Теодор СтудитЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті преподобного Теодора Студита, святих мучеників Мини, віктора, Вінкентія.

Був у Царгороді доброродний та багатий муж на ім'я Фотин, який мав у подружжі Теоктисту — обоє благочестиві та богобоязні. Вони й народили цього блаженного Теодора і, за звичаєм християнським, хрестивши його, виховували у доброму поводженні, і віддали його в науку книг. Ширилася тоді єресь іконоборства, коли царював неправедний цар Константан Копроним, і було велике гоніння на благочестивих. Через те Фотин, покинувши честь і владу, котрі мав од царя, і порадившись із дружиною своєю, роздав усього маєтка і відрікся від світу та й прийняв іноче життя, в якому аж до смерті добре пробував. А блаженний Теодор, навчаючись еллінської премудрості, став чудовим ритором та філософом добрим і змагався з нечестивими щодо благочестивої віри.

Настільки в Божественних Писаннях та догмах управний був, що не могли пересилити його єретики ніколи. Коли ж помер злочестивий цар Копроним, настав після нього син його Лев, який пішов за злочестям батька свого. Не довго той царював, а невдовзі і царювання, і життя його скінчилося, а після нього дружина його Ірина разом із сином своїм Константаном сіла на престолі. Та благочестива була за іменем своїм, що значить мир, на ділі учинила мир Церкві і сум'яття утишила. Зізвала-бо велику кількість преподобних отців і зі святішим патріярхом Тарасієм зібрала собор Сьомий Вселенський у Никеї, на якому, нечестиві учення зловірних відкинувши, постановили знову божественні ікони шанувати, як раніше, і поклонятися їм. Було-бо зібраних отців до трьохсот і більше шістдесяти. Серед них і священний Платон, котрий спершу на Олімпійській горі пробував, його-бо пам'ять квітня на п'ятий день пошановується, він блаженному Теодорові був дядьком по матері, Теодор, отже, був його небожем. Мав-бо Платон у собі живучого Духа Божого і був усім на користь, в божественних писаннях управний і солодкомовний у бесідах. Коли ж закінчився собор, узяв блаженний Платон із собою блаженного Теодора, а з ним і двох братів його Йосипа та Євтимія, які зволили прийняти іноче життя. З ними ото рушив і прийшов на місце одне, назване Сакудіян, було воно вельми гарне і добровгідне для тих, що бажали безмовності, на горі покладене, рівне й кругловиде, мало навколо дерева усілякі високі і воду солодку протічну. Єдиний тільки прохід шляхом був у те місце, що побачивши, уподобали всі й поселилися там та й помалу збудували церкву на ім'я святого Івана Богослова. Коли ж почала примножуватися братія, заснував священний Платон монастиря, від нього ж і блаженний Теодор був пострижений в іноцтво і більше інших подвига творив та й умертвлював себе постом і трудами: найважчі-бо діла і найбезчесніші служення вибираючи собі, навчався смирення, і дивувався багато хто, бо був дитиною доброродних і багатих батьків, вихований у м'якості та спокої, а таким жорстким ділам віддавав себе, дрова рубаючи, і воду носячи, і землю копаючи у садах, і переносячи каміння та інше подібне дбало роблячи. Багато разів, гній на своїх плечах носячи в сад, кладучи для підживлення зела, допомагав у роботі тим, котрі немічні були й нездорові в тілі, і всім слугою був. Ще і в тому дбання мав, що всі свої помисли й діла сповідав отцю своєму святому Платонові, з любов'ю приходячи до нього, сповідаючись і накази від нього щиро приймаючи. Завжди уділяв собі час щодня на богомислення, аби сам на сам поставати перед Богом, розумом незбуреним і із земними речами не змішаним приносив Йому певне таємне служіння.

 

Але не може утаїтися чеснотливість, самі-бо сльози, що щедро зливалися з очей його, бували необлудним звіщенням численних чеснот, які в ньому жили. Повстриманість же його дивно й розумно владнана була: ані не відкидав їжі, ані не втяжував невчасно свою утробу, але мудро стирав голову марнославного змія: не постив більше установленого всім братам часу, і коли всі були на трапезі, то й він сидів та їв з ними, одначе так трохи від поданих страв брав, аби лишень потребу тіла сповнити і сховати перед іншими свою повстриманість, аби не був пізнаний, що не приймає харчу, і щоб не явитися людям пістником. Такому його норову багато ревнували і, скільки можна, намагалися наслідувати, з-поміж інших такі: Йосип, за єством брат його, котрий згодом задля чеснотливого життя свого став пастирем Солунської церкви, і Євтимій, другий брат, після них Атанасій, і Навкратій, і Тимотей та інші численні повстримники, котрі норов і розмисел Теодоровий наслідували і в чеснотах мали успіх. Поміж інших своїх добрих діл мав блаженний Теодор чесноту книжного читання, старатливо-бо Старий та Новий Завіти і тлумачення святих отців прочитуючи, а найбільше любив Слова святого Василія Великого, і мав їх як харч душі своєї, і приймав од них численну солодкість. Правил же та уставів іночого життя, покладених святим Василієм, суворо дотримувався, жодної риски не переступаючи, а тих, що не дотримувалися, аж до найменшого, уставу, не шоками, а мирськими вважав. Преподобний Платон, бачачи блаженного Теодора, що так сяє чеснотливим життям, радів щодо нього вельми. Захотів відтак пошанувати його священством, узяв та й повів у Візантію до святійшого патріярха Тарасія, і не так волею, а з примусу поставлений був пресвітером: не хотів-бо блаженний прийняти такого чину, називаючи себе недостойним; казав, що то є вище сили його. Одначе духовному отцеві своєму не міг бути супротивний і, не бажаючи, повинувався, щоб таки прийняти священство. Повернувся, отож, до монастиря, на більші подвиги й труди знамірюючись, які й описати годі.

По кількох же літах преподобний Платон, немічний ставши через перетруджену й багатолітню старість свою, забажав покинути своє начальство і запраг, аби блаженний Теодор прийняв владу замість нього, і часто про це йому говорив, молячи й наказуючи, щоб полегшив тягар отцю своєму і щоб сам поніс його, як міцніший і у всіх іночих уставах управний. Теодор же усяко відкидався влади, сам більше зволяючи під началом жити, аніж начальствувати, бачачи, що легше і для спасіння зручніше є наставлятися від інших, аніж когось наставляти. Преподобний же Платон, бачачи, що Теодор не впокоряється в тому, намислив таку річ: ліг на ложе, начебто хворий, воістину-бо немічний уже був, і, скликавши всю братію, повідав їм, що він на відході є, та й запитав: кого після нього зволяють мати настоятелем і хто, на їхню думку, є найкращий. Відав-бо преподобний, що не іншого кого зволять, тільки Теодора, всі-бо його любили й пошановували за велику його чеснотливість. І сталося так: всі єдиними вустами сказали: "Теодор по тобі, отче, ігуменом нехай буде!" Платон тоді всю владу Теодорові вручив, і не зміг блаженний Теодор всій множності братії супротивитися, але прийняв владу під примусом. Прийняв укупі й подвигів більших начало, подаючи із себе подіб'я, навчаючи словом та ділом і справляючи в іноків порушені устави, — віднайшлися-бо тоді деякі, котрі не дотримувалися іночих уставів, а найбільше обітниці убогості та безгрошів'я, і які, подібно мирським, жили із немалим лихварством. Щодо тих Теодор вболівав і подбав невдовзі виправити їх добре, та й іншим довкільним учинив користь, хоч деякі й нарікали на нього, але він про те й трохи не дбав, бо не на те дивився, що про нього нарікальники кажуть, але турбувався, щоб діла його були догідні Богові. Згодом і ті уцнотливилися, творячи за волею його і помисли свої йому відкривали. Він-бо, розсудно роздивившись, кожному належне лікування подав, лінивих до подвигу збуджуючи, старатливішим трохи в праці послабляючи, щоб не знемогли від численних подвигів.

Але належить нам уже оповісти про страждання святого, що він їх заради ревності до Бога і до закону Божого поніс, щоб побачили ми його мужнє терпіння у скорботах.

У той час доброї і христолюбної матері, цариці Ірини, неподобний син, цар Константин, прогнав матір свою від царювання і сам почав царювати. Юний же бувши і в звичаях розбещений, віддав себе безмірним пристрастям та перелюбствам, через що вирішив прогнати дружину свою Марію і примусом учинив її постриження в іночий образ, а замість неї взяв собі іншу жінку на ймення Теодотія, яка була родичка батька його. Святіший же патріярх Тарасій не зволяв тому перелюбству царевому і не захотів благословити вінчання їхнього. Але один пресвітер, на ймення Йосип, котрий був церковним економом, зневаживши Божественні закони й ослухавшись патріярха, став беззаконному шлюбові захисником та вершителем, за що невдовзі прийняв воздаяння за своє дерзновення, як далі про те явить слово. Патріярх намагався усяко розлучити того перелюбного царевого шлюба, але не міг, бо цар похвалявся знову піднести іконоборчу єресь, коли б йому того шлюба забороняли. Через це патріярх полишив царя на так, аби гірше зло не найшло на Церкву Христову. Таке беззаконня, почавшись од царського палацу, поширилось усюди, не лише в довколішні міста, але і в дальні межі. Так почали чинити князі та владики, що були у Боспорі та в Готах і які в інших країнах володарювали: відлучали від себе жінок своїх і примусом їх в іноцтво постригали, а інших натомість собі брали і перелюбствували. Це почувши, блаженний Теодор повболівав душею і, зітхнувши тяжко на такі явно творені гріхи, сумуючи й боячись, щоб не увійшло таке перелюбство у звичай і щоб не стало беззаконня останньому родові законом, а закон Божий не був розорений, розпалився відтак ревністю за божественним законом і послав до всіх іноків, звіщаючи про цареве беззаконство та повеліваючи, щоб мали його відлученим від Христової Церкви як розорителя Божого закону, який самим ділом відлучився і став звабником багатьох, дерзнувши явно перелюбствувати з родичкою; його ж бо ділу багато хто наслідувати почав — так дерзновенно той отець оголосив царя беззаконним. Пройшла та ревність та дерзновенність Теодорова всюди, що й цар про те довідався, а довідавшись, опечалився щодо нього вельми. Не являв тоді на нього гніву свого, бачачи його як праведного мужа, який серед усіх мав велику славу й пошанування. Але спершу намислив його ласкою до себе прихилити і повелів тій своїй перелюбній супряжниці, щоб послала від себе до святого багато золота, просячи його про молитву за себе і за рід свій. Коли ж це сталося, не прийняв святий золота, а посланих відкинув як таких, що співзволяють царевому беззаконству. Цар же тоді іншу раду винайшов: улаштував свій похід крізь ті місця, де преподобний жив, нібито для якоїсь потреби, а насправді для того, щоб порозмовляти з Теодором і підпорядкувати його собі: гадав-бо, що має зустріти його із братією, коли віддаватиме цареві належну честь. І коли йшов цар повз монастир преподобного, не вийшов преподобний до нього, та й жоден із братії його, а, зачинившись, сиділи у мовчанні, і слугам царським, які стукали у ворота, ніхто не подав відповіді. Тоді цар більше розгнівався і, повернувшись до свого палацу, послав відтак із воїнами одного сановника, повеліваючи накласти численні рани святому й іншим інокам, які тримаються його ради, і, побивши, вигнати їх із монастиря та в ув'язнення послати. Той-бо пішов, несподівано напав на монастиря і, схопивши всіх, немилостиво умучив, почавши із преподобного Теодора, що плоті їхні від ран розпадалися і земля кров'ю обагрилася. Після тих мук послав преподобного в ув'язнення до Солуня, а з ним одинадцятеро начальних отців, що співстраждали із преподобним, доблесно з ним вузи й скорботи терплячи й радіючи, що заради правди ранені і гнані вони є. Прочули херсонеські та босфорські пресвітери й іноки, як великий Теодор і ті, що з ним, пробули несхитні розумом і спротивилися царському беззаконню й так постраждали, пожаліли про те вельми і, наслідуючи їх, також оголосили царя як такого, що беззаконня учинив і Церкві є чужий, через що багато з них постраждало, бувши вигнані. А блаженний Теодор, сам в ув'язненні бувши, із іншими за те вигнаними й ув'язненими, писав, утверджуючи їх і навчаючи не слабшати у подвигах та в скорботах, не знемагати, але більше мужніти і страждати за істину. Писав же і до папи Римського, звіщаючи, наскільки і через що постраждав од беззаконного царя. Папа ж відписав до нього, похваляючи його терпіння й ублажаючи його ревність у Бозі й непохитну мужність. Бог же негайно за неповинну рабів своїх кривду відомстив цареві, бо і царства, і життя позбавив його, і загинув зле лихий цар: мати ж бо і бояри повстали на нього, викололи йому очі, а відтак і помер од хвороби. Після його смерті знову взяла Ірина Грецьке царство, звільнено було всіх із ув'язнення, і блаженний Теодор із Солуня до Царгороду закликаний, і від цариці та патріярха вельми пошанований був як ісповідник Христовий. Тоді вищезгаданий Иосип-пресвітер, який дерзнув благословити беззаконний царевий шлюб, за правилами святих отців суд прийняв і скинутий був із пресвітерського сану та відлучений від Церкви, а святий Теодор повернувся до свого монастиря, і всі раділи на повернення його, не тільки іноки, але й мирські. І всі довколишні приходили побачити його, тішачись, що такий ревнитель закону Божого, який заради правди рани й вигнання перетерпів, знову повернений до своєї пастви. Зібрав-бо преподобний розігнаних своїх овець, пас їх, як раніше, боговгодне своє життя провадячи і, як свічка на світильнику, всім світячи великими своїми чеснотами.

