св Іван ЗолотоустийЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Івана Золотоустого, архієпископа Царгородського.

Святий Іван Золотоустий народився в Антіохії Сирійській від невірних батьків, що трималися еллінського злочестя, від славних і багатих: батько його був воєвода на ймення Секунд, мати ж Антуса. Коли ж почав приходити у зрілість, відданий був батьками в навчання еллінської премудрості Ливанію Софісту і Андрагатію Філософу. Ще хлопцем бувши, почав більше від старців розуміти: умудрив — бо його Дух Святий, бо пізнав єдиного істинного всіх Творця Бога, збридив еллінським безбожним багатобожжям і рушив до святого Мелетія, на той час пастиря антіохійської Церкви, і прийняв од нього святе хрещення. По тому преблагий Бог зволив і батьків його світлом віри просвітити, не попускаючи перебувати в невір'ї тьми тих, що народили таке світило. Після ж прийняття святого хрещення воєвода Секунд, батько Івановий, недовгий час прожив, у ліпше життя до Господа перейшов, і залишилася Антуса, матір Іванова, вдовою вельми молодою, мало більше двадцяти років маючи від народження свого у той час, коли овдовіла. По тому, коли досяг Іван вісімнадцятилітнього віку, пішов у Атени і невдовзі ровесників своїх і багатьох, що там були, філософів перевищив премудрістю. Вивчив усі книги та учення еллінські і був філософом управним та ритором пресолодким. Мав в Атенах супротивника собі вельми заздрісного, філософа на ймення Антимія, котрий, заздрячи добрій його славі, не любив його, і ворогував супроти нього, і злословив щодо нього. Його Іван премудрими й богонатхненними словами перемагав перед усіма і до Христової віри привів його, а з ним багатьох у такій спосіб.

Коли Антимій сперечався з Іваном, почав огудно говорити на Господа нашого Ісуса Христа, відтак раптово напав на нього нечистий дух і почав мучити його. Впав же Антимій на землю, і кидався, і ворочав очима та вустами, і піна витікала з нього — усі, хто близько був, жахнулися вельми, а багато хто утік зі страху. Молили всі Івана, щоб помилував біснуватого і зцілив його. Він же відповів: "Коли не покається і не повірить у Христа-бога, якого гудив, то не матиме зцілення". І тоді Антимій закричав, кажучи: "Сповідую, що нема іншого Бога ані на небесах, ані на землі, окрім християнського, в якого вірує Іван премудрий!" Коли те сказав, вийшов із нього нечистий дух, і став на ноги він свої здоровий. Усі ж люди, бачачи таке чудо, закричали: "Великий Бог християнський, що один творить чудеса!" Святий же Іван, наказавши йому не ганьбити Сина Божого і навчивши істинної віри, відіслав його до єпископа того міста, і хрестився Антимій із усім домом своїм, і багато чесних громадян повірили у Христа й хрестилися. Єпископ же, довідавшись, що Іван учинив таке навернення до Христа еллінів, намислив посвятити його в церковне служення і тримати в Атенах, щоб після нього прийняв архиєрейського престола, — сам-бо вельми вже зістарився. Зрозумів те блаженний Іван, таємно відійшов звідтіля і прийшов у вітчизну свою Антіохію, зневажаючи всю марну славу цього марнотного світу і гордість життя, смиренне ж іноче життя прийняти і в ангельському образі намислив служити Богові, маючи одного щирого собі друга, який на того подвига став, на ймення Василій, котрий був родом із тієї ж Антіохії, із ним-бо разом росли, в одних навчалися учителів і велику любов один до одного мали, були ж бо обидва одного норову й однодушні. Той Василій спершу сам в іночий чин облекся, радив й Іванові, ровеснику своєму, таке ж вибрати життя; його ж бо доброї ради Іван послухався, хотів відтак відійти до монастиря і стати іноком, але утриманий був на час од матері; та ж бо, збагнувши наміра Іванового, почала до нього зі слізьми говорити: "О дитино, я недовго веселилася з батьком твоїм, з його ж бо смертю тобі сирітство, а мені вдівство учинилося, Бог так зволив, одначе жодне настале зло не зможе примусити до другого шлюбу та іншого ввести мужа у дім батька твого, але пробуду, в бурі бід і в вогні вдівства, за Божим промислом та поміччю, терплячи і від частого позиру на твоє лице, подібне до лиця батька твого, велику відраду та втіху приймаючи. Не погубила-бо й маєтку батька твого вдовиною бідою, але цілим зберегла його на потребу твойого життя. Молю ж бо тебе, о дитино, не вкинь мене у друге вдівство і притихле мені за батьком твоїм ридання не відновлюй знову своїм відходом, але зачекай моєї смерті, її ж бо невдовзі сподіваюся. Коли ж поховаєш мене при кістках батька твого, тоді учиниш, як захочеш, тепер же потерпи трохи, з нами життя маючи, доки живою пробуваю". Це і подібне до цього говорила мати до Івана, переконуючи його не залишати її.

Трапилося в той час бути в Антіохії Зенонові Єрусалимському, архиєпископу, — той поставив Івана у читці, і пробув Іван у тому чині три літа. По тому померла мати, яку поховав Іван, відтак увесь маєток роздав зубоженим, рабам та рабиням свободу дарував і, залишивши все своїм родичам та друзям, пішов у монастир і став іноком, який служив Господеві день і ніч у трудах та численних подвигах. Написав-бо там книги про священство, і про скруху сердечну, і послання до відпалого ченця Теодора, наповнене великої користі, — мав-бо від Бога дар учення і благодать Святого Духа, яка діяла в апостолах, в чому відкрився одному подвижному інокові, який жив у тому-таки монастирі, на ймення Ісихія: той був ветхий літами, і досконалий у чеснотах, і прозірливий. Однієї ночі, коли не спав він і молився, бувши знесений розумом, побачив таке видіння: два мужі вельми гарні зійшли з небес, у білі одежі одягнені, і сяяли, наче сонце, зайшли до блаженного Івана, де молитви свої творив; один із них тримав списаного згортка, а другий ключі. Іван же, побачивши їх, забоявся і поспішив уклонитися їм до землі. Вони ж, узявши його за руку, підвели і сказали: "Уповай і не бійся!" Іван же рече до них: "Хто ви є, господинове мої?" Вони ж відказали йому знову: "Не бійся, мужу бажання доброго, новий Даниїле, в якому зволить жити Дух Святий заради чистого серця твого; послані — бо ми є до тебе від великого Учителя і Спаса нашого Ісуса Христа". Коли це сказали, тоді перший простяг руку свою, подав йому згортка, кажучи: "Прийми згортка цього від моєї руки, я ж бо є Іван, що приліг був на Господніх персах на Тайній вечері і звідтіля узяв божественне одкровення. Дає і тобі Господь пізнати всі глибини премудрості, щоб живив ти людей їжею непогибного вчення і щоб загородилися вустами твоїми вуста єретичні та юдейські, які говорять беззаконня на Бога нашого". Простер — бо і другий руку свою, подав йому ключі, кажучи: "Прийми це, я ж бо є Петро, коли кого зв'яжеш, то буде зв'язаний, а кого розрішиш, то буде розрішений". Блаженний Іван знову схилив коліна свої і поклонився їм, кажучи: "Хто я такий, щоб дерзнув прийняти й понести такі великі й страшні служби, грішним бувши і від усіх людей гірший?" Святі апостоли, котрі явилися, знову взяли його за правицю, підвели і сказали: "Стань на ноги свої, мужній і кріпись і твори повелене тобі, не утай дару, даного тобі від Господа нашого Ісуса Христа на освячення і утвердження людей Його, заради яких Кров Свою пролив, щоб спасти їх од зваби. Промовляй слово Боже без сумніву, пом'яни Господа, який сказав: "Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам царство". І ти ж бо не бійся, що доброзволив Христос, Бог наш, тобою освятити численні душі і в пізнання Своє привести. Маєш заради правди прийти в численні печалі й біди, але перетерпи, як міцний адамант, — так-бо успадкуєш Боже Царство". Це мовивши, знаменували його хресним знаменням і, давши йому в Господі цілування, відійшли. Те побачив преподобний Ісихій, повідав іншим управним братам, і дивувалися, славлячи Бога, Який має потаємних рабів своїх. Заборонив їм Ісихій це розповідати всім, щоб не довідався Іван і не відійшов од них, бо позбавлені будуть співжиття такого великого угодника Божого. Блаженний же Іван не лінувався щодо свого і багатьох спасіння, трудивсь у ділі і в слові, сам у подвизі добре пробував та й інших до подвига наставляв, і ледачих збуджував, щоб ішли до небес, умертвлюючи плоть свою і підкоряючи її духові. Вчинив і чудеса численні блаженний, боговгідно трудячись тоді в монастирі.

Один чоловік в Антіохії, багатий і доброродний, болів вельми половиною своєї голови, аж від великої болісті вискочило йому праве око і звисало до щоки. І багато добра він управним лікарям роздав, та не знайшлося од них користі. Прочув про святого Івана, прийшов до нього в монастир і, приступивши, схопився за ноги його, цілуючи і просячи зцілення. Святий-бо рече: "Такі хвороби приходять до людей через гріхи їхні та маловір'я до Христа. Коли ж бо всією душею увіруєш, що може Христос вилікувати тебе, і відступиш од перших лихих своїх справ, то уздриш славу Божу". Відповів чоловік: "Вірую, отче, і учиню все, що мені повелиш!" Сказавши це, взявся за одежу блаженного Івана і поклав її на голову свою і на боляще око. І тоді зникла хвороба, і ввійшло око у місце своє, як бувало й раніше, і став здоровий, ніби ніколи й не хворів, і відійшов додому, славлячи Бога.

Тоді й другий чоловік, на ймення Архелай, міський старійшина в Антіохії, який мав проказу на чолі своєму, прийшов до святого Івана, зцілення просячи; його достатньо навчивши, звелів, щоб омив чоло своє водою, яку п'є в монастирі братія. І коли це сталося, тоді очистився від прокази і, покинувши світ, став іноком.

Інший такий собі чоловік, на ймення Євклій, котрий мав праве око сліпе з дитинства, прийшов до того монастиря, в якому пробував блаженний Іван, і прийняв чернечого образа. До нього мовив Іван: "Бог, брате, нехай зцілить тебе та просвітить твої душевні й тілесні очі". Коли це сказав святий, раптово розкрилося сліпе його око і дивилося ясно. Коли побачила це братія, дивувалася й казала: "Воістину раб Божий є Іван, і Дух Святий живе в ньому".

Одна жінка, на ймення Христина, кровотічна була, молила чоловіка свого, щоб повів її до святого Івана. Чоловік же посадив її на худобину і рушив до монастиря і, залишивши дружину перед ворітьми, сам зайшов до святого, молячи його, щоб помолився за жінку його, аби зцілилася від своєї немочі. Іван же мовив тому чоловікові: "Іди і скажи до подружжя свого, щоб відійшла від свого лихого норову та лютості, яку має на рабів і рабинь, знаючи, що і вона з того-таки тліну вчинена. І щоб потурбувалася про душу свою, творячи милостиню жебракам, і не полишала належних молитов. Не забувайте також тримати себе чисто у призначені святі та пісні дні. І Бог подасть їй зцілення". Пішов-бо чоловік і повідав жінці своїй, що почув од святого. Вона ж з усією щирістю обіцяла всього їй повеленого дотримуватися до останнього зітхання. Повернувся чоловік до святого, переказав обіцянку жінки своєї, і сказав святий: "Ходіть із миром, уже-бо зцілив її Господь". Відійшов чоловік, знайшов дружину свою зцілену і повернувся з радістю, славлячи Бога.

