
І вона, ця Його воля, полягала ось у чому: "вийди від неї [геть], народе Мій" - могильної неовавилонської і неоєгипетської "великої блудниці" (Московської комуно-безбожної імперії). А оголошена вона була у факті з'явлення над українським Поліссям - і саме в ніч у Лазареву суботу, 26 квітня 1986 р. (себто на 64-му році по утворенню у 1922 р. "СРСР", а також через 300 років після приєднання і поглинання православної Київської митрополії Московською Церквою у 1686 р.), - "великої зірки". А "ім'я цієї зірки - "полин"" (Одкр.8:10,11; 18:2,4,5; Ін.11:43). Крім того, тогоріч з Лазаревою суботою календарно (і дуже символічно) збігся і початок (перший день) старозавітньої Пасхи - свята визволення вибраного народу з єгипетської неволі.
І вже зовсім незабаром, на зламі 80-90-х рр. - на тлі розпаду й розвалу т. зв. "європейського соцтабору", а особливо, власне, Московської тоталітарно-безбожної імперії, - на волю виходить різнолике українське християнство. Та, зрештою, 1991 р. - і якраз у суботу, 24 серпня, тобто через 64 місяці після об'явлення апокаліптичної "зірки "полин"" - відомим Актом Верховної Ради відновлює свою національно-державну самостійність і незалежність український народ.
У такий спосіб Боже Провидіння надало належні й необхідні передумови для поступового (так, досить непростого й суперечливого, нелегкого та тривалого) - крок за кроком, подія за подією, етап за етапом - відродження, віднови і єднання - у силі, владі й благодаті та дарах і плодах Святого Духа - знаменитого історичного феномену нашої вітчизняної Христової Церкви. Тобто євангельського, за суттю і змістом, "київського благочестя". Та, відповідно, успішного виконання ним - і суверенною Україною загалом - їхніх вельми важливих і доленосних, в Історії спасіння людського роду, місії і покликання: бути благословенним "майданчиком", як її образно й пророче називав св. Папа Іван Павло ІІ, "лабораторії екуменізму" (в розумінні - ХРИСТИЯНСЬКОЇ єдності).
Себто тих благодатних процесів євангельської етично-ментальної віднови у Святому Дусі (потужної і масштабної "нової П'ятидесятниці"), коли - у Божій любові один до одного та всіх інших людей - "щоб усі" правдиві християни східних і західних конфесій і традицій знову "щоб були єдине". І повсякчас було "чути про вас, що ви стоїте в одному дусі, змагаючись однодушно за віру євангельську". Та таким чином, "щоб увірував світ" у Сина Божого (Ін.17:21,23; Фил.1:27). "Увірував" і таким чином спасся!
Або, як - з цього приводу - відзначає і акцентує Господь через Своє Слово, "бо ось, коли Я [належно] поверну полон Іуди і Єрусалима" (Іоїл 3:1) - фізичний і духовно-ментальний, тобто коли, нарешті, припиниться "потоптання [cвятинь] Єрусалима язичниками" (беззаконними чужинцями і нечестивими безбожниками) - причому, як того, що Святій Землі, так і "другого", який на Дніпровських пагорбах і крутосхилах (Києва), - тоді і "скінчаться часи язичників" (Лк.21:24). Й, відповідно, до Господнього "спасіння" остаточно й благословенно "ввійде повна кількість язичників", разом з якими й "увесь Ізраїль спасеться" (Рим.11:11,25,26).
Крім того, Він також наголошує і на тому, що водночас - у перебігу судного "дня Господнього, великого і страшного" - "і ви" теж, численні сонми спасенних і праведних з усіх народів (старого і нового Ізраїля), "що благоговієте перед ім'ям Моїм", судитимете "і будете топтати нечестивих, бо вони будуть порохом під стопами ніг ваших у той день, який Я сотворю, - говорить Господь Саваот" (Мал.4:2,3,5). "І буде у той день", що лише "Господь буде Царем над усією землею; у той день буде Господь єдиний, і ім'я Його єдине" (Зах.14:8,9).
"Амінь. Так, гряди Господи Ісусе!" (Одкр.22:20).