По кількох літах було нашестя агарян на греків, і воювали, полонячи краї Грецької держави. Тоді багато хто через страх тікав в укріплені міста, відтак преподобний отець Теодор, не вдаючи себе і тих, що були з ним, у таку напасть, але слухаючи мовлене: "Сховайся на хвилю малу, поки гнів Господній перейде", — залишив Сакудіян і прийшов із братією до Царгороду. Було добровгідне пришестя його патріярхові й цариці, і пораділи щодо нього, і молили його, щоб прийняв монастиря Студійського і в ньому учням своїм нехай ліпше життя влаштує. Належить тут згадати і про того монастиря — відкіля почався.

Один муж із доброродних та великоміцних прийшов до Риму, де був пошанований патриційським та антипатським саном. Той на ім'я Івана Предтечі збудував велику і прегарну церкву і монастиря при ній улаштував. Прикликавши іноків від обителі невсипущих, умолив їх у його монастирі жити і весь чин свій тримати. Було ім'я тому чоловікові Студій, від того імені й монастир прийняв найменування і називався Студійським. У ньому іноки жили аж до Копронимового царювання, тримаючи чин невсипущих. А як злочестивий Копроним утискав Церкву Божу іконоборством, тоді всіх іноків із Візантії прогнав, і був той Студійський монастир порожній. Коли ж загинув той злочестивий цар і гоніння припинилося, знову почали жити іноки при Студієвій церкві, але небагато. У той час, коли преподобний зі своєю братією у Царгород прийшов, тільки дванадцять іноків у монастирі тому пробувало. Впрошений, отож, був преподобний од цариці Ірини і від святішого патріярха Тарасія і прийняв Студійського монастиря та й почав у ньому жити: побачив-бо місце добровгідне для пробуття іноків. Обновив та поширив монастиря і зібрав багато братії: приходили-бо до нього і з інших монастирів іноки, які зволяли жити в нього, бажаючи мати його собі наставником та вчителем; він же всіх приймав по-батьківському й нелицемірно їх любив. Не був у нього чесніший той, що від нього постригся, більше того, котрий з іншого монастиря приходив пострижений (як це багато нерозумних ігуменів творять, даючи перевагу тим, яких самі постригли, а які були від іншого пострижені, тих не як своїх, а як чужих мали), бо у преподобного отця Теодора всі рівні були, усіх однако любив і про всіх однаку турботу мав, знаючи, що один і той же іночий образ, коли будь-де хтось одягнеться, адже благодать хрещення одна є, де б її хто не сподобився: мірою-бо чеснот тільки різнилося воздаяння тим, що інокують. Але цього преподобного отця учні великі в чеснотах успіхи мали, а слава про святе їхнє життя повсюдно проходила, численні до нього приходили, бажаючи наслідувати подвиги їхні, і множилося число їхнє значно, що було й до тисячі братії. Бачив велику кількість учнів своїх преподобний, і що не можна йому самому всіх доглянути та кожного діяння, і слова, і помисли випробувати, через це, як другий Мойсей, поставив начальників, яких визначив за розумніших і в чеснотах управніших та подвижніших, і кожного з них належним найменував званням: одного економом, того еклисіархом, того доглядачем, того вгамовувачем — і назвав кожного за встановленою ним службою. Написав же і заповіді, як кожен із них має здійснювати повелене, почавши від найперших аж до останніх. Установив і єпитимії за прогрішення: одним кількість поклонів, іншим же який піст; і кожному прогрішенню належну покару: коли хто божественний спів залишить, і чи посудину поб'є, чи марно щось кине, чи зробить щось недбало, чи брата в чомусь скривдить, чи слова зайві і скаже через нестриманість язика, чи велеголосно зарегоче, сміючись, чи непокірливо й несмиренно ходить, чи, сидячи в трапезі, бесідує, не слухаючи читання, чи на харч нарікає, чи безсоромно та дерзновенно очима туди й сюди мече, чи щось інше з такого чинить — цьому всьому визначені єпитимії за ділами призначалися. Установив же і спільноту, щоб ніхто щось за своє не вважав, але спільне все: і спільна їжа, і спільна одежа, і кожному потреба спільна; у кого ж бо спільне життя, там спільне хай буде і вжиття. Подбав преподобний і про те, щоб іноки його нечасто виходили з монастиря в місто заради потреб монастирських: знав-бо, які бувають інокам, котрі по місту ходять, напасті від споглядання чужих лиць і від слухання лихих бесід. Через це захотів усередині монастиря всілякі ремесла мати, і навчалася братія всілякої майстерності: одні деревообробства й будівництва, інші ж ковальства, інші — ткацтва, ще інші — каменярства — і всякому, що монастиреві потрібно, ділу. Руки-бо до діла докладати, а у вустах завжди молитву Ісусову й Давидові псалми мати. Про такі звичаї Студійського монастиря, законоположення та устави повсюди слава пройшла, і численні всілякі в довколишніх містах і в далеких країнах монастирі те студійське начало собі переписували, приймали й утримували, а інші утримують і дотепер. Написав преподобний і книг немало вельми корисних, і слова похвальні на свята Господні й Богородичні склав, і святого Івана Хрестителя житіє гарними піснями пошанував, і численні канони та трипіснеці склав і, наче ріка премудрості, повна вод, напоїв і звеселив струмками учень та пісень своїх Божу Церкву.

По тому захопив царство Грецьке Никифор-мучитель і прогнав із царства благочестиву царицю Ірину. Тоді помер святіший патріярх Тарасій, а після нього зведений був на престола чоловік добродійний і такого сану достойний, що одне мав ім'я із царем, — Никифором-бо називався. Тоді знову почався розлад у Церкві, бо цар вищезгаданого Йосипа, відлученого, своєю владою у Церкву ввів і повелів, щоб йому дано було священнодійство. Супротивився патріярх цареві, наскільки міг, але коли побачив, що той люто яриться, злякався, щоб уся Церква не постраждала якось люто від нього, як і від попередніх лютих царів не раз страждала, тож прийняв, хоча й не бажав, Йосипа у спільноту. А це учинив цар на капость преподобному Теодорові, дратуючи його, — знав-бо, що Теодор того не потерпить, так воно і сталося. Викрив-бо Теодор царя, котрий насилля Церкві учинив, уводячи мирською своєю владою до Церкви того, якого святіший Тарасій з усім своїм притчем судив і відлучив. Розгнівався вельми цар на преподобного Теодора і в ув'язнення послав його на острови, що були перед містом. Те ж і братові його Йосипу учинив і доброблаженному старцеві Платону та іншим багатьом студійським інокам.

Прийшла-бо вістка до царя, що варвари найшли на Тракію і полонять її, цар тоді на бран наготувався, але не так бажав ворогів, як преподобного одоліти, і пішов із воїнством на Скити. Послав до Теодора, і лестощами, й погрозами приводячи його до однодумності. Теодор же відповів: "Належить тобі, о царю, учинити покаяння щодо учиненого гріха та й виправити те, що ти зруйнував, і так піти на війну. Але оскільки цього не учинив, через це тепер усевидяче око мною, нікчемним, так тобі провіщає: знай, що станеться, бо не повернешся із дороги, в яку ідеш". Цар же слова святого у ніщо взяв, більше прогнівився на нього, ще й похвалявся, повернувшись, багато зла вчинити святому. Але не сподобився повернутися, бо, за пророцтвом святого, вбитий був од варварів.

Прийняв, отож, після нього царство син його Ставрикій, але й той невдовзі помер, бо поранений був у бою, на якому із батьком своїм був, відтак Михаїл, котрий тоді мав чин киропалата, був вибраний на царство, муж, воістину достойний царської влади, добрий був і правовірний. Той, прийнявши владу, преподобного отця Теодора із ув'язнення повернув і всіх, що з ним, і достойною честю пошанував, і церковне хвилювання втишив. Йосипа ж знову, як непотрібне вудо, відсічено було від Церкви. У той час священний та достохвальний Платон до Господа відійшов. Почув патріярх про смерть його, прийшов з усім клиром своїм до Студійського монастиря і, поцілувавши святі його мощі, чесно поховав. Преподобний же Теодор до кончини духовного свого отця Платона тільки два літа в тиші із братією своєю прожив, потому знову постала на нього і на всю Христову Церкву люта буря від зловірного Лева-вірменина, котрий спершу воєводою був у благочестивого царя Михаїла. Послано його супроти варварів на схід, там численне воїнство зібрав і, загордівши, постав на добродійника свого, царя Михаїла, і всі, що були під рукою його, сановники та воїни теж постали: одні дарами, інші обітницями, а ті іншими ласками звабилися — і притяг їх до себе. І так царем учинився, і ніхто не супротивився йому. Довідався про це благовірний цар Михаїл, отож царську багряницю на іночу волосяницю змінив, не бажаючи чинити міжусібні війни, і відступив царство ворогові своєму, а сам іноче взяв життя.