У той час трапилося, що з'явився в краях тих лютий вельми лев, котрий дорогами ходив, на людей та худобу нападаючи. І не раз люди збиралися, зі зброєю та стрілами стерегли, сподіваючись убити його. Але нічого не домоглися: виходив — бо звір із діброви, із гнівом та силою нападав на них і багатьох із них убивав до смерті, а інші, поранені, ледве тікали, ще інших хапав і ніс до лігва свого і там їх пожирав. Про це, прийшовши, люди повідали Іванові і молили його, щоб допоміг їм молитвами своїми. Він же дав їм дерев'яного хреста, повеліваючи встановити його на тому місці, звідкіля звір виходить. Пішли й поставили хреста там за повелінням святого і відійшли, а після кількох днів побачили люди, що не з'являється звір. Пішли до хреста й побачили, що лев лежить при хресті мертвий, — і пораділи, звільнившись од тієї біди: сила хресна і молитви святого умертвили звіра.

Пробув же Іван у тому монастирі чотири роки і забажав безмовнішого життя, відійшов потай ізвідти в пустелю і, знайшовши одну печеру, вселивсь у неї і пробув там два літа, живучи сам у Бозі. Через два роки запав у недугу від невимовних подвигів, а найбільше від холоду дістав неміч у своєму попереку і не міг задовольнити потреб своїх через хворобу. З тієї ото причини змушений був залишити пустелю і пішов у місто Антіохійське і прийшов до церковного пристанища. Тут стався Божий догляд та промисел за Церкву Свою, щоб такий світильник, ніби під спудом, у пустелі та в печері схований не був, а щоб на свічнику церковному світив, — попущено було йому впасти в недугу, виводячи його тією недугою від співперебування зі звірами до людського співжиття, що не тільки йому, але й іншим у користь мало бути. Прийшов-бо блаженний Іван до церкви, прийняв його з радістю святіший патріярх Мелетій і, заспокоєння йому давши, повелів жити із собою і невдовзі дияконом його поставив. Він-бо прожив у тому служінні п'ять років, прикрашаючи Церкву Божу чеснотливим своїм життям і душекорисними писаннями. По тому святий Мелетій пішов у Царгород задля постановлення на патріярство святого Григорія Назіянського і там помер у Господі. Іван же, почувши про смерть свого патріярха, покинув відтак Антіохію і пішов у монастир, у якому спершу пробував. Пораділи іноки радістю великою, що прийшов до них Іван, і вчинили духовне свято, приймаючи звичайні від нього повчання, і пробув там блаженний три літа у безмов'ї, догоджаючи Богові.

Коли ж Флавіян прийняв престола антіохійської Церкви, як стояв однієї ночі на молитві, явився йому ангел Господній і сказав: "Завтра вставши, іди до монастиря, в якому угодник Іван пробуває, і приведи його звідтіля до міста й постав пресвітером — посудина — бо вибрана то є, і хоче ним Бог численних до себе привести людей". У той час і до святого Івана, який за звичаєм своїм творив у келії нічні молитви, також явився ангел, повеліваючи йому йти із Флавіяном у місто і прийняти від нього посвячення. Коли ж настав день, прийшов до монастиря патріярх, і вийшов блаженний Іван та всі чорноризці назустріч йому і, поклонившись, благословилися від нього і з належною честю до церкви його завели. Звершив же патріярх Святу Літургію, причастив усіх і, взявши Івана, мир віддав братії та й відійшов у місто — усі ж чорноризці невтішно ридали від розлуки з Іваном. Назавтра, коли мали посвячувати Івана і коли патріярх поклав руку свою на голову його, раптово з'явився білий і пресвітлий голуб, над головою святого Івана літаючи. Побачили це патріярх Флавіян і всі, що з ним були, жахнулися й чудувалися довго. Пройшла чутка про чудо те по всій Антіохії і в довколишніх містах, і по всій Сирії, і всі, хто чув, поклали на серці своєму, говорячи: "Ким має цей бути, адже на початку з'явилася над ним слава Господня?"

Поставлений же був пресвітером Іван і почав старатливіше дбати про спасіння душ людських, часто навчаючи людей у церкві із вуст, чому всі антіохійські люди дивувалися вельми й похваляли блаженного, бо раніше такого в місті ніколи не бачили ані чули: без книги — бо чи хартії слово Боже проповідував — перший такий був у них проповідник. Така ж благодать із вуст його виливалася, що всі слухачі не могли насититися солодких слів його, через це численні скорописці проповідане Іванове слово на хартіях записували і один в одного переписували й подавали. На трапезах же і на торжищах учення його прочитувалося, а інші навчались із уст, ніби з Псалтирі, співів його — такий був солодкомовний ритор і всім люб'язний учитель, що не було жодного в місті, котрий не бажав би слухати Іванових бесід. І коли бачили люди, що Іван хоче бесідувати, всі з радістю стікались у церкву; міські будівничі будови, купці куплі свої, рукодільниці праці свої ручні кидали і йшли послухати Іванових учень і намагалися не позбавити себе жодного слова, що виходило із вуст його; за марноту — бо вважали велику, коли б не почули якось медоточної тієї мови, тим — бо й найменування всілякі похвальні йому давали: одні звали його вустами Божими та Христовими, інші Солодкомовним його називали, інші Медоточним кликали, — звик — бо блаженний часом виносити слова із найглибшої премудрості, а найбільше чинив це в початку свого пресвітерства і складав проповідь, не завжди зрозумілу людям ненаученим. Якось одна жінка слухала і не розуміла мовленого, відтак зняла голоса від людей і сказала йому: "Учителю духовний, більше скажу, Іване Золотоустий, поглибив ти колодязя святого свого учення, а ужівки розуму нашого є короткі і не можуть досягти". Тоді безліч людей сказало: "Хоча жінка слово це прорекла, та Бог ім'ям тим назвав його, відтепер нехай Золотоустим буде названий". І відтоді аж до сьогодні так од усієї Церкви найменований він є. Святий — бо Золотоустий помислив подумки, що не є корисним вигадливо сплетене слово подавати народові, і відтоді намагався не через управності витійські, але простими, повчальними словами бесіду свою прикрашати, щоб і простий слухач зрозумів і користь приймав. Не тільки був сильним мужем у слові святий Іван, але і в ділі: творив-бо чуда, зціляв недужих силою Христовою.

Одна жінка, на ймення Євклія, маючи єдинородного сина, який вогневицею був охоплений і мав померти, молила святого, щоб зцілив його. Святий-бо прийняв воду, учинив на ній знамення святого хреста тричі в ім'я Святої Тройці і покропив нею хворого — і тоді покинула його гарячка, встав здоровий і поклонився святому.

Був в Антіохії єпарх, осліплений єрессю маркіонитською, котрий багато зла благочестивим творив. Його жінка запала в люту хворобу, яку жодне лікарювання не могло зцілити, день від дня лютіше примножувалася хвороба. Прикликав єпарх до свого дому єретиків, молячи їх, щоб допомогли його жінці, молячись за здоров'я її. Вони із великим старанням молилися за неї безнастанно по три дні й більше і нічого не досягли. По тому каже жінка чоловікові: "Чула про одного пресвітера, на ім'я Іван, котрий живе у Флавіяна-єпископа, що учень він є Христовий і коли щось просить у Бога, — дається йому. Прошу ж бо тебе: веди мене до нього, щоб помолився про моє зцілення, чула-бо, що численні знамення творить. Маркіонити ж не допомагають мені нітрохи, і від цього звісним являється їхнє зловір'я; коли б правдива була їхня віра, то почув би Бог моління їхнє". Послухав чоловік слів її, повіз її до православної церкви благочестивих — не дерзав, однак, занести її всередину, адже єретиком був, поклав перед дверима церковними і послав до єпископа Флавіяна і до Івана-пресвітера, звіщаючи про свій прихід і про причину приходу: щоб помолилися до Господа Ісуса Христа за здоров'я люто болящої жінки його. Вийшли до них єпископ з Іваном, кажучи: "Коли відречетеся єресі своєї і приступите до святої соборної апостольської Церкви, то дістанете від Христа Господа зцілення". Вони ж старатливо обіцяли те вчинити. І повелів Іван принести води і просив Флавіяна, щоб учинив хрестне знамення на тій воді. Коли ж це сталося, повелів нею облити хвору, і тоді встала здорова, ніби ніколи не хворіла, і славила Бога. Побачив єпарх те чудо, що вчинилося дружині його, пристав із нею до святої Церкви, відрікшись маркіонитської єресі, — і була радість велика від єпархового навернення, а єретики вельми засмутилися і гнівалися на Івана, огуди й наклепи на нього повсюди розсіваючи, називаючи його волхвом та чародієм. Але Бог невдовзі загородив ложні вуста їхні, коли навів на них люту покару: сталося — бо в Антіохії велике землі трусіння, і впав храм, у якому єретики зборисько своє мали, і там їх велика кількість зібраних померла, забита упалим храмом. Із благочестивих же при тому трусі жоден не був пошкоджений, що не тільки єретики, які залишилися, але й елліни побачили, — пізнали силу Христову і, руйнуючи капища свої, наверталися до істинного Бога за ученням святого Івана.

По тому Нектарій, патріярх Царгородський, котрий був після Григорія Назіянського, із миром помер, і шукали старатливо таку людину, котра була б достойна патріяршого престолу, — багато-бо щодо того дбали, і звіщено було цареві Аркадію про Івана (слава-бо про його учення та житіє проходила повсюди), і всі визнали його достойним бути такого сану, щоб після Нектарія прийняв правління константинопольської Церкви. Тоді — бо послав цар грамоти до Флавіяна, щоб відпустив Івана в Царгород. Народ же антіохійський про це довідався, зібрався весь до церкви, любов'ю палаючи до Івана, — не бажали — бо позбутися такого вчителя. Спротивилися всі посланим від царя, навіть патріярха свого не хотіли послухати, і не дали взяти Івана, та й сам Іван не хотів іти в Царгород: смиренним бувши, вважав — бо недостойним себе такого сану. Про це довідався цар, здивувався і ще більше захотів побачити Івана і мати його на патріяршому престолі. Через це, повторно пославши, повелів комитові Астерію потай від людей вивести його із Антіохії, що й сталося. Коли наблизився Іван до Царгороду, вийшло йому назустріч усе місто із багатьма боярами, висланими від царя зустріти його, і прийнятий був чесно від царя і від усього собору та люду, і всі за такого світильника церковного раділи, один тільки Теофіл, патріярх Олександрійський із однодумцями своїми нітився: заздрили — бо добрій славі Івана і, ненавидячи його, не бажали вони зволити собору, який вибрав Івана, але іншого якогось пресвітера, якого в себе мали, на ім'я Ісидор, гадали вивести на престола; одначе, і не хотячи, пристав Теофіл до собору і посвятив Івана. Виведено — бо блаженного на патріяршого престола місяця лютого, в 26 день. Прийшов, отож, цар, а з ним усі князі та бояри, бажаючи благословення прийняти від новопостановленого патріярха, святого Івана. Той — бо молитву про царя і людей учинив і всіх благословив, розтулив богомовні вуста свої і сотворив душекорисне повчання, в ньому наказуючи цареві невідступно пробувати в православ'ї, єретиків одрікатися, часто до церкви ходити, праведним і милостивим бути. І сказав: "Хай знає твоє благочестя, що не посоромимося, коли буде потрібно, виказу й відкриття на користь душі, адже й Натан-пророк не посоромився царя Давида, викриваючи його зогрішення". Наставляв і всіх духовних та світських, тих, що мають владу, і тих, що є під владою, щоб кожен пробував у належних собі добрих ділах. І поширив достатньо учительне слово, яким усі, слухаючи, насолоджувалися. Коли промовляв він божественні слова, був між людей один чоловік біснуватий, його ж бо раптово нечистий дух потряс, кинув на землю і жахливим загорлав голосом, що всі, котрі були в церкві, жахнулися. Блаженний же Іван звелів привести його перед себе, учинив над ним знамення чесного хреста і вигнав нечистого духа, зробивши чоловіка здоровим, що побачив цар і весь народ, і пораділи, і прославили Бога, Який дав їм таке велике світило та лікаря душевного й тілесного.