Святий пророк Йоіл був від сімені Рувимового, син Бетуїла із села Метиморового. Жив за часів правління юдейских царів Йоаша та Амації. Він закликав до щирої віри в Бога і відмову від т. зв. "віри напоказ" та нещирого служіння Господу.
За натхнення Божого Промислу пророкував він про далекі апокаліптичні часи, а також майбутнє запустіння, як і затим і славне й благотворне відродження Господом Єрусалима і всієї Святої Землі: "повернення [з] полону" вибраного народу, "розсіяного між [іншими] народами", та справедливе воздаяння всім його ворогам. У т. ч. і тим, "хто прийшов з півночі", й різним іншим. І які водночас також є і ворогами Бога та, загалом, усіх Його правдиво вірних. І радив щиросердно каятися й постити через різні людські гріхи і беззаконня, бо тим Бог умолений буває.
Прорік-бо і "вилиття" Богом Свого Святого Духа "на всіляку плоть", і про "страшний суд над усіма народами" - і якраз після вищезгаданого "повернення [з] полону" вибраного народу - та, відповідно, "спасіння кожного, хто покличе Господнє ім'я", причому, незалежно від того, до якого народу чи племені він належить, тощо. Та й помер із миром і похований був у землі своїй, упередивши Різдво Христове приблизно на 800 років. Ім'я ж його тлумачиться: "Любов Божа", чи "начаток", чи "начало Боже".
Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського) та ін.
* * *
До речі, коли от вищезгаданий "настане день Господній, великий і страшний", тобто, як наголошує і обіцяє Господь, "ось, у ті дні й у той самий час, коли Я [належно] поверну полон Іуди і Єрусалима, Я зберу всі народи" й, відповідно, "вчиню над ними суд". Й - поміж багато чого іншого і різного - зокрема, "за народ Мій і за спадщину Мою, Ізраїля, який вони розсіяли між народами, і землю Мою розділили" (Йоіл 2:31; 3:1,2).
Інакше кажучи, пророчий Божий Промисел дуже точно дещо передбачив. Й конкретно.
Скажімо, 2 листопада 1917 р. британський уряд опублікував офіційний документ ("декларацію Бальфура"), в якому проголосив своє позитивне ставлення і сприяння утворенню на Святій Землі, що тоді входила до складу Османської імперії, "національного притулку-осередку для єврейського народу". Водночас у такий спосіб в Лондоні переслідували, головним чином, свої власні - експансійно-колоніальні інтереси і плани на Близькому Сході. І вже незабаром, окупувавши і утвердившись на Святій Землі, Британія і розпочала отой її "розділ", штучно відокремивши від неї, передусім, східний берег р. Йордан. Й, відповідно, закривши його для розселення там єврейських іммігрантів-репатріантів.
І надалі подібні обмеження і перешкоди, в т. ч., які сприяли спалаху міжнаціональної ворожнечі і конфліктів в країні і регіоні, ще не раз запроваджувалися англійською правлячою верхівкою - вже на захід від Йордану та Мертвого моря. Мало того. Впродовж усього ХХ і на початку ХХІ ст., не лише, власне, Лондон, а й низка різних держав (арабських та ісламських, а також деяких інших) - в т. ч. - на різних міжнародних форумах і структурах (як то, наприклад, Ліга Націй, ООН, ЮНЕСКО, ЄС тощо), причому, неодноразово продовжуватимуть той "розділ" цієї близькосхідної - Господньої Святої Землі. Включаючи і її столицю Єрусалим. (І серед них, на жаль, були і є Ватикан, а також деякі інші церковно-конфесійні чинники...)
Разом з тим Боже Слово, зокрема, так каже щодо цього святого і славного Божого граду: "Єрусалиме, збудований як місто, в собі щільно з'єднане! Туди сходять коліна, Господні коліна; такий закон в Ізраїлі, щоб прославляти там ім'я Господнє. Бо там поставлено престоли для суду, столи Давидового дому" (Пс.122(121):3-5).
Так от, одним з результатів повномасштабної третьої (починаючи від 1948 р. і далі) - Шестиденної арабо-ізраїльської війни (червень 1967 р.), в якій масовано підтримувана СРСР і багаторазово чисельніша коаліція арабських держав, що прагнула "скинути євреїв в море" (і де, до речі, знайшли притулок, в т. ч. скориставшись т. зв. "щурячими стежками", деякі нацистські злочинці), сама зазнала тяжкої і ганебної поразки, було відновлення - під юрисдикцією ізраїльської влади - адміністративно-територіальної єдності і цілісності Єрусалима. А згодом Єрусалим ОФІЦІЙНО був проголошений єдиною і неподільною столицею держави Ізраїль.