Прийнявши ж царську владу, Лев-вірменин спершу благовірним і тихим з'являв себе, доки укріпився на царстві і зібрав злочестю своєму посібників. Тоді почав гудити святі ікони й докоряти тим, котрі пошановують їх, нерозумними таких називаючи. Викрив патріярх його злочестя і змагався із ним, покликаючись на писання про святі ікони, але нічого не досяг, тільки на більшу ярість підняв безумного царя, котрий тоді скликав відомих священиків та іноків, і патріярха ж із ними вкупі, і блаженного Теодора покликав, відтак явно відкрив їм . злобу свою, огуджуючи й докоряючи тим, хто чесні ікони пошановував; похваляв же тих, котрі знищували іконне поклоніння, і говорив: "Чи ж не закон давній, перстом Божим написаний, заповідав не служити ділу рук людських: "Не сотвори, — казав, — кумира ані жодного подіб'я". Не належить-бо поклонятися іконам, бо їх рука людська творить, як не може хтось на іконах написати Неописанного і на дошках у лікоть уміщати Невмістимого, і Божим іменем називати фарбою зображеного". Святі отці марнотним його словам усяко суперечили, огудні слова його відкидаючи й кажучи: "Коли закон, Мойсеєм даний, цілковито утримаємо, то марна буде християнська віра наша, марне і проповідання апостольське, марне і всіх святих отців божественне передання буде. І саме Владичне воплочення (про що й казати страшно) відкинено буде, ним-бо пізнали ми людський його образ, і честь іконну прийняли, пошановуючи в іконах того, котрий є зображений". Так говорив святий преподобний Теодор, що добре знав усе старе й нове Писання; дерзновенно ж мовив до царя: "Звідкіля до тебе, о царю, цей умисел прийшов, щоб Христовий зневажити образ і щоб таке єретичне повеління вносити у святу Церкву і роздирати ризу її, зіткану від небесної благодаті та апостольського й отчого учення? Чи від Старого Закону мудруєш, йому ж бо вчинила кінця Нова Благодать, яка з Ісусом Христом прийшла. Коли ж належить зберігати Старий Закон, якого ви тримаєтеся, то й обрізування, і суботствувати та інше, в ньому записане, належить чинити. Не можеш хіба ти цього зрозуміти, царю, що закон даний був на час одному лише народові, котрий вийшов з Єгипту, але зникла тінь явленої благодаті, та й сам Закон не скрізь те зберігає, що повелів. Повелів був не чинити подіб'я і не служити ділу рук людських, а подіб'я херувимів над кивотом поставив, а чи не були ті херувими ділом рук людських? Однак усі їх пошановували. В Новій же Благодаті сам Господь лице своє на обрусі зобразив і Авгарю подав. Його Авгар торкнувся і дістав зцілення довгочасної своєї хвороби. По тому святий Лука, Господній апостол та єванге лист, своїми руками зобразив подіб'я Матері Господньої і останньому родові залишив. Також явлений у Фінікії нерукотворний образ Спасів дивні й численні чудеса учинив. І інші чуда, які творяться святими образами, чи не світліше сонця з'являють те, що гідну честь їм належить воздавати?". Цар-бо, не слухаючи слів преподобного, рече: "Не хочу я невидиме і невсяжне Божество зображати фарбами". Відповів Теодор: "Не ми, о царю, Божество описуємо, але Неописанне це сповідуємо й віримо в Нього. Зображаємо прийняту від нас плоть Сина Божого іконним писанням і їй поклоняємося і пошановуємо її". І багато преподобний отець від божественного Писання і від отецьких передань говорив і царську облуду викривав. Цар же ярості наповнився і мовить преподобному із гнівом: "Знаю, що ти завжди незмисленне говориш і сварливе, горде ж і всім супротивне. І тепер прийшов ти злословити й гудити мене, промовляючи не як до царя, а як до котрогось із простих, — за це заслужив ти численних мук. Але ще помилую тебе, доки певніше явиться правдивим наше мудрування. А коли й по тому не покоришся, приймеш належну безумству та упірності своїй кару".

Преподобні отці відтак нічого іншого не захотіли мовити цареві, кажучи подумки: "Навіщо говоримо це розпутній душі, яка не хоче зцілитися?" Блаженний-бо Теодор узяв духовного меча і так промовив йому: "Зрозумій-бо, о царю, і втям, що не твоє [діло] є церковні повеління роздивлятися і спитувати, твоїй владі належить мирські речі розмірковувати й управляти, церковні ж справи святителям та навчителям церковним належать, тобі ж тільки наслідувати і повинуватися є повелено. Так каже апостол: "Поставив Бог у Церкві, першими — апостолів, другими — пророків, третіми — учителів", а не царів". Цар же рече до преподобного: "Чи ти ж бо проженеш мене із Церкви?" Відповів преподобний: "Не я, а слово божественних апостолів і передання святих отців проженуть: "Якби ... ангел із неба благовістив нам те, що святій вірі супротивно, — нехай буде проклятий". Коли хочеш усередині Церкви Христової бути з нами, які поклоняються іконі Христовій, то послідуй в усьому патріярху, а з ним сущому чесному собору". Це почувши, цар більше ярості наповнився і прогнав усіх від себе із безчестям.

Вийшли ж від царя прогнані преподобні отці вкупі із патріярхом, обступили блаженного Теодора, вустами, водночас і душами, похваляючи його, бо великим благорозум'ям та мужністю супротивився мучителю і сильно поганьбив його, дерзновенно викривши його злочестя. Коли простували вони додому, вийшло від міського єпарха таке слово, щоб ніхто не бесідував і не розпитував про віру, але хай усі творять тільки цареве передання, — так повелів цар. Дійшли послані із тим словом і до блаженного Теодора, він-бо, відповідаючи, сказав до них: "Чи ж праведно вас слухати більше, аніж Бога, самі розсудіте! Ліпше язику моєму відрізаному бути, аніж мовчати і не допомагати істинній вірі".

Навчав усіх преподобний без сумніву тримати благочестиву віру, одних до себе закликаючи, а до інших сам приходив, до тих писання посилаючи і підкріплюючи тих, хто знемагав душею. До патріярха часто приходив, добрим йому дорадником буваючи і втішаючи його, оскільки бачив його скорботного, та й душею той болів, і казав йому: "Не печалься, отче, вірний є Господь не покинути нас і не попустити спокуси вище сили нашої, ані потерпить, аби злоба ця до кінця була. Коли ж і підійме ворог бран на Церкву, то помалу болість його на голову йому повернеться. Знай слово Господнє, що говорить: "Бо мусять спокуси прийти, але горе людині, що від неї приходить спокуса". Від днів-бо святих апостолів аж дотепер скільки єресей двигнули на Церкву люди, розпутні розумом, і скільки постраждало від них із тих святих отців, що перед нами були. Але Церква непереборна лишається, а постраждалі світлопрославлені та вінчані є. Єретики ж прийняли за ділами своїми". Це почувши, патріярх, а з ним і увесь собор укріпились і дбали всі скорботи терпіти за благочестя, а злочестю покоритися не зволяли.

По тому малий час минув і скинутий був святіший патріярх Никифор із престолу свого від злочестивого царя і прогнаний із Царгорода, також і всі православні архиєреї засуджені були до ув'язнення. Тоді бачене було страшне і жахливе видовище, що чинили іконоборці: святі ікони одні безчесно на землю кидали, інші вогню віддавали, ще інші нечистотами обмазували та й іншого багато зла творили. Преподобний же Теодор, бачачи таке злодіяння, гірко стогнав і дивувався Божому довготерпінню, навіть плакав, кажучи: "Як земля носить таке беззаконня!" Одначе не бажав у тайні Богопошановувачем бути і мовчки на таку біду плакати. Повелів братії своїй, а настало свято неділі Вайї, взяти до рук святі ікони й навколо монастиря ходити, підносячи їх догори і співаючи велеголосно: "Пречистому Твоєму образу поклоняємося, Благий", — та інші переможні пісні Христові посилаючи. Довідався про це цар, відтак послав до святого, погрожуючи йому й забороняючи, щоб перестав чинити таке діло. Коли ж не перестане, то хай знає, що ув'язнення, і рани, і смерть належать йому. Святий же не тільки не перестав, але й більше дерзав, велеголосно всіх навчаючи й наказуючи триматися благочестивої віри і належну честь іконам воздавати. Побачив цар, що неможливо ані ласками, ані забороною припинити дерзновення та ревність преподобного Теодора, на ув'язнення засудив його. Преподобний же закликав до себе всіх учнів своїх і, достатньо повчивши їх, рече: "Тепер, братіє, кожен із вас, спасаючи, нехай спасе душу свою, оскільки час лютий настав". Відтак, печалячись і плачучи, залишив братію, яка ридала за ним, і, всівши до корабля, відвезений був до Аполлонії та й зачинений у темниці в місті, названому Месопа. Однак і там навчав благовір'я, до одних вустами говорячи, до інших писання посилаючи, і не переставав писати із темниці про благочестя до багатьох. Дійшло писання його й до самого царя — він-бо тоді послав такого собі Микиту, Олексієвого сина, повеліваючи відвести святого на дальнє місце, що звалося Вонита, і там, у темниці зачинивши, твердо стерегти його, щоб ані до кого не бесідував ніколи, ані не писав чогось про пошанування ікон. Прийшов-бо Микита до преподобного, звістив йому волю царську. Той же відповів: "Переміну таку з місця на місце я з радістю прийму, оскільки немає мені в цьому житті правдешнього мого місця, отож куди переведений буду, там і моє буде, Боже-бо скрізь є, а мовчати мені й не навчати правдивої віри неможливо, не послухаю вас у тому і заборон ваших не злякаюся".

Переведений був святий на згадане місце і в темниці був зачинений — так само сповідував там православ'я. Довідався цар, що Теодор ні в чому волі його не покоряється, розпалився великим гнівом і того-таки Микиту послав, повеліваючи люті рани накласти преподобному. Прийшов-бо Микита звістити преподобному цареве повеління, а преподобний тоді зі словом почав стягувати із себе одежу, кажучи: "Цього я здавна бажаю, нехай за святі ікони поранений буду!" — і дав плоть свою на биття. Микита ж доброноровний і милостивий був, і побачив плоть його оголену, яку великий труд та піст до кінця висушили, зворушився душею і не дерзнув торкнутися до нього, боявся-бо Бога й відійшов, не принісши зла святому анітрохи.