Прийняв-бо святіший патріярх Іван церковне правління і почав добре пасти Христове словесне стадо, викорінюючи лихі норови з усіляків санів (а найбільше зі священичих), нечистоту, заздрість, неправду і всяке, що бачив, недобровгідне діло знищуючи, насаджуючи ж чистоту, любов, правду, милосердя, й усіляку добродійність укорінюючи, і золотомовним своїм язиком усіх наставляючи до покаяння. Не тільки в тому місті царському, але і в усіх містах та краях довколишніх значна була його турбота про спасіння душ людських. Посилав — бо і клириків своїх управних, богобоязливих, і священних мужів проповіддю Божою православ'я утверджувати, нечестя і єресі знищувати, заблукалих же наставляти на шлях спасіння. У Фінікії ідольські храми, які стояли із давніх літ, до кінця розорив і основи їхні розкидав. Народ кельтійський, ушкоджений аріянським зловір'ям, мудро полікував і до правовір'я наставив: повелів-бо вибраним на те пресвітерам та дияконам навчитися кельтійської мови і послав їх у народ той проповідувати їм благочестя кельтійською мовою. Скитів, які були поселені над Дунаєм, таким же чином просвітив. Маркіонітську єресь із східних країв прогнав й увесь світ ученням своїм освітив. Мав турботу й про убогих та немічних, од церковних маєтків голодних годуючи і голих одягаючи і про сиріт та вдовиць дбаючи. Збудував численні лічниці на відпочинок хворим та чужинцям, котрі не мали де голови прихилити, і подавав їм задоволення усіляких потреб, слуг та лікарів приставив, а весь за ними догляд та уклад доручив двом богобоязливим єреям. Сам же прикладався до церковного управління, добрих люблячи й утверджуючи, злих же караючи і викриваючи, через це вельми любили його добрі, а злі ненавиділи, а найбільше деякі із клириків його, які зле жили, не любили святого, оскільки лукаві їхні справи, як світло тьму, викривав, а кого і від Церкви відлучав. Вони ж за те гнівалися на нього вельми, а найбільше роздразнені були Серапіоном-дияконом: той-бо, добровірно патріярхові служачи і чесне життя провадячи, якось перед усіма клириками сказав святому: "Не можеш, владико, цих виправити, коли всіх однією палицею не поженеш". Коли він це сказав, багато розгнівалося і роздратувалося, і почали зле про святого патріярха в народі говорити, гудячи того, котрий усіляких похвал був достойний. Святий же про ту їхню злобу хоча й знав, але не зважав, і наскільки вони й гудили, настільки більше добра щодо нього цвіла слава, і в далеких краях прославлявся, бо багато хто здаля бажав прийти побачити святого й почути учення його. Той-таки Серапіон-диякон і Севиріяна-митрополита у гнів до святого Івана привів — повідав-бо, ніби Севиріян огуду якусь на Христа промовив. Іван же, ревнуючи за Христа, Господа свого, забув любов, яку до Севиріяна мав, відтак прогнав його від себе. По тому, царицею упрошений, простив йому і знову до себе прийняв. В отакому ото великому сані блаженний, посеред світу живши, попередніх своїх іночих подвигів не покидав ніколи, але вільний від справ церковних час в усамітненій келії своїй, сам зачинившись, чи на молитві, чи на читанні, чи писанні Божественних книг проводив; піст же його був великий завжди і безмірна повстриманість, бо тільки ячмінний хліб та воду вживав і сну мало приймав, і то не на ложі, а стояти себе змушував, на пригощення і бенкети не ходив ніколи, звикши від юності до посту та повстриманості, не міг на численні ласі наїдки ані дивитися — мав-бо нездоровий шлунок. Увесь же розум свій уклав у розуміння Божественного Писання, а найбільше любив послання святого апостола Павла і мав у своїй келії ікону його самого.

Якось, пишучи тлумачення на його послання, помислив подумки, кажучи: "Хто зна, чи догідне це Богові, чи зрозумів силу цього писання, чи ж ні?" І молився Богові, щоб звістив йому про це. Бог же швидко вислухав раба Свого і подав йому таке звіщення. Коли сам уночі зачинивсь у келії і при запаленій свічці писав тлумачення, Прокл, який служив йому, вмолений кимось, що вимагав помочі в якійсь потребі, захотів зайти до патріярха і глянув через щілину, бажаючи побачити, що патріярх робить. І побачив його, що сидить і пише, а якийсь чоловік старий і вельми поважний стоїть при ньому ззаду, схилившись до вуха патріярхового, і тихо йому щось каже на вухо. Був-бо чоловік той у всьому подібний іконі святого Павла, яка там — таки на стіні перед Іваном висіла. Це не раз Прокл бачив, а багато, і зчудувався вельми, не розуміючи, хто з патріярхом бесідує і як зайшов; цілком — бо зачинені були двері і годі комусь зайти туди. Тож чекав, поки вийде той чоловік, але коли настав час дзвонити на утреню, став невидимий. Так проздовж трьох ночей Прокл бачив і дерзнув запитати самого патріярха: "Хто, владико, бесідує з тобою на вухо вночі?" Відповів Іван: "Не було в мене нікого". Тоді Прокл оповів йому докладно, як крізь щілину бачив старого чоловіка, поважного, який шепотів на вухо, коли патріярх писав, і змалював лице та образ того, котрий являвся. Іван же дивувався, слухаючи це. Тоді Прокл, зирнувши на Павлового образа, рече: "Такий був, його я бачив". З того Іван пізнав, що самого апостола Павла Прокл бачив, і звістився, що праця його приємна, і впав на землю, дякуючи Богові і молячись зі слізьми довгий час. Від того прийняв більше старання та дбалість до писання Божественних книг, через що багатоцінного скарба Христовій Церкві залишив після себе.

Цей великий усього світу учитель усі неправди і творені кривди без сумніву викривав, царю й цариці казав нікого не ображати, але творити праведні діла. Боярам же і сановитим мужам, які захоплюють чужі маєтки й кривдять убогих, Божим загрожував судом. Почала відтак поставати на нього ненависть не тільки від клириків, яким за установленим законом святий жити повелів, але і від мирських володарів, і, ніби від малої іскри великий вогонь, від загального викриття гріха гнів почав запалюватись у серцях тих, котрі себе в таких гріхах бачили. Огуджували-бо ненависники учення святого, премудрі ж його й добрі слова безумно на зло перевертали, кажучи, що патріярх у церкві на проповіді своїй не навчає, а докуку чинить; не оповідає, а докоряє; не наставляє, а гудить царя і царицю і всі влади. Ще й немилосердним називали його, який гріхи ближніх не покриває, і то з такої причини.

Був у палаці царському скопець на ім'я Євтропій, старший постільників царських. Той вийшов у патриціянський сан і радив царю встановити такий закон, щоб ніхто не тікав у церкву від смертної кари, а коли хто втече, то щоб примусом був витягнений і покараний, був-бо то давній звичай: люди, які тяжко зогрішили супроти міського закону і які на смерть засуджені, тікали до церкви, як колись ізраїльтяни у місто охоронне, і так могли позбутися смертної кари. Євтропій же той давній закон знищив, установив витягувати з церкви винних, од чого святому Іванові Золотоустому скорбота була, і важку ту річ вважав за насилля Церкві. Але невдовзі той Євтропій сам потрапив у ту ж яму, яку іншим викопав, і заколовся тим — таки мечем, якого на інших нагострив. Якось через велику провину вельми розгнівався на нього цар і видав Євтропієві смертного присуда. Побіг отож Євтропій до церкви і сховався в олтарі під трапезою. А блаженний Іван сидів на амвоні, де йому звичай був навчати людей, котрі там стояли, і, як вельми великий ревнитель, виголосив викривальне слово супроти Євтропія, праведну річ говорячи, що новопоставленого закона неправедного понесе сам той, що його винайшов і установив. Це слово підхопили Іванові ненависники і почали його поміж людей огуджувати, називаючи немилосердним, нелюдинолюбним, який не покриває людських зогрішень, і так помалу роздразнювали серця багатьох людей і на гнів до Івана підбивали. Той же Богові, не людям, пригоджуючи, своїм звичайним при добрім управлінні Церкви прикладався працям.

У патріярство цього святого Івана Золотоустого було ще в Царгороді багато аріян, котрі безборонно віру свою тримали, здійснюючи свої служби. Мислив — бо блаженний, у який спосіб очистити місто від тієї єресі, і знайшов принагідний час та й рече до царя: "Благочестивий царю, коли б хтось поміж коштовного каміння на твоєму вінці уклав би каменя простого, темного й нечистого, чи ж бо не обезчестив би всього твого вінця?" Відповів цар: "Так воно було б!" Рече ж Іван: "Так само обезчещене місто є це, яке правовірне, але ще має в собі невірних аріян. І як би ти, царю, за безчесного свого вінця прогнівився б, так усемогутній Бог гнівається на місто це, осквернене аріянською єрессю. Належить — бо тобі чи до з'єднання віри привести єретиків, чи з міста пронати їх". Це почувши, цар повелів привести відтак усіх аріянських старійшин і велів їм, щоб висловили перед патріярхом ісповідання своєї віри. Вони ж бо говорили слова, повні зловір'я й огуди на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар повелів їх прогнати з міста.

Минув якийсь час, знову аріяни, маючи помічників та піклувальників, котрі служили при царському дворі, людей сановитих, почали входити до міста, у недільні дні йдучи із литією до свого церковного храму і співаючи своїх єретичних пісень, якими огуджували Пресвяту Тройцю. Про що довідавшись, святіший патріярх засумнівався й побоявся, щоб хтось із простого народу не почав наслідувати тих аріянських литій, тож повелів своєму клиру ходити містом із литією, носячи чесні хрести, і святі ікони, і запалені свічки, і співаючи богохвалебних пісень у славу Пресвятої Тройці, супротивно до огудних аріянських пісень складених. Зустрічалися дорогою ті литії, і бували великі свари поміж православних з аріянами, якось і бійка почалася, аж зобабіч упало кілька мертвих; Врисону ж, царському скопцю, який був там — таки в литії православних, каменем голову пробили. Про що довідався цар, розгнівався вельми на аріян і заборонив їм: нехай не дерзають більше литій своїх творити і в місто входити — і цілковито тоді було одігнане від царського міста єретичне злогудження.

Був і один воєвода із варварського роду, зваблений аріянською єрессю, на ймення Гаїна, хоробрий у битвах і велике мав до царя дерзновення. Той просив у царя старанно, щоб заради нього повелів дати якусь церкву в місті аріянам. Цар же не знав, що відповісти йому (боявся-бо образити його, щоб не підняв якогось збурення у Грецькому царстві, був-бо то чоловік ярий і лихого норову), тож звістив про це святого Івана, патріярха. Іван же рече до царя: "Приклич мене до себе в той час, коли схоче Гаїна про церкву просити, і я за тебе відповім". Це сталося наступного дня, закликано було патріярха до палати, і сидів він із царем. Почав Гаїна просити в царя церкву в місті своєму аріянському збориську, а просив як належну відплату за підняті свої в битвах труди і явлену хоробрість. Великий — бо Іван відповів йому, кажучи: "Цар, коли хоче богобоязним бути, то не має знаряддя до Божих Церков, у них — бо духовні влади, які поставлено від Бога. Ти ж, коли потребуєш церкви, зайди, в яку хочеш, і молися — та ж бо всі церкви в місті відчинені є для тебе". Рече ж Гаїна: "Але я є іншого сповідання, через що осібний божественний храм хочу мати в місті із одновірцями своїми і молю про це царську владу: хай повелить бути за проханням моїм, великі-бо виклав праці, воюючи за Грецьку країну, проливаючи свою кров і покладаючи за царя душу". Відповів Іван: "За труди свої ти прийняв воздаяння: більшу від царя честь, і славу, і сан, і дари. Належить — бо помислити тобі: ким був ти раніше, а хто ти є нині; як раніше ти був убогий і неславний і як тепер збагатився і прославився ти; в якому чині ти був, живучи по той бік Дунаю, а в якому ти нині. Був ти тоді як один із простих та убогих поселян, лихою одежею прикритий, ледве один хліб із водою на прохарчування мав, тепер же ти є більший інших, знаний і славний воєвода, одягнений у багатоцінні єпарші одежі, маючи золота й срібла достатньо і маєтки безчисленні, — усе це від царя маєш. Таке прийняв ти воздаяння за праці свої, будь, отож, подячний і вірно служи Грецькому царству. Божественних даянь за мирську службу не проси". Такими словами присоромлений, Гаїна замовк і вже по тому церкви не просив. Цар же подивувався мудрості Івановій, як малими словами зміг загородити вуста буйного і невпокореної ярості наповненого варвара.