А потім ще була досить непроста й нелегка - що супроводжувалася чималими втратами, а особливо у перші (і найважчі) дні ворожого вторгнення, але по-своєму логічна й переконлива перемога у четвертій - війні Судного дня (жовтень 1973 р.). А також затяжна й запекло-кровопролитна п'ята - Ліванська військова кампанія (червень-вересень 1982 р.): і яка, до того ж, у часі й просторі "наклалася" й перетнулася з низкою подій тамтешньої - дуже довготривалої і вельми жорстоко-нищівної громадянської війни. А ще мав місце і шостий чималий збройний конфлікт, або Друга Ліванська війна - липень-серпень 2006 р. Тощо...
І практично КОЖНОГО такого разу невеликий ізраїльський Давид отримував - і якраз БОЖУ - перемогу над цим велетенським Голіафом - своїми численними і злобно-запеклими ворогами (прямими й відвертими та, загалом, усіма багатьма їхніми - так чи інакше - але, по суті, симпатиками й однодумцями), які завше прагнули й намагалися (і подосі прагнуть!) його зруйнувати і геть знищити!
Тобто таким чином успішно здійснювалася і здійснюється, зокрема, певна біблійна обітниця. Це - коли Господь, ототожнюючи Себе зі Своїм тодішнім - старозавітнім вибраним народом, так попереджає і застерігає отих оточуючих його войовничо-затятих недругів: "Чи хочете воздати Мені помсту? Чи хочете воздати Мені? Легко і скоро Я поверну помсту вашу на голови ваші" (Йоїл 3:4). (У Новому ж Завіті ця Божа обітниця поширюється також і на правдиве й соборно-різнобарвне Тіло Христове.)
(Між іншим, мабуть, доволі знаменним і знаковим є якраз той факт, що зовсім невдовзі після завершення п'ятого близькосхідного збройного конфлікту, 10 листопада 1982 р., раптово помирає тодішній радянський лідер Леонід Брежнєв. Тобто саме того дня, напередодні якого, 9 листопада, традиційно відзначається чергова річниця пам'яті нацистських погромів "Кришталевої ночі" (1938 р.), а також День української писемності і мови. (А, крім того, якраз через 18 місяців по тому, як у Ватикані у травні 1981 р. був учинений підступний замах на Івана Павла ІІ. Й до замовлення й організації якого, як свідчать факти, були причетні вище кремлівське керівництво та його спецслужби.) А ще два дні до того, 7 - 8 листопада, виповнилося 65-ліття більшовицького "жовтневого" перевороту 1917 р. А от через біблійні містично-сакральні 9 років по тому, 1991 р., розпадається Московська комуно-совдепівська "імперія зла, безбожництва і беззаконня". І, зокрема, Україна відновлює свою національно-державну самостійність і незалежність.)
Так - і це вельми сумна й трагічна правда і "статистика", що - в перебігу будь-яких військових дій та конфліктів - жертви серед мирного цивільного населення практично (майже) НЕМИНУЧІ. (Хіба що вони мінімальні, якщо, приміром, бої відбуваються ледь не в суцільній пустелі - яку, зокрема, являє собою значна частина Синайського п-ова.) А, тим більше, коли, скажімо, вогонь - підступно-злочинно та свідомо й цілеспрямовано-зумисно - ведеться по житлових кварталах і населених пунктах. Або взагалі: реалізується жорстока й нещадно-кривава тактика "операцій (акцій) помсти" - "етнічних чисток" ("зачисток"). І що, по суті, мало чим відрізняється від проявів свідомого й відвертого геноциду. Чи, наприклад, коли формування та озброєння і військова техніка (та вся відповідна інфраструктура) ультрарадикально налаштованих бойовиків і терористів - і теж підступно-злочинно та свідомо й цілеспрямовано-зумисне - концентруються ("ховаються" - як, наприклад, сучасного руху ХАМАС тощо) саме в подібних місцях. І т. п. Все те, що, зазвичай, називається і характеризується: мирні громадяни (жінки, діти, старики) - як своєрідний "живий щит" для підрозділів і угруповань озброєних екстремістів - мерзотників та негідників...