Святий-бо ненастанно добре учення своє поширював, бо і сторожа його соромилася і не могла заборонити йому, хоч і повелено було їй під загрозою, щоб не дозволяла Теодорові навчати будь-кого православ'я. Писав до учнів своїх, по землі розкиданих, про них найбільше турбувався, наказуючи, щоб безбоязною душею зберегли сповідання віри, хоча й тисячею лютостей і постраждають, і нагадуючи їм, "що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з'явитися в нас", тож дістануть її всі, хто добре терпить. Писав і до святіших патріярхів, і до патріярха старого Риму, і до Єрусалимського, і Олександрійського, звіщаючи докладно, як святі ікони у Візантії поганьблені були, а правовірні в ув'язненні й темницях перебувають, істина ж брехнею пожерта, і молив їх допомогти з Богом православній вірі. Приходили багато хто до преподобного, який у темниці сидів, щоб послухати солодких учень, які бували від нього, і поверталися із великою користю.

Якось трапилось одному клирику Азійської церкви, йдучи мимо, відвідати святого. Той клирик, послухавши його вчення про православну віру, відкинув потому іконоборчу єресь і поклонився святим іконам. Повернувсь у свій дім і не захотів мати спілкування зі своїм єпископом, який був єретиком. Відтак іншого клирика, друга свого, переконав і до православ'я привів, а від єретичного спілкування відвернув. Єпископ же довідався, що Теодор є винуватцем того перемінення його клириків, звістив про те своїм писанням цареві, скаржачись на Теодора. Цар тоді послав до азійського воєводи, щоб обклав Теодора лютими ранами. Воєвода ж послав одного із спідручних своїх, повеліваючи, щоб дав Теодору п'ятдесят ран. Той-бо прийшов, а коли звістив блаженному причину приходу свого, Теодор тоді зняв пояса й одежу відклав, і подав плечі свої на рани, кажучи: "Солодко мені є з цими ранами і саме тіло покласти, щоб швидко голою душею відійти до бажаного Господа". Той же засоромився святого, поклонився йому, просячи прощення, і відійшов. Відтак інший посланець, на ймення Анастасій, лютий вельми й немилостивий, прийшов і своїми руками бив святого, доста ран завдав йому і в темному місці зачинив, також учня його, на ймення Миколай, що завше слідував за отцем своїм і страстей його причасником був, і того бив, і з ним зачинив. Наказав сторожі, щоб міцно в ущемленні тримали їх, та й відійшов. Яку скорботу перетерпів у темному тому затворі преподобний, вимовити годі, плоть-бо його, від посту і труду іночого зменшена, такі прийнявши рани, загнила і засмерділася. Ще-бо й темниця та була тісна й повна всілякої нужі, й нечистоти, і пороху; взимку від холоду замерзав, бо не мав потрібної одежі, а тільки лихе якесь рубище, вліті від спеки знемагав, бо не прохолоджував вітер того місця нізвідки. Бліх же та іншого живого непотребу й малого гада безліч була невимірна, що їх темниця ота мала; ще-бо й сторожа, прийнявши наказа з погрозою, жорстока й немилосердна зробилася, докуку чинила йому й докоряла, називаючи незмисленним і ворогом цареві. Закидали через віконце йому та учневі його малу скибку хліба й тохи води подавали, і то не завжди, але через день чи два, іноді через багато днів, — так їх морили голодом та спрагою. І сказав отець до учня: "Бачу, дитино, що люди ці не тільки численними ранами і нужденною цією темницею, але голодом та спрагою хочуть нас заморити. Але покладімо на Бога надію, бо не тільки хлібом, але іншим якимось ліпшим харчем знає Він, як нас прохарчувати. Його ж знаком усе дихання тримається, мені хай буде відтепер причащання Господнього Тіла для душі й тіла їжею (мав-бо преподобний скрізь із собою якусь частку животворящого Тіла, напоєного Кров'ю Христа Господа, яке залишав, щоб здійснювати божественне таїнство, коли можливо йому було), цим тільки, — каже, — нехай причащуся я, іншого нічого не ївши, тобі одному нехай буде хліб, який обом нам подається, і вода також — вельми-бо мало, як бачиш, подають, ледве стане тобі одному для живлення тіла — хай би ти живий залишився і звістив про мій відхід братії, коли буде така Божа воля померти мені в цій нужденній тісноті".

По достатньому часі Той, що насичує все живе доброзволенням, не зневажив угодника Свого, котрий превеликим голодом знурювався, але помислив про нього так. Один вельможа царевий ішов там мимо, довідався все про святого, яке ущемлення терпить і голод, йому-бо прихилив Бог серце на милість, тож наказав він, щоб достатньо їжі подавали святому та учневі його і щоб не утискали їх більше, але щоб трохи відрадніше дали їм жити. І так доброзволенням Божим од численних тих скорбот на певний час трохи звільнилися, укріпилися тілом, одначе блаженний отець боровся із багатьма бідами, оскільки шлунок у нього не був здоровий і багато недуг охопило його.

Пробув же в темниці більше трьох років, скорботний хліб од сторожі приймаючи та й то з докорами та докукою, — усе це із радістю терпів заради православ'я. Так вони пробували, і ще цілковито не одужали після болістей та скорбот, що їх мали, як знову судилося у лютіші впасти: невідь-звідки дійшла до рук цареві одна грамота блаженного Теодора, в якій написано було викриття царевого злочестя, а до вірних повчання щодо благочестя та православ'я. Цар-бо прочитав її, запалився більшою ярістю і послав одного немилосердного воєводу до Теодора, щоб показати йому грамоту й запитати, чи йому належить, та й бити його аж до останнього подиху. Воєвода прийшов, показав грамоту блаженному, він-бо по-правді повідав, що вона його, а не іншого. Тоді воєвода повелів спершу учня його Миколая, голого простерши, бити, оскільки той писав те послання від імені Теодора, по тому й преподобного Теодора, роздягши, бив немилосердно і все тіло його поранив, ледве не перебивши й самих кісток. Залишив його ледве живого, відтак знову до учня Миколая перейшов, злещуючи його й погрожуючи, щоб відкинувся від чесного поклоніння іконам. Знайшов його непохитного, знову бив його більше першого і залишив голого цілу ніч пробувати на холоді, щоб подвійно мучився від ран болями і від морозу стужею, був-бо тоді місяць лютий. Преподобний же Теодор від немилосердного биття запав у болість, яку годі витерпіти, і ніби мертвий лежав, ледве трохи дихати міг, ні їжі, ні питва не вживаючи. Побачив учень отця свого, що так ізнеміг, про себе не дбав, хоч і сам великою від ран недугою був охоплений, а турбувався про Теодорове зцілення. Воду-бо ячмінну, яку звуть птизана, випросив, пересохлого його язика змочував і трохи пиття подавав, що мертве оживлювало. Побачив, що той помалу приходить до життєвої сили, почав цілити інше, що гнило, тіло його: багато-бо частин тіла посиніло і загноїлося, а що непотрібно висіло, те він ножем відрізав і відкидав, щоб зручніше зцілювати плоть, котра залишилася. Коли ж преподобний трохи почав приходити до здоров'я, тоді він і учня свого лікував. Так вони страждали дев'ятнадцять днів, і ще від ран цілком не зцілилися, як прибув од царя інший посланець суворий і нелюдський — йому-бо повелено відвести Теодора з учнем його Миколаєм до Смирни. Той посланий був великий золотолюбець, тож гадав, що Теодор од тих, що приходять, золото бере, через це повелів обшукати в темниці всі щілини, стіни розкопати і землю винести — сподівався знайти золото. А нічого не знайшовши, почав чинити повелену йому злобу із примноженням. З докукою та штурханами вивів із темниці преподобного та його учня, віддав воїнам — і так у Смирну були поведені. Блаженний же, хоча мав силу тілесну на вичерпі, одначе, Богом укріплений, ішов із тими немилосердними воїнами, котрі вдень вели нещадно, а вночі ноги йому до дерева прив'язували; і так з натугою ледве дійшов до Смирни і відданий був мужу лихому і зловір'я наставникові. Від нього був зачинений у якусь низьку й темну хижу і пробував там, оглядаючи тільки одного Владику, Котрий усе бачить, Його ж лишень Самого у тих злопригодах маючи за утіху та Заступника. Зачинили з ним і учня його Миколая, і так укупі страждали блаженні раби Христові. Невдовзі знову вищезгаданий Анастасій немилосердний прийшов од царя, знову сто ран наклав преподобному та й відійшов, а преподобний усе це із подякою витерпів.

У той час царів небіж та однодумець був воєводою там, у країні Смирнеській; той утрапив у люту та невиліковну хворобу і був на останньому диханні. Один же із служебників, який належав до правовірних, згадав хворому про преподобного Теодора, що мав благодать од Бога цілити всілякі недуги. Він тоді послав до преподобного, просячи, щоб помолив про нього Бога і щоб звільнив його від смерті, яка наближалася. Преподобний же виповів посланцям: "Скажіть тому, що вас послав: так мовить Теодор: знай, що маєш відповідати у день відходу свого. Так зле прожив і стільки зла правовірним зробив; ти ж бо до інших багатьох своїх злоб приклав те, що і моїх іноків наділив незчисленними бідами, і вбив ти муками великого в чеснотах Тадея. Він же зі святими тепер радіє, а тебе хто вийме від муки вічної? Одначе хоч би при кончині покайся у злодіяннях своїх". Пішли посланці, всі слова Теодорові звістили хворому воєводі, він-бо вельми злякався, думаючи про все учинене зло, і послав знову до преподобного, просячи прощення, і пообіцяв прийняти православну віру, коли з ложа хвороби поставить його молитвами своїми. Преподобний же послав до нього ікону Пречистої Божої Матері, повеліваючи йому чесно мати її в себе проздовж усього життя свойого. Воєвода ж прийняв ту святу ікону, взяв із нею заразом відраду й хворобам, і почав приходити до здоров'я. Але невдовзі перейшов на попереднє зловір'я за порадою смирненського єпископа, котрий був єретиком; од нього ж прийняв єлей заради благословення, помазався ним, сподіваючись зажити більшого здоров'я. Після ж помазання відтак повернулася до нього давнішня хвороба. Довідавшись про те, преподобний провістив люту смерть грішникові, що і сталося невдовзі, бо зле викинув свою душу. Преподобний же Теодор у затворі страждав: півтора літа і більше у Смирні вузи терпів.