Минув рік, той Гаїна відступив од царя і, зібравши багато воєвод, пішов війною на Царгород. Цар же, не маючи супроти нього готового воїнства, пробував у печалі. Умолив святого Івана вийти супроти нього, щоб добрими словами умовити його. Іван же, хоча й знав, що прогнівив Гаїну, коли заборонив йому мати аріянські соборища в місті, одначе готовий був за овець душу покласти і пішов до рук гордого варвара. Бог-бо посприяв рабу Своєму, бо золотими словами своїми Іван умовив звіроподібного чоловіка і з вовка в овечку перетворив і, з царем його примиривши, повернувся. По тому святий Іван відійшов в Азію на час зимовий, заради справлення святих Церков, хоча й немічний був тілом, одначе зневажив здоров'я своє, щоб Церква Божа не перебувала в немочі, пошкоджена лихими пастирями: багато було там золотолюбних, продавали благодать Святого Духа, рукопокладали за мзду; такий був Антоній, митрополит Ефеський, його ж провини Євсевій, єпископ Валентинопольський на хартії патріярху подав; багатьох-бо там єпископів, котрі любили симонію, святий Іван скинув; тих, що святили і святилися за мзду, від санів їхніх відлучив, а інших, достойніших, замість тих поставив і, добре все в Церквах азійських виправивши, до Константинополя повернувся.

Так святий Золотоустий, коли численну творив користь Церкві Божій, вільною мовою гріхи людей, які не каялися, викривав, карав, лікував і приводив до покаяння, найбільше коли солодкомовними вустами, гострим же мечем слова Божого лихварство, сріблолюбство, грабунки викоріняв із сердець людей начальних та багатих, котрі, сильні бувши, кривдили слабших і статки убогих насиллям віднімали. Тоді ті уражалися на нього, викриті буваючи сумлінням своїм, а відхилитися від тих зол ніяк не бажали, закам'яніло — бо серце в них, тож тяжко вухами слова Іванові слухали і ярились у серці своєму на нього, зле на нього мислили і брехливі наклепи зшивали, а найбільше цариця Євдоксія на нього злобилася: всі-бо слова, які Золотоустий про сріблолюбців і тих, що забирають чуже, які у проповіді своїй до всіх узагалі говорив, — те цариця гадала, що до неї однієї, і їй це говорить, і мала це собі за докуку та викриття, була-бо вельми сріблолюбна й одержима неситим бажанням золота, багатьох покривдила, насиллям маєтки збираючи. Викривало ж її саме сумління, коли Іван говорив про сріблолюбство, котре є коренем усього зла, і коли загрожував Божою відомстою за пограбування чужого, через що гнівалась на нього цариця, гадаючи, як би його скинути із патріярства.

У той час був у Константинограді один муж, на ім'я Теодорик, саном патрицій, який мав чимало багатства; йому ж заздрила цариця і, бажаючи його маєтків собі, шукала на нього вини, але не знайшла, — був-бо чоловік добрий і праведно жив. Не можучи йому насилля учинити, винайшла таку хитрість: закликала його до себе й рече йому: "Знай, яка велика трата буває ненастанно царських маєтків, скільки багато воїнству, яке захищає царство, подається золота, і незчисленні є такі, що від скарбів царських живляться в усі дні, через що збідніли трохи тепер. Дай-бо ти з маєтку свого якусь частину в царські скарби у позичку, щоб благодать у нас віднайти, — забереш знову свого часу те, що даси тепер. Теодорик зрозумів царицину думку, що бажає не поповнити царські скарби, але наситити своє сріблолюбством несите серце його маєтком, пішов до блаженного Івана, повідаючи йому те царицине жадання і зі слізьми молячи святого, щоб допоміг йому й захистив од цариці, яка шукала, як відібрати його багатства. Іван тоді послав своє писання до цариці, переконуючи її добрими й покірливими словами, щоб не чинила образи Теодорику. Вона ж, хоча й гнівалася на патріярха, одначе учинила тоді за бажанням його, посоромилася-бо премудрого його переконування і пообіцяла не учиняти ніякого зла Теодорикові. По тому Теодорик, вислухавши золотомовні вуста, що навчали давати милостиню і радили ховати скарби не на землі, де рука заздрісних хоче їх забрати, але на небесах, де ніхто не заздрить, ні віднімає, ще й боявся, щоб не упасти в якусь біду через своє багатство, — знав-бо норов царицин, що не перестане заздрити йому й шукати на нього вини, доки не здійснить злоби своєї, — відтак нарадився віддати багатство своє Царю Небесному, малу тільки добра свого частину залишивши на прохарчування дому, всю решту ж майна, вельми багато, віддав на церковний дім для подорожніх, на живлення мандрівників, і вбогих, і хворих. Почула-бо те цариця, уразилася вельми й послала до блаженного Івана, кажучи: "За твоїм повелінням, святий патріярше, простила патриція Теодорика, нічого не взявши в нього на потребу царству нашому, ти ж бо захопив маєтка його на своє збагачення. Чи ж не пристойніше було б нам його взяти, а не тобі, адже він збагатився, царям служачи. Чому нас не наслідував ти: не взяли ми від нього нічого, подбало б і тобі не забирати його маєтку". Іван-бо на ці слова відписав до цариці таке: "Гадаю, що не є таємне боголюб'ю твоєму те, що коли б хотів багатства, ніщо б не заборонило мені мати його; мав — бо батьків, які багато могли й багато мали, доброродних, сановитих та заможних. Одначе волею відкинувся багатства, то хіба тепер не посоромився б шукати того, що сам полишив, та й інших навчаю, щоб зневажали те. Кажеш, що маєтка Теодорикового взяв на своє збагачення? Але знай, що Теодорик не дав мені нічого, а коли б і давав мені, то не взяв би від нього.

Віддав же він багатство своє Христові, творячи милостиню жебракам та вбогим, і добре вчинив, сторицею — бо від Христа прийме у віці майбутньому. Хотів би я, аби й ти, Теодорика наслідуючи, маєтки свої перераховувала на небесах, щоб, коли обіднієш, була прийнята під вічні покрови. Коли ж мислиш забрати у Христа те, що Теодорик віддав йому, а не нам, — побачиш, що не нас, а самого Христа образиш".

Цариця, прочитавши це Іванове писання, наповнилася гніву і гадала, як би капость йому вчинити.

У той час прийшла в Константиноград із Олександрії одна вдова на ймення Килитропа із такої причини: коли в Олександрії був воєвода Павликій, маючи на той час сан августальський, тоді вдова ота була оклепана від якихось заздрісних людей до воєводи Павликія, що має багато золота. Павликій же, бувши вельми золотолюбний, віднайшов якусь вину на ту вдовицю, схопив її і принуджував, щоб дала йому п'ятсот золотників. Вона ж, не маючи стільки, дала в заставу сусідам весь свій одяг і посуд і ледве набрала п'ятсот золотників і дала воєводі, хоч зовсім не була повинна. Коли ж Павликія скинули з його сану і повели в Царгород на допита, взялась убога та вдова і, сівши на корабель, поїхала вслід за ним. Прийшовши перед царя, упала перед ним із криком та слізьми, скаржачись на Павликія, що взяв у неї примусом неповинно стільки золота. Цар же звелів міському єпархові допитати щодо цього й суд учинити, і віддати вдові все, що Павликій узяв від неї. Єпарх же, допомагаючи Павликію, учинив його неповинним, а вдову ту відпустив марно. Вона ж, ще більше скривджена бувши, припала до цариці і всю свою біду їй виповіла, просячи в неї милосердя і помочі. Цариця ж, золотолюбною бувши, зраділа на таку річ: сподівалася — бо й собі з того придбати багато золота. І тоді прикликала Павликія і з величезною ярістю викрила його в пограбуванні чужих маєтків і в покривдженні убогої вдови та й повеліла тримати його під сторожею доти, доки не дасть ста літрів золота. Павликій, бачачи, що годі вирватись із царициних рук, послав у дім свій принести стільки золота, скільки цариця вимагає, і віддав їй сто літрів золота. Цариця з того золота повернула вдові тільки тридцять і шість золотниць і відпустила, решту ж собі залишила. Вийшла вдова від цариці, плачучи й кричачи про таку кривду. Почула — бо про святого Івана, що заступав скривджених, прибігла до нього й оповіла все докладно, що учинили їй Павликій і цариця. Святий же Іван утішив заплакану вдовицю, послав по Павликія і, закликавши його до церкви, рече йому: "Відомо учинилося нам про твою неправду, що чиниш, кривдячи убогих і віднімаючи насиллям чужі маєтки, як і цій убогій удовиці учинив ти, не боячись Бога, котрий є Отцем сиротам і Суддею вдовицям. Через це закликаю тебе, щоб віддав п'ятсот золотниць тій, яку без правди образив ти. Віддай — бо їй, нехай викупиться від позичальників своїх і щоб не загинула з дітьми своїми у злидарстві останньому, а ти щоб од такого гріха звільнився й умилостивив Бога, якого прогнівив ти, а Він хоче тобі відомсту вчинити за покривдження сиріт". Павликій відповів: "Владико, це вдова непорівнянно більшу вчинила мені кривду, бо жалілася на мене цариці і сто літрів відібрала від мене золота, чого ще більше хоче від мене — хай іде до цариці і у неї нехай своє візьме". Святий же рече йому: "Хоча і взяла цариця в тебе стільки золота, одначе вдова ця свого ще не взяла і не повинна учиненій тобі від цариці образі; цариця — бо не так за неї, як за інші твої гріхи і неправедні грабунки, що, бувши при владі, учинив ти, взяла в тебе стільки золота. Ти ж не твори викруту, кажучи на царицю; мовлю тобі, що не маєш звідсіля вийти, доки не віддаси вдовиці все, що в неї взяв, аж до останньої золотниці. А коли цариця дала їй тридцять і шість золотників, то їй те нехай буде на дорожні витрати". І не відпускав Іван Павликія із церкви. Довідалась про те, цариця послала до Івана, кажучи: "Відпусти Павликія, уже — бо взяла від нього за той борг золота достатньо". Іван же посланням відповів: "Не буде звідсіля відпущений Павликій, доки не віддасть убогій жінці узяте".

Цариця ж знову послала до святого, щоб відпустив Павликія. Святий-бо відповів: "Коли хоче цариця, щоб відпустив його, нехай пошле вдовиці цій п'ятсот золотниць; невелику — бо учинить річ, бо набагато більше від Павликія взяла — сто літрів золота". Це почувши, цариця наповнилася ярості і послала відтак двох сотників із двомастами воїнів, щоб примусом вивели із церкви Павликія. Воїни ж, коли наблизилися до церковних дверей, хотіли увійти, але раптово явився їм ангел Господній, який стояв у дверях і зброю оголену тримав у руці своїй і не давав їм увійти. Воїни ж, побачивши страшного ангела, злякалися й побігли назад. Прибігли до цариці з трепетом і звістили їй про явлення ангельське. Вона ж, почувши, жахнулася духом і не дерзнула більше посилати до Івана по Павликія. Павликій же, бачачи, що не допоможе йому цариця, послав у дім свій по золото і віддав удові п'ятсот золотниць. І тоді відпущений був, а жінка, прийнявши своє, повернулася рада до свого міста. Цариця ж не перестала гніватися на блаженного Івана, і день від дня множилася ярість та злоба в серці її на незлобливого і правого угодника Божого. По малому часі послала цариця до святого Івана, частково із погрозою, частково із ласкою, кажучи: "Перестань противитися нам і царських наших справ не чіпай, бо й ми церковних справ не чіпаємо, а тобі відступаємо, щоб сам їх ладнав. Перестань по церквах виставляти мене всім у притчу, кажучи про мене і викриваючи мене; я ж бо досі мала тебе за отця і належну тобі честь воздавала. Ти ж, коли відтепер себе не справиш і ліпшим до нас не будеш, знай, що не потерплю тебе більше".