Цікаво теж наголосити, що і ми в Україні - принаймні, багато в чому - також маємо дещо подібно й аналогічно. В т. ч., наприклад, захоплені РФ Крим і особливо частина Донбасу перетворені і активно використовуються нею, по суті, як військові плацдарми для продовження агресії і збройних провокацій проти незалежної України. Як і, скажімо, деякими відомими ісламістськими екстремістськими угрупованнями і, зокрема, частина Західного берега Йордану, а надто сектор Газа (вищезгаданого ХАМАС і т. п.) - на Святій Землі. Тих організацій і військових формувань "палестинських" терористів, біля колиски і різноаспектної підтримки яких свого часу стояли, зокрема, і спецслужби та відповідні інші структури СРСР...
До речі, і наш - і також - святий і славний ІІ Єрусалим (Київ), також є єдиною і неподільною столицею незалежної України. А надто - саме ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНОЮ. Єдиною і неподільною: ні з агресивно-гібридним - імперсько-шовіністським "русскім міром", ні з ґендерно-содомськими та іншими ліволіберально-антихристиянськими - (де-факто) запекло-збоченими "європейськими цінностями", ні з "ультрапатріотичною" (здебільшого, ксенофобно-праворадикального ґатунку) - окультно-неопоганською (в т. ч. затято-антихристиянською) міфологією і квазі-"культурою", ні з будь-якими іншими (включаючи і потенційно небезпечні - екстремістсько-ісламістські) чинниками і проявами, по суті, диявольсько-демонічної темряви. Включаючи, безумовно, і всю цю нинішню - злочинну олігархічно-корупційно-кланову систему, а також - накинуту ззовні глобалістичною олігархією - багаторазово-примусову й тотальну "всезагальну вакцинацію", (начебто) пов'язану з попередженням і профілактикою т. зв. "пандемії коронавірусу".
Й цілком природно й безсумнівно, що означений вище - справедливий і неминучий суд Божий і належна відплата неодмінно чекають і на тих НЕРОЗКАЯНИХ ватажків, функціонерів та адептів-активістів "русского міра" (зовнішніх і внутрішніх), що, починаючи від лютого-березня 2014 р. і далі, влаштували агресивно-збройне захоплення і розділ частини Господніх - українських земель. В т. ч., як наголошує Він про подібне, "і щодо народу Мого вони кидали жереб" (Йоіл 3:3) - й, зокрема, у вигляді інспірування абсолютно незаконних фарсів-"референдумів" (в Криму і на Донбасі) тощо - "і проливали невинну кров у землі їхній" (Йоіл 3:19).
Загалом же вся "невинна кров", пролита коли-небудь у цьому світі, як наголошує Господь, "волає до Мене від землі" (Бут.4:10). І саме задля того, аби дати реальну змогу щиро покаятися і навернутися до Бога та, будучи Ним прощеними і зціленими, впевнено увійти до Царства Небесного, людям, причетним до подібних та різноманітних інших гріхів, злочинів і беззаконь, і був Богом Отцем посланий у цей світ з відповідною спеціальною місією Син Божий - Ісус Христос з Назарету Галілейського. І саме для цього і існує і служить Богові та людям у цьому світі заснована Месією-Спасителем інституція Його правдивої і різнобарвної Церкви Нового Завіту - т. зв. "нового Ізраїлю".
І все закцентоване вище - і, зокрема, що стосується єдності і цілісності Єрусалима - також є своєрідним прообразом і символом, як наголошувалося вище, грядущого відновлення єдності різноликого і правдивого - дійсно натхненного, відновленого й провадженого Святим Духом соборного Тіла Христового новітньої доби (цього істинного "нового Ізраїля") - східних і західних традицій та деномінацій. Як, власне, в Україні, так і, загалом, по всіх земних усюдах. А, отже, успішного, врешті-решт, осягнення всієї повноти й спасіння Царства Божого величезними масами людей з усіх країн, племен і народів, мов і рас. Включаючи, безперечно, "в той день" і старозавітній вибраний народ на Святій Землі та його близькосхідних сусідів (Іс.19:23-25). Амінь.