По тому і злочестивий цар Лев-вірменин зле помер — убитий був од своїх воїнів, а після нього прийняв царство Михаїл, прозваний Травлій, він же Валвос; той, хоча і зловірний був, одначе не гонив правовірних, але полишав кожному так вірити, як забажає. Він ото звільнив од вуз отців та ісповідників православ'я, і з темниць та вигнання відпущені були. Тоді й преподобний Теодор дістав полегшу стражданням своїм. І прийшли до нього деякі із давніх учнів його; серед них був Доротей, котрий здобув від дитинства свого чеснотливість, і Вісаріон, і Яків, Дометіян, також і Тимотей та інші численні — вони всі мали чесне життя, а до отця Теодора любов теплу й неодмінну. Прийшло-бо від царя у Смирну повеління, щоб і Теодор (як і інші) відпущений був додому. Учні ж узяли отця свого й повернулися з ним, веселячись. Перетерпів же блаженний у в'язницях ледве не сім літ, а перед цим від Константина, внука Копронимового, в Солуні п'ять років вузи відбув. Коли повертався блаженний з ув'язнення, всюди його правовірні з радістю зустрічали й намагалися прийняти до свого дому, щоб сподобитися благословення його та молитви і насолодитися солодкими його повчаннями. Пораділа ж уся Церква на Теодорове повернення, і всі догоджали йому, бо стільки за чесні ікони вистраждав і ученнями своїми всіх утверджував. Повертаючись, преподобний прибув до Халкедону побачити блаженного Теоктиста-інока, що здавна був пошанований магістріянським саном, і, втішившись із ним духовною бесідою, пішов одвідати святішого патріярха Никифора, співстраждальця свого, який був ув'язнений від злочестивого царя Лева-вірменина. І прийнятий був патріярхом люб'язно, вельми-бо порадів патріярх на прихід преподобного і давнішу скорботу свою від розлуки їхньої утішив тодішнім його приходом. Насолодилися достатньо духовними поміж себе бесідами, і пішов преподобний у Крискентієві місця, і там пришестям своїм багатьох звеселив та й користь подав. Знову звідтіля повернувся до патріярха, пішов із ним та іншими єпископами до царя переконувати його, щоб прийняв православ'я. Але той нерозумний був і Божих слів не навчений; не зважив на мовлене від святих тих отців, таке тільки мовив до них: "Я вам не забороняю чинити, що хочете, тільки в царському місті ікон поставляти не велю, але в інших місцях, де хто хоче, хай ставить їх у себе, я ж бо кланятись іконам не хочу". Коли це він безумно мовив, відійшли отці з Візантії, і поселився преподобний Теодор зі своїми учнями у Крискентієвих місцях.

Невдовзі почалися війни на греків від такого собі Томи, котрий бажав владу царську собі захопити. Змушений був святий знову ввійти за своєю братією у Царгород, а коли припинилися війни, знову відійшов звідти, не бажаючи жити серед люду, що був ушкоджений єрессю іконоборства. Вийшов отож із Царгорода, але не пішов у Крискентієві місця, але поселився в Акритовім Херонисі, де була церква святого Трифона, і там з учнями своїми провадив боговгідне у подвигах іноче життя. Проживши трохи з люб'язними друзями, підійшов до блаженної кончини своєї, маючи літ од народження шістдесят і сім. Перед кончиною своєю впав у тяжку недугу в листопаді місяці і вельми хворів шлунком. Пройшла звістка всюди про це, що блаженний Теодор хворіє і вже при смерті. Тоді можна було бачити багатьох, котрі приходили до нього: одні із царського міста, інші від інших навколишніх міст, святителі і старійшини багатьох монастирів та іноки старатливо сходилися, чи щоб почути бесід преподобного та словами його останніми насолодитися, чи хоча б побачити його, коли відходив до Бога. Коли б тільки наблизитися до нього, велику користь сподівалися собі з того дістати — був-бо дивний цей муж солодкий словом, премудрий розумом і чим тільки не прикрашений: тихий звичаєм, покірливий, негнівливий, смиренний та сповнений усіх чеснот. Хоча лежав блаженний на ложі і вельми знемагав, однаково для учнів, скільки можна було йому, корисно бесідував. Мало було чути тим, що стояли біля нього, тієї бесіди, оскільки язик йому від вогню хвороби просихав. Через те один зі скорописців близько сідав, слухав і записував те, що він казав. Отож усі, хто хоче довідатися, хай вникне в книгу блаженного і прочитає собі на користь. Коли бесідував преподобний, починало йому ставати легше, і полишали його болісті, і, вставши на ноги свої, ходити почав. І ввійшов до церкви у день недільний, звершив Божественну літургію і до братії подав повчальне слово і трапезу з ними прийняв. Також і вранці, листопада на шостий день, на пам'ять того, котрий є між святих, отця нашого Павла-сповідника, здійснив божественні таїнства в церкві і братію повчив, і на вечірньому співанні того дня був. А ввійшовши до келії, ліг на ложі і знову хворіти почав вельми. Хворів чотири дні, а п'ятого дня кінець болістям його настав, а початок безболісного життя. Коли наближався преподобний до відходу, зібралося до нього безліч братії і плакали за ним, як за отцем та вчителем своїм. Він-бо подивився на них, трохи просльозився і сказав: "Це, отці й братіє, прийшов кінець життя мого, всі-бо маємо випити спільну цю чашу, одні швидше, інші зачекавши, однаково не минемо того часу. Я ж бо відходжу шляхом, яким відходили батьки наші туди, де життя вічне, а передусім, де Бог і Господь, Иого-бо полюбила душа моя. Його ж бо від усього серця пожадав, Йому ж бо рабом називався, хоч і роботи не звершив. Ви ж, братіє і діти улюбленії, пробудьте в словах моїх, які передав я вам, тримаючи віру правдиву й життя доброчесне. Знайте, що не припиняв я звіщати вам слово Боже і в соборі, й наодинці. Тепер же старатливо молю вас: майте те в умах ваших і зберігайте його. Турботу маю щодо вас, отож слово бажаю воздати, тим і ви піклуйтеся, щоб непорочними звідси відійти. Я ж, коли знайду дерзновення перед Господом, обіцяюся молитися за вас, щоб на ліпше вівся завжди монастир ваш і щоб кожен із вас більшого досяг в чеснотах, маючи поміч Божу".

Це преподобний прорік й останнє цілування та прощання всім віддав, повелів учням узяти свічки в руки й почати відхідну пісню. Учні ж, довкола ставши, заспівали: Блаженні непорочні в дорозі, Що ходять законом Господнім.

А коли співали, прорекли ці слова: Я повік не забуду наказів твоїх, Бо ти ними мене оживляєш ...

Преподобний Теодор разом із тими словами віддав святу свою душу, яку прийняли ангели Божі і до престолу Владичного понесли, що звісно стало від правдивого свідчення преподобного Іларіона Далматського. Той-бо в день, коли помер блаженний Теодор, тобто одинадцятого числа, листопада місяця, на пам'ять святого мученика Мини, ходячи по саду, і працюючи, і співаючи Давидові псалми, почув якісь предивні голоси й невимовну прийняв добропахність. Чудувався і стояв, розглядаючись: звідкіля це воно? Зиркнувши в повітря, побачив велику множність чинів у білих ризах, які сяяли світлими лицями і сходили з небес із піснями назустріч якійсь чесній особі. Це побачивши, блаженний Іларіон упав на землю з великим жахом і почув, як хтось проказав до нього: "Це душа Теодорова, ігумена Студійського монастиря, який за святі ікони багато постраждав до крові і до кінця витерпів у скорботах. Тепер же покійний, торжествуючи, горі виходить до небесних сил, що його зустрічають". Те видіння блаженний Іларіон звістив і іншим чеснотливим отцям, назвав і день, і годину, видіння коли було, і за часом довідалися, що тоді переставився достохвальний Теодор Студійський і перейшов із землі на небо.

Багато чудес преподобний отець наш Теодор і в житті своєму, і після кончини учинив, з них трохи згадаємо для користі.

Такий собі Леон, що гостив подорожніх, коли йшов преподобний Теодор із ув'язнення, прихистив його в домі своїм. Невдовзі той Леон привів наречену синові своєму за жінку, і мали одружитися. Раптово запала наречена в люту недугу й лежала в гарячці, що всі засумнівалися, чи й житиме. Леон же послав до преподобного, звіщаючи, що трапилося, й молячи, щоб допоміг їм своїми молитвами. Преподобний же благословив єлей, послав до Леона, повеліваючи памазати ним хвору. Коли це зробили, тоді встала наречена здорова, ніби ніколи не хворіла. Той-таки Леон якось у потребі рушив сам у далеке село, зустрів у дорозі звіра рися, який, побачивши Леона, кинувся на нього, бажаючи з нього їжу собі вчинити. Леон же прикликав велеголосно ім'я преподобного отця Теодора, і тоді звір, почувши ім'я святого, став і поник долі, з дороги звернув і кинувся тікати. Леон же залишився неушкоджений од звіра й пішов у дорогу свою.

Одна жінка, яка страждала від духа нечистого, була приведена до преподобного. І такий лютий був дух, який мучив її, що сама свою плоть терзала і їла, не відчуваючи болю. Преподобний же, побачивши таке її страждання, зворушився щодо неї і вчинив знамення хресне своєю рукою на голові її і прочитав над нею заборонну молитву. І тоді дух нечистий вийшов з неї та й утік, прогнаний молитвою преподобного.

Друга жінка була з вельмож, вона блаженному Софронію, ігумену, після смерті преподобного Теодора повідала таку річ. "Була, — каже, — пожежа якось у домі моїм, його ж бо довкіл обхопив вогонь; усе, що в ньому, із шумом горіло, і годі було ані залиттям водою, ані якимось іншим чином здолати велике полум'я. Я ж у вельми великій була скорботі та печалі і не знала, що чинити. Згадала послання преподобного Теодора, яке було в мене, його невдовзі перед тим написав до мене преподобний. І запала мені думка вкинути його у вогонь. Може, засоромиться вогонь писання, накресленого його рукою святою, і зменшить трохи полум'я своє. І учинила, як намислила: кинула грамоту оту на великий вогонь і мовила таке: "Святий Теодоре, допоможи мені, котра є рабою твоєю, в біді". І в тій хвилі побачила люту ту силу вогненну знеможену й погаслу, і димом повилася вона". Отак призвання імені того Божого угодника багато може.

Подібну річ вищезгаданий Софроній оповів. "Ішов, — каже, — якось у Пифлагони із блаженним Миколаєм, наслідувачем та співстраждальцем великого Теодора. Коли простували дорогою, вечір уже настав. Спочили на якомусь полі, де лежало багато покошеного сіна. Були там і якісь воїни, котрі шляхом ішли і які через пізній час стали на тому-таки полі і вогонь запалили, вечерю собі готуючи. Пізніше вночі той вогонь підкрався, і сталася велика пожежа, яка все сіно поїдала. Тоді збудилися воїни і всі на нас кинулися, гадаючи, що це ми запалили, і хотіли на нас накласти руки й мучити нас. Ми ж, не знаючи, що учинити, закликали в поміч великого Теодора, сказавши: "Отче преподобний, допоможи нам і збав нас молитвами своїми від напасті, що неправедно на нас наноситься". Коли це ми сказали, раптово впав із неба великий дощ і все вогненне запалення до решти загасив. Воїни ж, чудо те побачивши, упокорилися і припали до нас, просячи прощення".