Блаженний-бо Іван ці царські слова почувши, був вельми печальний і, тяжко зітхнувши, каже посланцям: "Хоче цариця, щоб я був ніби мертвий, не бачив неправд, які діються, не чув голосу ображених, тих, що плачуть і зітхають, не говорив викрить тим, що зогрішають. Але оскільки єпископом я є, і мені вручено турботу про душі, то повинний невсипущим оком на все дивитися, прохання всіх вислуховувати, всіх учити, карати, а тих, що не каються, викривати; знаю — бо, що не викривати беззаконня і не карати беззаконних є звісна пагуба. Боюся, коли ми замовчимо чинене неправедно, щоб і про нас не було сказане Осієве слово: "Сховали священики шлях Господній". Але і божественний апостол велить: "Того, хто грішить, картати перед усіма, щоб і інші страх мали". І він — таки учить, кажучи: "Проповідуй слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй". Я ж, коли і викриваю беззаконня, то не викриваю беззаконних, і не кажу в лице нікому, не наповнюю нікого безчестям, і не згадав ніколи ім'я царицине на викриття її, але загалом усіх повчав і повчаю не чинити зла ані ображати ближнього. Коли ж когось із слухачів слів наших викриває совість сумління в якомусь лихому ділі, то належить йому не на нас, але на самого себе гніватися, що таке вчинив, і нехай відхилиться від зла й учинить добро. Коли ж цариця не знає про себе, яке зло вчинила і чи кого образила, то пощо гнівається на мене, який навчає людей ухилятися від усякої неправди, і що я не лінюся навчати про спасіння людей, над якими царює. Коли ж повинна є тим гріхам, які намагаюся словами учительними викоріняти із сердець людських, то хай знає, що не я її викриваю, і безчестя їй не чиню, але самі діла її викривають, безчестя ж і сором великий душі приносять. Хай гнівається, отож, цариця, коли хоче, я ж говорити правди не перестану, дбаю, щоб не людей прогнівити, а Бога, а коли б людям пригоджував, Христовим рабом би не був".

Такі та й інші слова мовив святий посланим та й відпустив їх. Вони ж повернулися до цариці, розповіли їй усе, що чули. Цариця ж на більший гнів піднялася і ворогувала вельми на блаженного Івана. І не сама цариця, але й інших багато, які неправедно і без покаяння жили, ворогували на нього. Не тільки ті, що жили в Царгороді, але і в дальших краях були такі, що ненавиділи блаженного, із них такі: Теофіл, патріярх Олександрії, що й спершу не любив Івана і не бажав святити його на патріярство; Акакій, єпископ верійський; Севиріян-гавалійський і Антіох-птолемаїдський, а в Царгороді два пресвітери і п'ять дияконів, і від царського палацу численні, і три славні та багаті вдовиці: Марса, Кастрітія та Євграфія, які нечисто жили, — всі ці ненависники Іванові радилися, шукали на нього вини, щоб про нього лиху чутку в народі учинити. Послали спершу в Антіохію, випитуючи, щоб якесь колись удіяне зло віднайти, яке Іван учинив із дитинства, але "знесилилися, випитуючи", і не віднайшли нічого. Також послали в Олександрію до Теофіла, який умів хитро творити лжу, але і той не міг щось сказати на життя Іванове, котре було як сонце, чеснотами сяюче. Одначе Теофіл добре дбав про те, як би Івана прогнати з престолу, що і вчинив, маючи однодумицю царицю та інших лихих людей, а більше самого сатану у спідручники взявши; причина ж вигнання Іванового почалася з такого.

Був в Олександрії пресвітер чесний на ймення Ісидор Ксенодох, тобто живитель подорожніх, життям і словом прикрашений, і всюди чеснотами та премудрістю славний, і вже старий, вісімдесят літ мав від народження, а у пресвітери поставлений од святого Атанасія Великого, патріярха Олександрійського. На цього Ісидора підняв ворожнечу Теофіл за Петра, протопопа олександрійського, бо хотів Теофіл неповинного того Петра від сану його скинути і з церкви вигнати. Ісидор же захищав Петра і звістив, що вина, накладена на нього, неправедна є. Теофіл-бо і на Ісидора гніватися почав і спершу Петра того неправедно від Церкви відлучив та й на Ісидора також шукав вини, щоб і його відлучити. В той час одна вдова, на ймення Теодотія, дала Ісидорові тисячу золотниць, щоб, купуючи одежу, одягав голих, сиріт-бо й убогих удовиць, що були в Олександрії. Молив Ісидор, щоб не казала того Теофілу-патріярху, аби не забрав золота і не витратив на кам'яні будови. Ісидор же взяв золото й учинив, як це просила його Теодотія. По тому довідався Теофіл од когось про те, що Ісидор узяв тисячу золотниць у Теодоти і не оповів йому, а витратив на потреби вбогих, — розгнівався вельми на Ісидора, — був-бо Теофіл великим золотолюбцем, — через що наніс на нього неправедну важку вину, збезчестив старця гріхом протиприродним. Неправдива ж була та вина, написана самим Теофілом, а ще Теофіл і псевдосвідків найняв золотом, але брехня є брехнею, тож неповинний Ісидор чистий виявився. Одначе із нестримної своєї злоби Теофіл скинув із пресвітерства Ісидора із безчестям та ранами, хоча й неповинного. Ісидор-бо, безчестя неповинно прийнявши як честь, залишив Олександрію й пішов на безмов'я на Нитрійську гору, на якій і раніше ще юним жив, і сидів у хижі своїй, молячись у терпінні Богу.

У той час були в єгипетських монастирях чотири брати, мужі чеснотливі, які боялися Бога і все життя своє в постах і трудах іночих проводили, імена їхні такі були: Діоскор, Аммоній, Євсевій і Євтимій, прозивалися й Довгими, бо й тілом немалі були — ці не тільки олександрійцям, але й самому Теофілові любі були через чеснотливе, всіма засвідчене життя їхнє, і пошановував їх вельми Теофіл. Одного із них, на ім'я Діоскор, хоча й не бажав, поставив єпископом Єрмопольської Церкви (не той оце Діоскор, що єретиком був, але інший це; цей-бо багато літ перед ним був, єпископом єрмопольським пробувши і свято проживши, блаженну кончину дістав, а той був патріярхом Олександрійським і на Четвертому соборі від святих отців проклятий був; це ж бо блаженного Діоскора Теофіл єпископом поставив), двох же братів його, Аммонія та Євтимія, умолив пробувати із собою в патріярхії і примусив їх священичого сана прийняти. Вони ж, пробуваючи при Теофілі, коли побачили, що він не по Бозі живе і більше любить золото, аніж Бога, творячи численні неправди, не захотіли із ним більше пробувати, але покинули його і знову на своє безмов'я повернулися. Теофіл же, коли зрозумів причину їхнього відходу, вельми на них опечалився і любов свою, яку до них мав, перетворив на ярість і мислив, як би їх озлобити. Спершу-бо пустив про них чутку, що Довгі разом із скиненим Ісидором тримають Оригенову єресь і численних ченців тією єрессю звабили, відтак послав до найближчих єпископів, повеліваючи, щоб найстаріших чорноризців вигнати із гір та внутрішньої пустелі, а причини їм повідати не велів, через віщо їх проганяють. Коли ж учинили єпископи за патріярховим повелінням, вигнавши всіх чесних і боговгодних подвижників із гір та пустель, зібралися прогнані зі своїми пресвітерами і, прийшовши в Олександрію до патріярха, молили його, щоб сказав їм, через віщо осуджені й вигнані вони із місць своїх. Він-бо, кривавими очима позирнувши і хриплячи від ярості, кинувся на них, наче біснуватий, і, задерши омофора за шию Аммонію, своїми руками бив його і закривавив, горлаючи: "Єретиче, прокляни Оригена!" — також і інших, бивши, закривавив і, не давши нічого собі сказати, прогнав усіх од лиця свого із безчестям, і повернулися без відповіді у свої хижі, мало хоронячись од ярості та біснування Теофілових.

Теофіл відтак скликав ближніх єпископів, віддав анатемі чотирьох неповинних іноків: Аммонія, Євсевія та Євтимія, братів Діоскорових, і вищезгаданого блаженного Ісидора, не спитуючи їх про віру, ні тих, що перед лицем його були, — та ще й тоді не вгамувалася ярість його, бо написав на них сам численні брехливі вини, і єресі ж, і волхвування та інші численні важкі гріхи. Наклепників та псевдосвідків найнявши, віддав їм ті брехні, повеліваючи, щоб, коли вчитиме народ у свято, тоді нехай приступлять до нього наклепники і подадуть йому написані вини на раніше згаданих чорноризців і нехай поставлять псевдосвідків. Коли ж усе так сталося, повелів патріярх у соборі прочитати подані наклепи, по тому, узявши їх, пішов до міського єпарха і, показавши йому їх, узяв у нього до п'ятсот воїнів та й пішов на гору Нитрійську прогнати з Єгипетської країни Ісидора та Діоскорових братів, і всіх іноків, що наслідують їх, як єретиків та волхвів. Спершу-бо послав муринів своїх, скинув із престола Діоскора, відтак, воїнів вином напоївши, напав уночі на Нитрійську гору, а передусім на Ісидора, і Діоскорових братів — Аммонія, Євсевія та Євтимія — шукав, а, не знайшовши їх (сховалася-бо в якомусь глибокому рові), повелів воїнам напасти на всіх чорноризців і всі обиталиська їхні спалити, а убоге добро їхнє, одежу та їжу розграбувати. Кинулися-бо п'яні воїни по всіх пустельних місцях та вертепах, погубили святих пістників до десяти тисяч гіркою смертю вогнем та димом, місяця липня, в дев'ятий день, у який і пам'ять їхня у святій Церкві чиниться. Інші ж іноки розбіглися, де хто міг. Теофіл же, так повоювавши пустелю, повернувся до Олександрії.

По побоїщі зібралися решта іноків і, достатньо плачучи за загубленими своїми отцями та братами, розійшлися, куди хто зволив. Діоскор же зі своїми братами, а з ними й блаженний Ісидор, та й інші численні чорноризці, які в пості та інших чеснотах вельми прославилися, чудотворці вибрані (їм-бо не так те тяжко було, що покривджені й прогнані були, як те, що неповинно відлучені Теофілом од Церкви і до єретиків причислені), пішли до Силуяна, патріярха Єрусалимського. Але Теофіл тоді послав до нього і до інших єпископів палестинських, говорячи: "Не належить вам без моєї волі приймати мною відлучених і які від мене втекли". Тоді прогнані, не знаючи, куди звернутися, подалися до Царгорода, до святого Івана Золотоустого, як до доброго пристановиська. І впали перед ним, зі слізьми його молячи, щоб явив їм милість свою і допоміг їм у біді їхній. Побачив Іван п'ятдесятеро мужів, які зістарились у чеснотах, пожалів їх і, наче Йосип по братах, просльозився. І зрозумів од них, через віщо таку біду від Теофіла прийняли, утішив їх добрими словами і заспокоїв їх, давши їм місце при церкві святої Анастасії. Живили їх не тільки святий Золотоустий, але й свята Олімпіяда, диякониса, і численні їм заспокоєння та задоволення від майна свого творила, бо все багатство своє на те повернула, аби жебраки і подорожні мали покій і тілу потрібне, — святою-бо була по-справжньому, її ж і пам'ять у двадцять п'ятий день місяця липня пошановується. Святі ж були по-справжньому й ті чорноризці, із них пам'ять про деяких згодом Церква прийняла пошановувати. Був між них один на ім'я Єракс, який численні літа в пустелі один прожив, до нього якось прийшли біси, кажучи: "Старче, п'ятдесят літ ще маєш жити, не зможеш-бо такий довгий час терпіти в пустелі цій". Він-бо збагнув звабу їхню і рече до них: "Печаль мені учинили, звістивши про скорочення літ моїх, я ж бо двісті літ приготувався терпіти в цій пустелі". Біси, це почувши, відбігли посоромлені. Такого отця, якого біси не могли здолати, Теофіл олександрійський прогнав. Ще поміж них був Ісаак-пресвітер, учень святого Макарія, чистий од утроби матері своєї, з п'яти-бо літ у пустелю принесений, виріс тут, управний був у Божественнім Писанні і всі книги в умі тримав. Та й усі ті чорноризці, що їх Теофіл прогнав, були святі й преподобні, і пошановував їх вельми блаженний Іван, і до церкви заходити їм не забороняв, але причащатися не велів, доки достеменно не довідається причини їхнього відлучення і мир поміж ними й Теофілом учинить. Утримував-бо їх, щоб нічого не казали про це царю і щоб не скаржилися на Теофіла, обіцяючи своїм писанням примирити їх із ним. Відтак написав до Теофіла, щоб дав тим чорноризцям мирно у своїх хижах у Єгипті жити і щоб відлучених знову прийняв до з'єднання.

Теофіл же Іванове послання прийняв, а що від деяких брехливих наклепників почув, нібито Іван тих прогнаних приймав до Святого Причастя, а це не була правда, розгнівався вельми на Івана, що прийняв відлучених і що допомагає їм, та й відписав Іванові різко. Написав Іван і вдруге мирно, благаючи, хай не гнівається і не забороняє інокам перебувати там, звідки вигнані були, а Теофіл відписав ще жорстокіше, ніж перше, й більше ярився на Івана, аніж на тих чорноризців. Вони ж, побачивши, що Теофіл неодмінно стоїть при злобі своїй, описали всю біду свою, якої неповинно від Теофіла зазнали, й подали цареві, котрий був у церкві, жаліючись зі слізьми на того, котрий образив їх, і щоб повелів відбутися суду. Цар же пожалів про таких чесних та чеснотливих іноків, відтак послав писання своє до олександрійського єпарха, щоб Теофіла, хоч би й примусом, поставив на суд у Царгород, аби перед Іваном-патріярхом і перед єпископами, які будуть зібрані, подав слово своє про власну злобу і суд прийняв за ділами своїми. Писав-бо і до Інокентія, папи Римського, просячи, аби послав від себе якихось єпископів на собор у Царгород судити Теофіла. Папа ж відтак повелів єпископам своїм бути готовими в дорогу і тільки чекав звістки від царя Аркадія, і хоча вже зібралися східні єпископи, але цар не написав повторно, тож західні єпископи не прибули. Теофіл-бо наповнив золотом руки єпарха олександрійського, і дав послабу єпарх Теофілові, доки збере з Індії всілякі добропашні аромати й солодкі наїдки, котрими наповнив корабля, щоб те відвіз до Царгороду. На той час Теофіл схилив до себе святого Єпифанія, єпископа кипрського: отож, ніби являючись ревнильником благочестя, писав до нього, щоб зібрав собор на Кипрському острові і прокляв Оригенові книги (ще-бо тоді Оригенові книги святими отцями Вселенського собору не були прокляті, аж до П'ятого вселенського собору). Наклепав же Теофіл писанням своїм і на Івана, кажучи, що той єретиком є, оригенітів-бо до себе прийняв і з ними причащається. Єпифаній, бувши незлобливим (за Писанням: "Незлобливий віру йме всякому слову"), пойняв віру брехні, не пізнав Теофілової хитрості і, вельми бувши ревнильником благочестя, прокляв Оригенові книги помістним собором і писав до Івана, переконуючи його, аби так само учинив. Але Іван, того не пришвидшуючи, вправлявся у Божественному Писанні і весь розум його в тому був, аби в церкві навчати народ і приводити грішних до покаяння. Готувався в дорогу й Теофіл до Царгорода на суд, умолив і святого Єпифанія, щоб і він туди йшов. "Учинимо, — каже, — собор на оригенітів". Єпифаній послухав його, зібрався швидко й поїхав, упередивши Теофіла, а перед прибуттям його трапилась у Царгороді така річ. Був один боярин на ім'я Теогност, муж добрий і богобоязливий; той від одного заздрісного та зловірного сановника був оклепаний перед царем, ніби він огуджував і злословив цареві, а царицю називав золотоненаситною і губителькою всієї влади, яка грабує без правди чужі маєтки. Розгнівався на нього цар і повелів послати в Солунь до ув'язнення, а все багатство його та маєтки відняти, тільки одного виноградника, що був поза містом, залишити на живлення Теогностовій жінці та дітям. Коли ж ішов Теогност у Солунь, запав у недугу з печалі й помер. Жінка ж через смерть чоловіка і через те, що забрано маєтка, пробувала у великій скорботі і, прийшовши до святого Івана, оповіла йому зі слізьми біду свою. Він-бо її втішив корисними словами і радив покласти печаль на Бога. Повелів їй, щоб нащодень брала собі та дітям харч у ксенодохії, тобто у церковній странньоприймальниці, сам-бо чекав пригідного часу, щоб попросити царя за ту вдовицю, аби їй та дітям її повелів повернути неповинно віднятого маєтка, але злоба царицина перепону вчинила і не тільки на ту вдовицю, але й на блаженного Івана навела численні біди.

Як настав час, коли у виноградниках зрізають грона і всі люди виходять у виноградники свої, вийшла й цариця і проходила царські виногради. Ідучи ж повз Теогностового виноградника (недалеко це було від виноградників царських), побачила його, що гарний, і, зайшовши до нього, урізала гроно своїми руками та й з'їла його. Був же такий царський устав: коли цар чи цариця ввійде до чужого винограду і з'їсть гроно, то щоб власник того виноградника відтоді не мав влади до нього, а щоб був той виноградник причислений до царських виногрон, а власник його чи ціну за свій чи іншого виноградника замість того візьме від царя. За тим-бо царським уставом повеліла цариця Теогностового виноградника приписати до царського. Це ж учинивши, надвоє мислила: одне, хотіла капость учинити вдові та дітям її, окільки гнівалася на неї (довідалася-бо, що до Івана ходила й оповіла йому про біду свою), а друге, шукала й на Івана зачіпки, щоб через неї могла прогнати його з Церкви, знала-бо, що коли він довідається про це, не мовчатиме нітрохи, але повстане супроти неї за ображену вдовицю, — і з того почнеться пря та й учиниться зловмисне діло, що й сталося.

Та-бо вдова ображена припала до блаженного і, ридаючи, звістила йому, що цариця відняла її виноградника, останню надію на живлення дітей. Іван же, не гаючись, послав до цариці своє писання із архидияконом Євтихієм, схиляючи її до милосердя, нагадуючи їй добре життя її батьків і добродійності давніших царів і приводячи їй до ума страх Божий, страхаючи їй душу пам'яттю страшного суду Божого і просячи, щоб повернула виноградника убогій вдовиці. Вона ж відписала йому різко, не повинуючись ученню його і не слухаючи прохання, але покладаючись на давні царські закони, і ніби ображена була від нього та й похвалялася не терпіти більше такої докуки. "Скривдив ти, — каже, — проханням, осудив мене словами своїми, ніби неправедно й беззаконно чиню, не знаєш царських уставів, образив мене ти докуками своїми, але не потерплю тобі до кінця, принижена тобою".

Святий же Іван прочитав це писання, зібрався сам і пішов до цариці в палац і, сівши у неї, почав знову тихими словами переконувати її, більше першого говорячи й молючи, щоб віддала виноградника вдовиці. Вона ж каже: "Уже тобі писала, що уставлено від давніших царів про виноградники, нехай, отож, вдовиця іншого замість того чи ціну за цього візьме". Святий же каже: "Не вимагає іншого виноградника, ані ціни за цього не шукає, але свого просить — віддай-бо виноградник її". Цариця ж рече: "Не протився давнім царським установленим законам, не на добро-бо тобі піде таке твоє супротивенство". Відповів Іван: "Не чини викриттів давніми уставами та законами, що їх язичницькі царі встановили; ніщо тобі не боронить знищити неправедного закона, а праведного установити, адже ти є цариця благочестива; віддай, отож, виноградника скривдженій, щоб не назвав тебе другою Єзавеллю, бо приймеш однаке з нею прокляття".

Коли це їй сказав, розпалилася цариця великим гнівом і наповнила криком палати, відкриваючи потаємну труту свого серця і горлаючи: "Я сама за себе маю тобі відомстити і через те не тільки не віддам жінці виноградника її, ані жодного замість того, а й ціни давати не повелю, а тобі за докуку кару учиню" І повеліла святого Івана силою викинути з палати. Із таким безчестям вийшов святий патріярх од цариці й повелів Євтихію, своєму архидияконові, під забороною, мовлячи: "Скажи дверникам церковним, коли цариця прийде до церкви, хай зачинять двері перед нею і щоб не давали їй ввійти до церкви, і всім, що з нею прийдуть; хай повідомлять їй, що Іван повелів так учинити".

Настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і зібрався весь народ до церкви, і цар прийшов із боярами своїми, прийшла і цариця з усім двором своїм. Коли ж воротарі побачили, що вона йде, то зачинили перед нею церковні двері, не даючи їй, за патріярховим повелінням, усередину зайти. І коли слуги кричали: "Відчиніть пані цариці!" — відповіли воротарі: "Патріярх повелів її не пускати!" Вона ж наповнилася сорому та гніву і мовила із криком: "Дивіться і розумійте всі, яке безчестя мені чинить гнівливий чоловік той: усі до церкви безборонно заходять, мені тільки одній забороняє! Чи ж не можу я помститися йому і прогнати його з престола?" Коли так вона волала, один із тих, що з нею прийшли і котрий меча мав, оголив його і простяг руку свою, бажаючи мечем ударити в двері, і тоді всохла рука його і стала нерухома, неначе мертва. Побачила те цариця й усі, що з нею, злякалися вельми та й повернули назад. А той, кому всохла рука, зайшов до церкви і, ставши серед людей, велеголосно закричав: "Помилуй мене, владико святий, і зціли всохлу руку мою, що на святого храма піднялася, зогрішив, прости мені!" Святий же збагнув причину усохнення руки його і повелів обмити її в олтарній умивальниці, — і тоді зціліла. Всі ж люди, побачивши таке чудо, воздавали хвалу Богові. Не потаїлося це й перед царем, одначе цар, знаючи лихий норов царициний, мовчав, ніби нічого не відав. Святого ж Івана вельми любив і з насолодою його слухав, а цариця щосили про вигнання Іванове хитро гадала, що і здійснила невдовзі.