На острові Сардійському був один доброчесний муж, котрий мав у себе писані слова повчань преподобного Теодора, — старатливо він те перечитував. Любив і пісні, які склав той отець на піст Великий, що тріоді, або трипісенці, називаються. Прийшли до того чоловіка якісь зловірні іноки, мимо йдучи шляхом, і жили в нього під час Великого посту. Побачивши складені преподобним Теодором співи й слова, почали їх гудити, кажучи, що нерозумно їх складено і буйства вони сповнені. Чоловік же той, що їх гостив, зневірився від їхньої бесіди і вже після того не прочитував корисних слів преподобного і не співав на утренньому співанні його трипісенців, як це мав звичай співати раніше. Так він розпустився, що однієї ночі преподобний отець Теодор з'явився до нього малий зростом, ніби живий, блідий лицем, лисий головою; услід же за ним інші іноки йшли, палиці в руках тримаючи, — ними повелів бити того звабленого. Коли били його, сказав отець: "Пощо невір'ям відкинув ти мої творіння, які спершу любив та пошановував? Пощо того не розміркував ти, що коли б не бачила у них користі Божа Церква, то не прийняла б їх; і не вигадливим псевдослов'ям ані через витійство вони складені, але в усьому здорові і смиренні мають слова, які можуть зворушити серце і замилувати душу. Солодка-бо суть і корисна тим, котрі істинно хочуть спастися". Так покаравши розпутного, відійшов. Коли ж настав день, муж той, лежачи на ложі, від биття мав тіло, повне синяків, які показував усім, розповідаючи, як був покараний. І тоді іноків, котрі звабили його, відігнав із безчестям від дому свого як винуватців його прогрішення і такої покари, а до преподобного Теодора відтоді більше, ніж раніше, віру мав і люб'язно перечитував писання і співи, ним створені, молячи його, щоб вибачив йому давніші прогрішення.

Від гробу ж преподобного Теодора численні подавалися зцілення. Один біснуватий до гробу його прийшов, і явився йому преподобний у нічному видінні і, подавши зцілення, здоровим учинив. Пробудився чоловік той, відчув себе звільненим від ворожого мучительства і прославив Бога та угодника Його, преподобного Теодора.

Ще один з'їв отруєну їжу і мав усі нутрощі хворобою охоплені, і вже до смерті наближався, цей прийняв олії, що була в лампаді при гробі преподобного, і в уста влив, відтак смертоносну оту труту виблював і здоров'я віднайшов, усе інше пробуло без шкоди.

Другий шлунком хворів вельми, а тільки на ікону преподобного подивився та ім'я його прикликав, одразу ж здоровий став. Ще інший, жахом охоплений, без розуму був, всіх боявся та жахався. Цього до гробу преподобного приведено, і єлеєм помазаний був, відтак від пристрасті тієї збавився і, маючи цілий розум, відавав подяку Богові та угодникові Його.

Інші чудеса численні молитвами преподобного Теодора при гробі його здійснювалися у славу Бога в Тройці єдиного, Йому ж від нас честь та поклоніння нехай будуть тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

 муч Мина, Віктор, ВінкентійСвятий мученик Мина єгиптянин був родом, вірою ж християнин і саном воїн під владою трибуна Фирмиліяна пробув у Котуанській митрополії. Царювали тоді Диоклитіян та Максиміян, нечестиві царі. Коли ж од них вийшло повеління в усі країни, щоб були мучені та вбивані всі християни, які не поклоняються ідолам, і коли були вірні всюди принуджувані до ідольських жертов, тоді блаженний Мина, не терплячи бачити такої біди й не бажаючи зріти пошанованих бездушних ідолів, покинув воїнство своє й рушив у гори в пустелю, ліпше зволяючи жити зі звірами, аніж із людьми, що не відають Бога. І пробував, блукаючи по горах та пустелях, повчаючись у законі Господньому, постом та молитвами очищаючи свою душу і день та ніч служачи єдиному істинному Богові.

Минуло багато часу, відправлявся якийсь празник великий бісівський у місті Котуанському, на який багато язичницького люду зібралося. Чинили всілякі ігри, видовиська, кінські перегони та боріння свої на честь нечестивих богів — на ці видовища все місто з високих місць захоплене дивилося. Того празника духом провидів святий Мина, розпалився ревністю по Бозі і, покинувши гори й пустелі, прийшов до міста і зайшов у середину арени. Став на високу місці, на якому його всі могли б побачити, і велеголосно закричав: "Знайшли мене ті, що мене не шукали, явився я тим, що мене не питали!" Коли це святий зголосив, усі на арені повернули очі свої на нього і, замовкши, подивувалися дерзновенню його. Був там і князь міста того, на ймення Пиррос, той відтак повелів схопити святого і запитав його: "Хто ти є?" Святий Мина на прослух усьому народові загорлав, кажучи: "Я є раб Ісуса Христа, Котрий царює на небі та землі". Знову запитав князь святого: "Чи мандрівний ти, чи тутешній мешканець, і звідкіля в тебе таке дерзновення, що осмілився так посеред арени горлати?" Коли це сказав князь, а святий на слова його ще не відповів, один із наближених воїнів пізнав його і вигукнув: "Це воістину є Мина-воїн, котрий був під владою трибуна Фирмиліяна". Князь же рече: "Чи ж був ти воїном, як ці про тебе говорять?" Відказав святий: "Так є, був воїном і в цьому місті пробував, але, бачачи беззаконне людей зваблення від бісів, які поклоняються ідолам, а не Богові, то й скинув сан воїнський та й вийшов із міста, щоб не бути причасником беззаконня та їхньої пагуби, і блукав досі в порожніх місцях, втікаючи від співперебування нечистих людей — ворогів Бога мого. Тепер же, почувши про ваш богомерзький празник, возревнував по Бозі моєму і прийшов викрити сліпоту вашу, а проповідати єдиного істинного Бога, який створив небо й землю словом і який утримує весь усесвіт" . Почувши те, князь повелів повести святого у темницю і стерегти його до завтра, а сам увесь той день вправлявся у празникуванні та глядалищах.

На завтрішній день сів князь на суді й вивів із темниці святого Мину, у різні способи схиляючи його до ідолопоклонства: і дари обіцяючи, і муками загрожуючи. Коли ж не схилив його до злочестя своїми словами, почав принуджувати ділом, бо оголеного і чотирма воїнами розтягненого повелів худоб'ячим жиллям нещадно бити, і текла ріка крові від ран його. Один із наближених тамтешніх, на ім'я Пигасій, сказав до святого: "Помилуй себе, о чоловіче, і повинися повелінню князевому, перш як буде до кінця плоть твоя ранами вбита. Я тобі раджу: приступи тільки тимчасово до богів, щоб збавитися від цієї муки, по тому знову служитимеш своєму Богові, і не буде за це гніватися на тебе Бог твій, бо тільки раз принесеш жертву ідолам і на малий час до них приступишся через принуку таку, щоб збутися лютих мук". Святий же на це із праведним гнівом відповів: "Відійди від мене, ділателю беззаконня, бо принесу і ще раз принесу жертву хвали Богові моєму, Котрий дає мені поміч Свою і так мене в терпінні укріплює, що та мука більше чується мені солодкою відрадою, аніж гіркою мукою". Здивувався мучитель такому терпінню, повелів більші на нього накласти муки. Підвішений був святий на дереві і кігтями залізними шарпаний, а мучитель ще й знущався зі святого, кажучи: "Чи ж бо відчуваєш якийсь біль, о Мино? Чи ж солодкі тобі є муки? Чи ж не хочеш примножити собі тієї солодкості?" Мученик же, хоча й вельми страждав, одначе відповів князю: "Не здолаєш мене, мучителю, дочасними муками, стоять біля мене помічники, яких ти не бачиш, воїни Царя Небесного". Князь же повелів воїнам жорстокіше мучити святого й казати: "Не сповідуй тут іншого царя, окрім царів римських!" Мученик же відповів: "Коли б відали ви істинного Царя, то не огуджували б Того, Котрого я проповідую, той-бо є істинний неба і землі Цар, і немає іншого, окрім Нього. Ви ж, не знаючи, Його гудите і прирівнюєте до Нього своїх царів тлінних, від тліну створених та короткочасних, їм-бо Той дав царську честь і владу, котрий Сам є Господь усього живого". Рече ж йому князь: "Хто ж є Той, Котрий дає владу царям і володіє всіма?" Відповів мученик: "Ісус Христос, Син Божий, завше живий, Йому ж бо все, що на небесах і що на землі, підлягає, Той-бо садить на престоли царів і царює, даючи владу й володарям". Мучитель же мовить: "Чи ж не знаєш, що римські царі гніваються на всіх, котрі ісповідують ім'я Христове, і велять убивати їх?" Відповідає мученик: "Господь мій воцариться, нехай гніваються люди". Коли царі ваші гніваються на Христа і на християн, котрі сповідують ім'я Христове, як і я, я ж про той гнів не дбаю, бувши рабом Христа мого. Про те є мені лишень єдина турбота: щоб пробути у сповіданні всесвятого імені Його до смерті і щоб насолодився всесолодкою любов'ю Його, від якої хто мене розлучить?

Ніщо мене не розлучить від любові Христової!" По цьому повелів мучитель волосяними шматками рани його вельми терти, і, коли це сталося, сказав мученик: "Тепер стягую шкіряні одежі й одягаюсь у ризу спасіння". Тоді свічками запаленими повелів мучитель палити святого, і палили вельми тіло його, він-бо мовчав. Спитав його князь: "Чи ж не відчуваєш вогню, Мино?" Відповів Мина: "Бо наш Бог — як вогонь, що пожирає!", за Нього страждаю, допомагає мені, і через те не дбаю про той вогонь, яким мене обпаляєте, і не боюся різноманітних ваших мучень, згадую-бо євангельські Господа мого слова: "І не лякайся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Каже йому князь: "Звідкіля в тебе велемовство це? Всі-бо літа ти у воїнстві прожив і як навчився книг?" Відповідає йому мученик: "Господь наш, Ісус Христос, рече нам: "І до правителів та до царів поведуть вас за мене ... не журіться, як або що говорити; тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити". Запитав князь: "Чи відав ваш Христос, що так за Нього маєте страждати?" Відповів мученик: "Оскільки є істинний, то й Провидець майбутнього: відав і знає все, що має бути, також і те навіть, що не створено буде, — все явлено Йому є, і помисли наші розуміє здаля". Князь же, не знаючи, що казати супроти цього, мовив до святого: "Покинь, Мино, численне своє марнословство і з двох вибери собі одне: чи нашим будь, щоб тебе більше не мучили, чи Христовий будь, нехай тебе до кінця погубимо". Відповів святий велеголосно: "Христовий був, є, і буду!" Князь же рече: "Коли хочеш, відпущу тебе на два чи три дні, щоб розмислив добре і крайнє нам вирік про себе слово". Відповів святий: "Не два ані три дні, а численні літа минули, відколи я християнином є, і завжди гадав ніколи не відкидатися Бога мого; не подобає мені більше розмірковувати, і не сподівайся, княже, інше щось від мене почути, тільки це крайнє слово: "Бога мого не відкинуся і бісам вашим жертов не принесу, не схилю коліна мого бездушним ідолам". Тоді князь більше розгнівався, повелів постелити на землі гаки, та тризубці, та всілякі цвяхи залізні і по них волочити зв'язаного святого Мину. Він-бо, ніби по м'яких квітах волочений, дерзновенно викривав язичеське багатобожжя і лаяв безумство людей, зваблених од бісів. Князь же повелів волоченого святого пруттям олив'яним бити, і мучений був так довго. Один же із воїнів, котрі там були, на ймення Іліодор, сказав до мучителя: "Пане князю, не сховане є світлості твоїй, що християнський рід незмисленний є, не дбає про муки, як камінь бездушний, а чи дерево, а смерть бере за солодке пиття. Не труди-бо себе більше, але повели швидко докінчати цього запеклого християнина". І тоді князь дав вирока на святого, який такий у собі присуд мав: "Мину, злого воїна, що впав у християнське безчестя, не захотів повеління царського послухати і богам принести жертви, повеліваємо мечем забити, і тіло його вогнем хай буде спалене перед усіма".

Взяли-бо воїни святого мученика Мину, повели за місто й відсікли йому голову і, розпаливши великий вогонь, укинули в нього святе мучениче тіло. Коли ж загас вогонь, деякі із вірних, прийшовши на попелище, зібрали деякі частини мощей святого, які залишились од вогню, і, в чисту плащаницю вклавши, ароматами змастили. По малому часі принесли їх у батьківщину його і на чесному місці поклали, на ньому ж згодом і церква була, збудована в ім'я його, і численні в ній діялися чудеса молитвами святого.

 

У царство Антонія, царя римського, був один воїн з Італії родом, — воював же під владою воєводи Севастіяна, — на ймення Віктор, котрий вірував у Господа нашого Ісуса Христа і явно ісповідував перед усіма всесвяте Його наймення. Коли ж почалося гоніння на християн, закликав воєвода блаженного Віктора і мовить йому: "Надійшло нам писання від царя, що повеліває вас, християн, приводити до богів наших, щоб ви приносили їм жертви, а хто не коритиметься, тяжкими карати муками. Ти ж бо, Вікторе, принеси богам жертву, щоб не підпав під муки і не погубив своєї душі". Святий-бо Віктор відповів: "Я тому безбожному повелінню смертного царя не повинуюся і не учиню волі його, маю ж бо безсмертного Царя, Бога і Спаса мого Ісуса Христа, Його ж Царство безконечне, і ті, що чинять волю Його, матимуть вічне життя, а смертного вашого царя царство є дочасне, і ті, що чинять ту нечестиву волю його, загинуть навіки". Воєвода ж рече йому: "Ти нашого царя воїном є, повинуйся-бо велінню його і принеси жертви". Відповів Віктор: "Не вашого вже земного царя воїн я є, а Небесного. Хоч і воював певний час під владою царя вашого, одначе не переставав служити Царю моєму і тепер не залишу Його, а ідолам вашим жертв не подам. Твори ж бо, що хочеш, ось тіло моє в руках твоїх, владу над ним маєш, над душею ж має владу Бог мій". Воєвода ж рече: "Сам себе в біди віддаєш, чоловіче, не корячись повелінню, але раджу тобі: принеси жертви богам, щоб збавився від мук, які на тебе відтак упадуть". Відповідає святий: "Я цього й хочу, нехай потерплю муки за Господа свого і вельми радію, сподобляючись страждати за ім'я Його". Воєвода ж тоді повелів побити пальці його і від суглобів відтяти. Тоді розпалив вельми піч і вкинув до неї святого Віктора, і пробув у ній мученик аж до трьох днів живий і неушкоджений, як три юнаки в печі вавилонській. Мучитель же не сподівався, щоб живий був Віктор, повелів третього дня відчинити піч і, забравши попіл мучениковий, у ріку всипати. Але коли відчинили піч, вийшов святий здоровий, хвалячи Бога, що не доторкнувся його вогонь і не пошкодив. По тому воєвода закликав одного чародія і повелів йому заморити святого Віктора отрутою. Чародій же зварив м'ясо зі смертоносною трутою і дав святому поїсти. Той-бо мовив: "Хоч і не належить мені поганих м'ясив приймати від вас та їсти, одначе з'їм, щоб пізнали: нічого не вчинить трута супроти сили Живодавця Господа мого". Помолився та й з'їв отруєне м'ясо — і не постраждав анітрохи. Побачив чародій, що неушкоджений залишився святий, з'ївши отруту, приготував інше м'ясо із лютішою трутою та й рече до святого: "Коли це з'їси і живий будеш, то покину тоді всю вправність чарівницьку та чародійську і повірю у Бога твого". Святий-бо Віктор і це м'ясо, змішане з лютішою трутою, з'їв і пробув неушкоджений. Тоді чародій велеголосно рече: "Це переміг ти силу чародійство мого, Вікторе, і душу мою, що давно вже загинула, із пекла вивів ти, вірую-бо у проповідуваного тобою Господа Ісуса Христа". Пішов у дім свій, зібрав усі свої чарівницькі книги та всі чарування і спалив їх. І став християнином досконалим.

Воєвода ж, бачачи, що нічого не шкодить святому, розгнівався вельми і повелів з усього тіла мученикового жили виривати, потому в олію, що вельми кипіла, вкинути його. Святий-бо сказав: "Така мені приємна кипляча олія, як спраглому вода студена". Мучитель же більшої наповнився ярості, повелів святого на дереві підвісити і свічками тіло його опаляти. Тоді якийсь порох смертний, розчинивши оцтом, улив у вуста його. Святий же сказав: "Оцет і смертна ця трута є мені як мед і щільник медв'яний". Великого гніву наповнився мучитель і наказав виколоти очі Христовому мученикові. Потім повісили його головою вниз і, відійшовши, залишили його отак висіти проздовж трьох днів. На четвертий день воїни гадали, що помер мученик, прийшли подивитися на нього і знайшли живого та й почудувалися. Напав на них жах, і осліпли всі прийшлі, і шукали кожен із них провідника. Святий-бо помилосердствував щодо них, помолився до Господа старанно і сказав їм: "Во ім'я Господа мого Ісуса Христа прозріте!" І тоді прозріли й пішли звістити воєводі усе, що сталося. Воєвода більше розгнівався, повелів воїнам зі святого Віктора шкіру здирати. Коли це сталося, одна жінка із народу, що на глядалище те прийшла, іменем Стефанида, християнка вірою, дружина одного із воїнів, побачила два пречудові вінці, які сходили з неба: один на голову святого мученика Віктора, другий на голову свою — і почала велеголосно славити святого, мовлячи:

Блаженний ти, Вікторе,
і блаженні є твої за Христа страждання,
Доброприємна є твоя Богові жертва, як Авелева.
Правдивим-бо серцем себе самого ти Йому приніс.
Так тебе прийняв Бог, як Єноха того, мужа праведного,
Иого-бо переніс у рай,
щоб не пізнав дочасно смерті.
Праведний ти є, як Ной,
добрих діл сповнений і досконалий у роді своєму.
Вірував ти, як Авраам,
приніс ти себе Богові, як Ісаак,
Труди підняв ти, неначе Яків,
Премудрий ти учинився, неначе Йосип,
якому дано було провіщати майбутнє.
Спокуси перетерпів ти, неначе Йов,
що по багатьох стражданнях переміг диявола.
Ісаю наслідував ти,
котрий від Манасії пилкою перетятий був.
До тебе вогонь не торкнувся,
як у Навуходоносоровій печі юнаків.
Уповання на Бога возложив ти,
як Давид, син Єсеїв.
Ось бачу два вінці, із небес послані:
Один більший і красніший, другий-бо менший.
Більший — це тобі від дванадцяти ангелів
приноситься, Менший-бо мені,
бо і я, хоч і неміцна посудина є,
однак готова увійти у подвига,
Стати ж мужньо за Господа нашого
І душу свою за нього покласти тут.

Коли це промовляла, почув воєвода і повелів наближеним схопити її і привести перед себе. Зирнув на неї гордим оком і запитав, кажучи: "Хто ти є!" Відповіла свята: "Християнка я є!" Тоді запитав її воєвода про ім'я та про літа й довідався, що називається Стефанидою, має ж від народження свого п'ятнадцять років та вісім місяців, а з чоловіком прожила одне літо і чотири місяці. Почав лагідніше промовляти до неї, кажучи: "Пощо так швидко красний світ і солодке життя і добре з чоловіком пробуття залишаєш і хочеш погубити красу молодості своєї, самовільно віддаючи себе на смерть за Розіп'ятого?" Відказала свята: "Залишаю дочасний та марнотний світ і всі на землі сущі плотські насолоди і тлінного чоловіка мого, щоб могти з мудрими дівами вийти назустріч нетлінному й безсмертному Женихові Христу, Спасу мойому". Воєвода рече до неї: "Покинь ці брехливі й безкорисні щодо Бого твого слова і приступи до богів наших, і принеси жертви їм". Відповідала свята Стефанида: "Ти і боги твої сповнені є брехні, я ж істину кажу, що Господь мій істинний є, і немає в Нім неправди. Не принесу жертов фальшивим богам, але істинному, Який на небесах живе, Богові хочу бути жертвою приємною, щоб не позбутися уготованого мені вінця у Царстві Його . Мучитель тоді повелів верхівки двох фінікових дерев, що там стояли, прихилити до землі і прив'язати до них святу Стефаниду, щоб розірвана була: одну-бо ногу до верхівки першого прихиленого фініка, а другу — до другого прив'язали та й пустили. Фініки ж у висоту свою піднялися і розірвали її надвоє, а свята душа її, як птиця із розірваної сітки вилетівши, на небесах у приготовленому їй вінці знайшла гніздо своє.

Святого ж Віктора повелів воєвода сокирою посікти. Почув святий смертного на себе вирока, подякував Богові. І коли хотіли відсікти йому голову, пророчення дав на смерть своїх мучителів, сказавши: "По дванадцяти днях помрете ви, а воєвода ваш по двадцяти і чотирьох днях від супротивних схоплений буде". Це прорік, помолився та й прихилив голову свою на усічення, і відсічена була сокирою чесна голова його. Після усічення витекло молоко із кров'ю з рани, і багато невірних, таке чудо бачачи, повірили у Христа. А найбільше, коли уздріли збуття проречення його, бо, як прорік, так і сталося: раптовою смертю померли ті, що мучили його, а воєвода потрапив до рук ворогів своїх.
Постраждав святий Віктор зі святою Стефанидою у місті Дамаску, листопада в одинадцятий день. Тепер же з нею поселений у тому місті, де нема потреби в сонці та місяці, що світять у ньому; слава Божа просвітить його, а світильником йому — Агнець!

 

Іспанія — батьківщина була святого Вікентія, котрий із юності своєї віддав себе на службу Богові, мав нахил до божественних книг, навчаючись у Господньому законі день і ніч. Учителем мав собі премудрого і добрих діл наповненого блаженного Валерія, єпископа в Августополі. Той, бачачи учня свого Вікентія добророзумним і доброноровним, поставив його дияконом та проповідником слова Божого його учинив, сам-бо, хоч і вельми вправний був у божественних писаннях, одначе через якусь язика ваду, не був добромовний, через це доручив дияконові своєму, блаженному Вікентію, як достойному, і премудрому, і солодкомовному, навчати людей у церкві, проповідуючи слово Боже. Диякон же Вікентій прийняв од свого єпископа повеління та благословення і не тільки в церкві, але й на всякому місці, де траплялося, старатливо навчав і на шлях спасіння наставляв людські душі.