Швидко по тому прийшов до Царгороду святий Єпифаній, єпископ кипрський, на пораду Теофілову несучи із собою книги, написані супроти Оригена. І вийшов із корабля, зайшов до церкви святого Івана Предтечі, яка відстояла від міста за сім стадій, і, здійснивши Літургію, посвятив диякона супроти канонів, які не дозволяють єпископові нікого посвячувати у чужій пастві без повеління справжнього пастиря, по тому ввійшов до міста і поселивсь у якомусь невідомому домі. Іван же прочув про Єпифанієвий прихід і про те, що служив у церкві Предтечі і що супроти канонів диякона поставив у його єпархії, — не прогнівився на нього за це, знав-бо його за мужа святого й незлобивого, але послав молити його, щоб прийшов до нього і щоб мешкав у патріяршому домі з ним укупі, як і інші єпископи. Єпифаній же не зволив і бачитися з Іваном не захотів — догоджував-бо Теофілові — і відповів посланим: "Коли Іван не прожене з міста Діоскора та його чорноризців і коли не підпишеться на відкинення Оригенових книжок, то не матиму сопричастя з Іваном". Іван же знову через послів відповів Єпифанію: не належить перед соборним розсудом дерзновенно щось чинити. Вороги ж Іванові, прийшовши до Єпифанія, науськали його, щоб увійшов до церкви Святих Апостолів на празника і щоб перед усім народом Оригенові книги прокляв і вигнаних із Діоскором з Єгипту ченців щоб відкинув як оригенітів, та Івана щоби викрив, котрий оригенітів приймає і з ними погоджується. Назавтра зайшов Єпифаній до церкви, постаючи за благочестя, а Іван, почувши, що хоче чинити Єпифаній, послав до нього, говорячи: "Багато супроти канонів чиниш, Єпифанію. Спершу-бо літургісав та хиротонісав ти в моїй пастві без моєї волі, також із нами жити не захотів, тепер же находиш на Церкву мою, дерзаючи без соборного суду чинити відлучення: дивись-бо, щоб не вчинив у народі сум'яття, бо сам біду підіймеш". Це почувши, Єпифаній засумнівався і вийшов із церкви, чекаючи приходу Теофілового. Господь же, не попускаючи, щоб була жадна ворожнеча та гнів поміж своїх угодників, показував Єпифанію таємними звіщеннями, що Іван чистий є від усіх наклепів, як сонце, і через задрість людську оббріхування терпить. Почув-бо Єпифаній од багатьох людей про великі чесноти Іванові і про непорочну його віру й досконале життя і чудувався, що багато хто повстав на Івана й численні вини сплітають на нього, чекаючи, який кінець має бути ділу, що починається.

Цариця ж Євдоксія, почувши, що Єпифаній відсторонюється від Івана і не має з ним погодження, зрозуміла, що поміж них є гнів. І закликала Єпифанія до себе та й рече йому: "Отче Єпифанію, знай, що все царство Греко-римське під рукою нашою є, і тепер усю владу церковну тобі дам, коли мене послухаєш і зцілиш жалість серця мого та й учиниш те, що мислю". Єпифаній же каже: "Говори, дитино, і за силою нашою учинити подбаємо, що буде на спасіння душі твоєї". Тоді цариця гадала, що лестощами схилить Єпифанія до свого умислу, й почала казати йому про Івана, мовлячи: "Цей Іван став недостойний церковного правління і такого великого сану, бо постає на царя і не воздає належної нам честі. А ще, окрім того, говорить на нього багато хто, що єретиком є іздавна, і через те хотіли б собора зібрати і скинути його із того сану та іншого замість нього поставити, котрий міг би добре управляти Церквою, щоб царство наше відтепер було мирне". Так сказала цариця Єпифанію, від великого гніву уся аж трусячись, і знову рече: "Не варто багатьох отців трудити, приводячи сюди на собор, але ти, святий отче, прожени його із Церкви, а замість нього постав іншого, кого тобі Бог покаже; я ж уладнаю, що всі тебе почнуть слухати". Мовить до неї Єпифаній: "Дитино, послухай свого отця без гніву. Коли Іван єретиком є, як кажете, і коли не покається в тій єресі, то недостойний буде патріяршого сану: учинимо йому, як це велиш. Коли ж тільки з тієї причини, що погудив тебе, вигнати його хочете, то Єпифаній на те не зволить, царям-бо належить не пам'ятнозлобними бути, а добрими, покірливими і прощаючими, коли їх гудять", бо і ви маєте над собою Царя в небесах і хочете від Нього прощення зогрішенням вашим, тож і іншим творіте: "Будьте ж милосердні, як і Отець ваш Небесний милосердний!" Цариця ж мовить до Єпифанія: "Огче, коли зробиш перепону Івановому вигнанню, то відчиню ідольські храми й учиню, що багато відступлять од Бога, поклоняться ідолам і будуть останні гірші перших". Це казала із гнівом та й сльози виливала з очей своїх. Єпифаній же почудувався безумному її гніву і сказав: "Чистий є від суду того", — і, це сказавши, вийшов з палати.

Пройшла чутка по всьому місту, що цариця підіймає великого Єпифанія на Івана і що Єпифаній, заходячи в палати, радиться з царицею щодо Іванового скинення. Дійшла та чутка і до Івана, він-бо, бувши теплий норовом і маючи готові слова на вустах, коли творив у церкві повчання, згадав перед усім людом про злобу всіляких жінок із Божественного Писання. Почули люди слова його про жінок і зрозуміли багато хто, що притчею про царицю говорить. Вороги ж Іванові записали ті слова на хартії і понесли віддати цариці: вона ж, прочитавши, гадала, що це про неї саму там говориться, і припала зі слізьми до царя, жаліючись, що Іван перед усім народом ганьбить її, і, ридаючи, сказала царю: "Знай, що моя докука є твоя докука. І коли мене Іван ганьбить, то тебе ганьбить, моє безчестя є твоє безчестя". І молила царя, аби повелів, щоб був собор на Івана і щоб прогнати його з церкви. Написала цариця й до Теофіла олександрійського, аби швидко прибув до Константинграда, не боячись нічого. "Я, — каже, — царя щодо тебе вмолю і всім твоїм супротивникам затулю вуста, тільки, не гаючись, прийди і єпископів багатьох збери, щоб вигнали ворога мого Івана. Теофіл же, підкріплений таким царициним писанням, постарався рушити до Царгорода, маючи кораблі, утяжені індійськими ароматами, й овочами, й багатоцінними єгипетськими шовковими та золототканими поставами, щоб багатьох звабити дарами і схилити до своєї поради.

У той час блаженний Іван написав до святого Єпифанія таке: "Брате Єпифанію! Почув, що дав ти пораду на вигнання моє, — знай-бо, що ти не побачиш більше престолу свого". Єпифаній же відписав йому так: "Страстотерпче Іване, образи перемагай, бо не дійдеш ти до того місця, на яке виженуть тебе". І збулося пророцтво обох: Єпифаній-бо, трохи пробувши в Царгороді, побачив, що хочуть осудити неправедно праведного. Не бажаючи ставати спільником того розбійничого суду, сів зі своїми на корабля, нікому про себе нічого не кажучи, і таємно повертався додому. Коли ж плив морем, відійшов до Господа — не дійшов престолу свого, за Івановим пророцтвом. Також і Іван у другому прогнанні своєму не дійшов до місця, на яке був посланий, почив у Господі, за пророцтвом Єпифановим, про що згодом оповіститься, тепер же до першої історії сказання повернемося.

Теофіл-бо, патріях Олександрійський, царициним писаниям укріплений, не гаючись, приїхав до Царгорода, нічого не боячись, із численними єпископами, яких до свого одномислія хитро схилив. Цар же не хотів із Теофілом бесідувати, доки не прийдуть єпископи римські від папи Інокентія, — не відав-бо, що чекають од нього римляни другого писання, яке звіщало б, що східні єпископи зійшлися, і через це, хоча й готові були в дорогу, одначе не йшли. А цариця потай від царя, закликавши до себе Теофіла й усіх, що з ним прийшли, єпископів, виповіла думку свою на Івана й молила їх, щоб подбали, наскільки могли, прогнати його з престолу. Знайшла цариця й інших, котрі так думали, і втішилася вельми, наповнила руки їхні дарами і, раду утвердивши, відпустила їх з палати. По тому прикликала до себе цариця шістьох єпископів та пресвітерів із дияконами числом двадцять, які відступили від Теофіла і клали на нього вини численні і які судитися із ним бажали. Тих усіх зібравши, цариця молила їх, щоб відступили від свого наміру і щоб не виносили на суд вин, жаліючись на Теофіла, але щоб образу свою відпустили йому. Одні ж бо послухали царицю і, поклавши на Бога печаль свою, замовкли, інші міцніше опиралися. Тих ото, котрі замовкли, цариця дарами збагатила, а котрі противилися — тих, схопивши, відіслала в Солунь в ув'язнення. Вищезгадані іноки, про образу яких мав бути суд на Теофіла, бачачи, що змінилися речі і вже не на те збирається собор, аби суджений був Теофіл, а щоби скинутий був Іван, а ще зрозумівши, що не зможуть мати на суді прю із Теофілом, бо його руку цариця укріплює, через те відійшли від скарг — і не тому, що дари від цариці прийняли, але задовольнилися тим, що Теофіл відлучення їхнє знімає і не забороняє їм повернутись у свої місця в єгипетську пустелю. Бо хитрюга той, увійшовши до міста, передусім шукав примирения із прогнаними іноками, щоб тільки із самим Іваном мати діло. Замовкли відтак іноки, одні тоді ж у пустелю свою повернулися, серед них були завжди пам'ятні Ісидор і преподобний Єракс; Діоскор же невдовзі в Царгороді помер і похований був із великою честю, там-таки помер і Аммоній, а, вмираючи, пророкував, що церковні розкольники, які постають на святого Івана Золотоустого, мають померти злою смертю, — і збулося, про що далі оповісться. Отож Теофіл, звільнившись од всіх своїх супротивників, перебував без печалі.

У той час святий Іван, за звичаєм своїм, проповідував у церкві Боже слово, певну частину Священного Писання від книг Царів, викладаючи таке: "Зберіть до мене єреїв безсоромних, що їдять трапезу Єзавелину, щоб сказав їм: "Чи довго ви будете кульгати на обидві ступні ваші? Якщо є Бог, ідіть за Ним, а коли трапеза Єзавелина є бог, то, ївши, виблюйте". Це почувши, вороги Іванові звістили Теофілові і з ним присутнім єпископам; вони ж написали ті слівця, зле тлумачачи і своє докладаючи, ніби Іван явно перед усіма нарік царицю Єзавелією, а їх найменував єреями безсоромними. Написавши це, віддали царю і цариці, і тоді цариця, ридаючи, просила в царя суду на Івана. Цар-бо пожалів вельми щодо цариці своєї і весь гнів свій, який на Теофіла мав, повернув на Івана і повелів Теофілові собора на нього учинити. Теофіл відтак зі своїми всіма радий був за прогнівлення цареве щодо Івана, тож знайшов двох дияконів, яких Іван відлучив од Церкви через гріхи: один убивство вчинив, а другий перелюбство. Тих Теофіл прикликавши, пообіцявши їм до попереднього сану привести, тільки нехай послухають його і хай неправдиво свідчать на Івана. Вони ж, окаянні, ворожнечу маючи на святого і попереднього сану бажаючи, відтак обіцялися вчинити Теофілову волю. Теофіл-бо написав численні фальшиві вини на Івана і віддав тим дияконам, щоб подали від себе соборові. Місце ж собору встановлено було на Халкедонському передмісті, де царський двір і церква була велика святих апостолів Петра і Павла, — там єпископи із Теофілом зійшлися й засіли. Блаженний же Іван сидів у своєму патріяршому домі з єпископами, що були із ним, числом чотирнадцять. І дивувався вельми, що Теофіл, якого примусом повелено заради стількох вин на суд привести, прийшов дерзновенно з численними єпископами і так швидко царя і всіх навернув, що не тільки про свої неправди не дав відповіді, а ще й інших судити хоче. Тоді почав говорити до єпископів своїх: "Моліте Бога щодо мене, братіє, а коли любите Христа, то не відходьте від Церков ваших, мені ж уже наблизився час бід, і, численні прийнявши печалі, маю відійти від цього життя; бачу-бо, що сатана, не терплячи мого учення, раду учинив на мене; ви ж не сумуйте через мене, але поминайте мене в молитвах ваших". Вони ж, почувши це, жахнулись і заплакали всі. Святий же повелів їм замовкнути, втішаючи їх, щоб не плакали по ньому. Коли ж бесідував він зі своїм собором, прийшли посланці від Теофілового собору, кличучи Івана на суд, щоб відповів супроти написаних на нього вин. Присутні ж з Іваном єпископи через тих посланників сказали Теофілові: "Не визивай Авеля, як Каїн, на поле, але ти до нас у доброзаконне місце прийди, щоб ми спершу твоє почули виправдання, маємо-бо на тебе книги, що вміщують сімдесят речей беззаконних, які ти вчинив. Ти-бо сюди прийди, бо ми благодаттю Божою не на розорення Церкви, а на мир зібралися, і нас є більше вашого собору". І святий Іван сказав: "До явних ворогів моїх не можу йти", — і не пішов. Кликаний був удруге і втрете — не йшов, а казав: "До кого маю йти: чи до супротивників моїх, чи до судей? Я готовий і перед зібранням усього світу стати, одначе так, щоб і супротивники мої зі мною на суд стали, а інший був, котрий би нас судив. Тепер же і супротивники мої, і судді — одні є, і не судитися зі мною, а судити мене хочуть. Не піду-бо на суд такий: нехай зберуться з усіх престолів єпископи, тоді стану на суді". Це сказавши, послав замість себе трьох єпископів із двома пресвітерами, щоб говорили за нього. Теофіловий же собор, побачивши Іванових посланників і не бажаючи чути від них мовлених істин, схопили їх і били, а на одного з них наклали залізні кайдани — ті, що приготували на Івана, і почали читати неправедні вини на неповинного й чистого серцем Івана, брехливо написані, і, псевдосвідків поставивши, суд над ним чинили. Святий же Іван у той час сидів зі своїми єпископами у своїй церкві, кажучи: "Великі хвилі, люте притомлення, але не боїмося потоплення, на камені-бо стоїмо. Хай піниться море і нехай збурюється, але каменя не може розбити; хай здіймаються хвилі, але Ісусового корабля не можуть потопити; чого ж боїмося, скажіть мені, чи ж смерті? "Для мене життя — то Христос, а смерть — то надбання". Чи ж вигнання боїмося, скажіть мені? Але "Господня земля і все, що на ній". Чи ж маєтків відняття боїмося? Але нічого не принесли ми у світ цей, тож явно є, що нічого й винести не можемо, і що в світі цьому не є страшне, то того не боюся; і коли є щасливе, не дбаю про нього, не боюся убогості, не бажаю багатства, не тремчу перед смертю, але молю, щоб ви встигли на добре". Це і багато слів святий виклав тим, що слухали його. У той час Теофіл із єпископами своїми осудили святого Івана за достойного скинення і скинули його, ані лиця його не бачачи, ані голосу його не чуючи. Так в один день учинили злобу, яку здавна сплітали. Тоді послали до царя писання, яке мало в собі таке: "Оскільки Іван багатьма лихими речами є обкладений і сам себе винуватим тим освідчив, що не захотів прийти на суд, через те вже скинений є; такого ото канони викидають, а ми його скидаємо, і нічого більше не потрібно, тільки нехай повелить твоя держава його, хоч і не хоче, з престолу прогнати".