У той час від нечестивого царя Диоклитіяна посланий був в Іспанію один суддя на ймення Датіян, грек родом, лихий норовом і лютий на християн гонитель та мучитель. Посланий же був для того, щоб усіх, хто називає ім'я Христове, немилосердно вбивати. Той-бо прийшов у місто одне тієї країни, що звалося Валентія, багато пролив християнської крові, хапаючи, як вовк, Христові вівці. Почув, отож, про єпископа Валерія і про його диякона Вікентія, що були в Августополі, послав до них воїв своїх, повеліваючи, щоб, окувавши їх, привели до нього на суд. Схоплені були обидва й ведені, обкладені тяжкими залізами, і велику скорботу дорогою діставали: голодом та спрагою морені і швидкою ходою утруднені — довго при конях спішно бігли, а не можучи хутко бігти, падали, і волочили їх довгою дорогою, як колоди, до коней прив'язані. Коли ж привели їх до міста Валентії, повелів тоді мучитель кинути їх у темницю похмуру й сморідну і в ній проздовж багатьох днів без їжі та без питва тримати. Але Бог своєю благодаттю укріплював їх, щоб не знемогли, і подав силу їм для подвига. Тоді мучитель побоявся, щоб не померли в'язні, — бо не буде на кому з'являти свою мучительну лютість, — вивів їх перед себе і, побачивши їх, знеможених од голоду та спраги і від тяжких вуз, однак більше тілом міцних та лицем світлих, сказав до темничого сторожа: "Пощо їжу та пиття подавав ти їм? Це ж бо роздобріли вельми!" Сторож-бо із клятвою відмовляв, що не подавав їм нічого. Мучитель почав до єпископа жорстоко промовляти, гадаючи, що коли єпископа ярістю своєю застрашить, то диякон покірливіший та боязливіший буде. Одначе не так сталося: Господь-бо, що скидає сильних із престолу і виносить смиренних, доброзволив, щоб гордість надутого того мучителя від молодшого й саном меншого посоромилася. Були слова Датіянові до єпископа такі: "Пощо противишся повелінню царському і не поклоняєшся богам нашим, Христа ж якогось славиш?" Єпископ на слова його тихо й покірливо відповів, ніби якусь від себе боязнь показуючи. Тоді святий Вікентій, наповнившись Духа Святого, розпалився ревністю до Бога й рече до єпископа свого: "Пощо, отче, так тихо говориш, ніби боїшся? І супроти пса того гавкання пощо не відповідаєш дерзновенно? Голосом великим ісповідай силу Христову і вільною мовою викривай і перемагай безум'я цієї лукавої людини, котра з Богом, Творцем своїм, що вивів його на достойність, хоче бран чинити, а належну Богові честь поспішає віддавати бісам? Тут-бо того диявола, якого не раз від людей, як неміцного й боязкого, іменем Христовим відганяв, належить до кінця перемогти і голову змія того зітерти". Почув це Датіян і, побачивши, що святий диякон Вікентій усю його силу, і владу, і грізне застереження має в ніщо, рече до наближених: "Відведіть звідси єпископа, я ж із цим юним дияконом побесідую". До катів же каже: "Приготуйте все знаряддя до мучення, щоб відповідали самим ділом тому, котрий словами своїми принижує нас".

Спершу-бо повелів святого до дерева прив'язати і тіло його все кігтями залізними шарпати й терзати. Коли ж це вчинили, омочилася земля кров'ю, яка потоком текла од терзаної плоті, аж кістки через глибокі рани проглядали. Мучитель же наругу йому чинив, мовлячи: "Що тепер скажеш, Вікентію? Чи ж не бачиш, якими ранами поранено і розтерзано є твоє тіло?" Відповів святий: "Чого хотів, те дістав, тобто саме цього вседушно бажав. Віру йми мені, о судде, що ніщо не є мені бажаніше, як страждати за Господа мого, і ніхто мені такого добродіяння не учинить, як ти. Хоча від злоби це чиниш, одначе добродієш мені, мучачи мене. І скільки примножуєш мені мук, стільки мені Господь мій готує воздаяння на небесах. Це ж бо лютими тими ранами виходжу, як сходинками, до Бога мого, Котрий живе на висотах. Це упованням на Нього небес торкаюся. Це ж бо царське повеління принижую, а з твого безум'я сміюся. Ти ж так мене мучити не переставай, але більше мучити мене намагайся. Молю, будь щодо мене більше й більше лютіший і повели слугам своїм, не перестаючи, терзати мене, доки стане плоті моєї. Я ж, раб Христа, Господа мого, все за ім'я Його терпіти готовий". Почув це мучитель, посоромленим відчувся і загорлав на слуг, щоб ліпше прикладали рук до мучення і хай жорстокіше мучать Христового страждальця. Коли ж побачив, що знемагають слуги, сам встав і бити їх почав. Святий же посміявся з його гніву і сказав: "Що твориш, о судде, за що б'єш своїх слуг? Вони мене мучать, ти ж мстишся їм за мене". Тими мучениковими словами і непереможним його терпінням Датіян, неначе стрілами, був поранений, і кипів гнівом і скреготав зубами і ледве живий став, блідий лицем, ще й трусився від ярості. Відтак почав лагідно до слуг говорити: "Що воно таке, вірні мої слуги, адже лиходій той не відчуває рук ваших і неважить муки, а ще й посміється з вас, з которих ніхто ніколи не насміхався. Чи ж мало було розбійників та злодіїв, батьковбивців та чародіїв, їх-бо ви міцними своїми руками умучили, і жодного не було такого, яким є оцей, котрий у руках ваших і мене, і вас ганить безсоромно. Не побажайте такого терпіти сорому, але всю свою силу покладіть і міцно його уранюйте!" А святий Вікентій більше ганив немочі їхні і сказав: "Не прошу тебе, мучителю, щоб перестав мене мучити, але щоб більші винайшов муки, більша тоді буде сила Христова у поміч мені, аніж сила, що мучить мене. І не знеможу, сповідуючи й прославляючи Ісуса Христа, єдиного істинного Бога. О, коли б і ти пізнав такого Бога, бачачи Його велику в мені, немічному, здійснену силу, яку ти зі всіма слугами своїми здолати не можеш, але, бачачи, не бачиш і, чуючи, не розумієш і не перестаєш творити волю бісівську на пагубу душі своєї". Суддя ж не міг нічого досягти, бо хоча крізь суглоби та кістки мученикові проходило гостре залізо і до нутрощів сягало, він залишався непереможний. Намислив отож звабою вловити його до свого злочестя і почав говорити до нього таке: "Пожалій юність свою, Вікентію, і не бажай, щоб цвіт життя твого передчасно осипався, не пересікай літ життя свого, себе самого помилуй і повинися нам, щоб до кінця не загинув; жаль мені тебе і бажав би тебе не в безчесті та муках бачити, як є, але в честі та славі, бо велику тобі виклопотав би достойність, коли б послухав мене". Відповів святий Вікентій: "Гірше мені є твоє лукаве милосердя, аніж твоя звірина лють, не боюся мук, але звабних твоїх слів лякаюся. Припини-бо душешкідливе лукавство, але всі, що маєш, муки поверни на мене і без милосердя муч мене, і пізнай силу Христову, яка вселяється в тих, котрі люблять Його . Такими мучениковими словами ще більше уразився мучитель, повелів його на хресті прибити і всі вуди й суглоби тіла його по-різному мучити. Коли ж ті слуги повеління мучителеве виконували, розпинаючи, б'ючи і розпалене залізо до ран прикладаючи, якось упав Вікентій із хреста на землю. Слуги ж думали, що вже вмер святий, і, взявши його, хотіли винести. Христовий мученик, благістю ж Христовою укріплений, вирвався із рук їхніх і знову подався на хреста, докоряючи слугам як несправним, котрі недбайливо виконують повеління пана свого. Вони ж ще більше ярості наповнилися, усяко мучили його, скільки мали сили, доки самі не знемоглися до решти. Після того, за повелінням мучителевим, укинули його в темницю і там тіло його, все поранене (всі вуди розбиті і жили розтерзані воно мало), поклали на гостре череп'я.

Минала ніч, і, коли сторожа міцно заснула, засяяло світло в темниці, і лик ангелів прийшов до святого, відвідучи його та втішаючи. Святий же мученик Вікентій від того ангельського пришестя прийняв болістям своїм відраду й невимовної радості наповнився, славлячи Бога. Збудилася сторожа і почула, що святий весело співає, а побачивши в темниці невимовне світло, забоялася вельми і побігла звістити Датіянові. Він-бо в недомислі був, усю ніч гадав, що б іще вчинити з непереможним мучеником, і намислив ще одну звабу: повелів приготувати ложе прегарне та м'яку послати постіль і покласти на ній святого. Приставили до нього улесників, навчивши їх, щоб обтирали кров святого й обв'язували рани його і всілякі чинили послуги із лестощами, ніби жаліючи його і плачучи над ним, і щоб, цілуючи йому ноги, молили помилувати йому себе самого і, не віддаючись на більші муки, учинити за повелінням царевим. Коли йому так чинили, мовив святий: "Ліпше мені було ложе на мученні з череп'ям, аніж це — не звабите мене, лукавії звабники!" Побачив мучитель, що нічого не досягне лукавством, повернувся знову до мучительства: повелів дошки залізні розпекти і прикласти їх до боків його, тоді на залізних ґратках розпечених поклали святого, і вогонь великий підкладали, печучи мученика, як м'ясо для їжі. Він же у всіх тих муках непереможений був, ісповідав ім'я Ісуса Христа і закінчив подвига страждання, віддавши духа свого в руки Господа свого. Мучитель же, побачивши, що помер святий, повелів тіло його витягти на поле й непоховане залишити на з'їжу птахам та звірам, і сторожу звіддалік поставив, щоб не викрали його християни. Бог же, хоронячи всі кістки своїх святих, приставив незвичну сторожу до мученичого тіла: повелів-бо воронові берегти його. І бачила віддаля приставлена сторожа, що коли безліч плотоядних птахів нападало на тіло святого, той ворон усіх відганяв і не давав сісти на мученикове тіло жодній птиці. Хоча й сам ворон, за єством своїм, любить пожирати тіла мертвих, одначе силою Божою було те йому заборонено, і не торкнувся й трохи й іншим торкнутися не дав. А ще чудовніше: вовка, який прибіг і хотів потягти тіло, відігнав, сильно нападаючи на нього і б'ючи його. Звістила сторожа те Датіянові, і дивувався вельми нечестивий, однак не бажав пізнати Божої сили — повелів відтак укинути в море те святе тіло. Взяли його воїни, занесли на корабля і, далеко в море завізши, у глибину вкинули, самі ж повернулися до берега. І коли поблизу берега були, знову побачили тіло мученикове, яке лежало при березі, і, злякавшись, утекли. Християни ж, узявши, поховали його чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).