Цар же Аркадій ані речей, писаних на Івана, не чув, ані відповіді на це не прийняв, тільки повірив словам того неправедного собору; відтак повелів Івана прогнати з церкви й послав одного боярина з воїнами, начебто на війну. Народ же, почувши те, запалився гнівом, і збіглася велика множність людей, не даючи вигнати Івана: одні кричали на царя й царицю, інші на Теофіла та його однодумців нарікали, що неправедно Іван осуджений, і проздовж трьох днів не відступали, стережучи й не даючи вигнати Івана. Він же боявся: інший порок на нього буде вигаданий — що царю не повинується, тож утаївся від народу і, коли настав вечір, залишив церкву, потай вийшов і віддався в руки воїнам, що хотіли його взяти. Вони ж, схопивши його, повели до морської гавані і відпливли в Пренет, що лежав навпроти Никомидії. Народ же, не терплячи без нього, учинив коромолу велику, і були великі біди в місті, що деякі й поранені були, а інші й померли. Теофіла ж люди шукали, щоб камінням побити, він же зрозумів і втік потай із міста й відплив швидко в Олександрію. Також і інші його однодумці розійшлися; поговор був у народі повсюди: і в церквах, і на торжиськах кричали на неправедно учинений суд, що скинув такого світильника світу. І до самих царських палат дійшли з криками й риданнями, молячи, щоб знову Іван на престола був повернений. Коли це все відбувалося, однієї ночі страшний землетрус стався, що всі потрапили у страх великий, а найбільше царицю охопив жах і трепет, бо її палата і ложниця більше інших будівель хиталися, а одна частина впала. Всі ж бо люди велиголосно кричали: коли Івана повернено не буде, то все місто впаде. Злякався цар кари Божої та сум'яття людського, послав швидко царициного євнуха вслід за Іваном із проханням, бо і цариця прохала царя, аби повелів повернути його, страх-бо напав на неї від землетрусу й крику народного. І бігли посланці один за одним, намагаючись умолити святого, щоб повернувсь у місто, і було повне Тракійське море посланців. А як повертався блаженний і коли довідалися про це громадяни, вийшли всі назустріч, запаливши свічки, покрилося й море кораблями, які зустрічали святого.

Прибув же Іван до міста, не захотів усередину ввійти, але зовні пробував, у передмісті, чекаючи, поки на більшому соборі не вчиниться розшук, через віщо він прогнаний був. Але люди цього не хотіли, щоб пастир їхній поза престолом своїм був, і на царів із докукою кричали. Примушений тож був од людей, увійшов до міста і ведений чесно із псалмами та піснями до церкви. Помоливши ж Бога, сів на престолі своєму і, мир давши людям, учинив повчання, і всі раділи великою радістю на повернення його. Тоді полк ворожих розсипався до кінця, а супротивники розбіглися й замовкли.

Правив же святий Іван Церквою Христовою в тиші глибокій і медоточними ученнями словесних овець живив, і вся Церква красувалася і веселилася від такого свого пастиря та вчителя. Невдовзі постала буря попередня на блаженного, і то з такої причини.

На високому стовпі учинено й поставлено ідола на подіб'я цариці Євдоксії, неподалік од церкви святої Софії посеред широкого майдану. Звичайно там бували видовиська, і всі сміхотворці до стовпа збиралися, чинячи свою гру. Іван-бо гадав, що на безчестя церкви таке гралисько поблизу було влаштовано, поклав це за коризну й докуку святині, тож, за звичаєм своїм, без сумніву поширив слово своє на тих, котрі ідола того там поставили й повеліли бути там видовищам. Цариця ж, маючи в пам'яті колишні свої до нього образи, почувши слова його, знову почала розуміти, що проти неї говорить, і, кладучи те собі в докуку, наново наповнилася ярості і вдруге почала прикладати старання, щоб зібрати собора на Івана. Він же, це пізнавши, ясніше почав на загальному зібранні про неї говорити: знову Іродія біситься, знову сум'ятиться, знову плескає і танцює, знову голови Іванової шукає. Цими словами до більшого гніву запалив царицю, тож умолила із великим плачем царя, щоб знову повелів бути собору на Івана. І тоді послано царські грамоти до всіх єпископів, щоб повторно зібралися в Царгород і судили Івана. І зібралися всі, як і раніше, окрім Теофіла, — той-бо знав, як тоді ледве втік од народу, боявся вже сам іти туди, але послав замість себе трьох єпископів. Послав же з ними канони ті, що склали аріяни на святого Атанасія Великого, щоб тими канонами засудили Івана, а коли скинуть його, самому на престола зійти. І осуджений був блаженний за тими неправедними єретичними канонами. І ніякої іншої не шукали вини його і нічого не вияснювали, тільки [вимагали], щоб відповідав на це, і як, скинутий бувши, дерзнув знову зійти на престола раніше собору. Святий же Золотоустий відповідав: "Не стояв на суді, не змагався із суперниками своїми й не бачив вин, на мене написаних, не прийняв і осуду, але царі мене прогнали і знову мене назад повернули. Канон же цей, яким мене судите, не є від благочестивих, а від аріян складений на великого Атанасія". Вони ж цієї відповіді не прийняли і скинули його.

Настав-бо великий празник святої Пасхи; цар, з намови єпископів, послав до Івана, кажучи: "Відійди із церкви, бо двома соборами суджений ти, і не можу я ввійти до церкви, доки ти є у ній". Святий же Іван супроти того відповів через посланих цареві: "Я прийняв церкву від Христа, Спаса мого, не можу-бо вийти із неї сам, коли не буду з неї прогнаний силою. Твоє є місто, і всі тебе слухають, хочеш мене розлучити із Христовою церквою, то пошли своїх [людей], хай мене витягнуть із неї, і матиму відповідь перед Богом, що не зі своєї волі від церкви відійшов, але прогнаний царською владою". Це почувши, цар засумнівався, одначе, науськаний од супротивників, послав сановника Маріна, котрий тримав царицині маєтки, той пішов і витяг силою із церкви учителя церковного, святого Івана, одначе повелено йому пробувати до часу в патріяршому дворі; і пробував святий два місяці, не виходячи із келії своєї, доки не видано царського повеління іти йому в ув'язнення.

Тим часом вороги Іванові найняли одного чоловіка, щоб убив Івана; почав той чоловік удавати із себе біснуватого, щоб не пізнано було замислене лихе діло, і приготував меча для заколення та й шукав пригідного часу, щоб убити святого. Але перш ніж сталося те беззаконне діло, вивідав народ тайну ту і, схопивши того чоловіка, повели його люди до міського єпарха на спитування. Іван же послав єпископів, що були при ньому, і збавив раніше його, ніж був спитаний ранами. По тому раб одного пресвітера Єлпидія, найнятий на забиття святого п'ятдесятьма золотницями, побіг швидко до патріяршого двору, бажаючи в нього вскочити. Один трапився там і затримав його, запитуючи причину, чому так швидко біжить. Він же, нічого не відповідаючи, ударив мечем того чоловіка. Другий, що бачив те, закричав, він же і того побив, також і третього. Учинився гамір і крик од тих, що були в патріяршому дворі; він же втік назад. Коли його гонили, зустрів одного, що з лазні виходив після миття, — той хотів схопити його. Він-бо і того вдарив мечем, і упав поранений мертвий.

Відтоді люди дбайливіше стерегли святого Івана вдень і вночі, сидячи біля патріяршого дому, одні за одним змінюючись, бачили-бо, що вороги шукають, щоб убити його. Коли ж настала П'ятдесятниця, прийшло цареве повеління Іванові йти у вигнання. Був-бо там один муж сановний, той порадив Іванові, аби вийшов потай од народу, щоб не учинилося бійки поміж людом та воїнами, на те приготовленими. "І будеш, — сказав, — винуватцем великого кровопролиття, повелено-бо взяти тебе силою, а що народ супротивиться, то почнеться бій". Іван же, те почувши, прикликав декого з улюблених своїх єпископів та клириків і блаженну дияконису Олімпіяду і, повчивши їх бути твердими у православній вірі, віддав їм останнє цілування. І плакали за ним гірко, він і сам заплакав і розлучився з ними жалісно та й вийшов малими дверима, що [вели] до моря, щоб не був звідомлений про те народ, там-таки й воїни його чекали — і схопили його. Тоді посадили в малу лодію і привезений був у Витинію, звідтіля ж далі в дорогу поведений був.

Після ж вигнання святого Івана, того ж дня, зайнявся вогонь у церкві від престолу не з якоїсь людської вини, а від Божого гніву, і раптово спалахнув, тоді у висоту взявся і по цілій церкві розлився. Подув же вітер великий, пішов полумень із церкви і понісся високо в повітря, минув торжисько і схилився, як міст, на палату, в якій синклитські ради чиняться, і спалив її до кінця. І бачено було чудо жахливе: вогонь, ніби одушевлений ув образі змія, кругом ходив, далекі поїдаючи храми, а церкви, які близько були, ті цілі залишилися, щоб від цього всім було звісно: не випадково, але гнівом Божим така пожежа учинилася за вигнання святого Івана Золотоустого, і за три години — від шостої дня до дев'ятої — багато чудових і довголітніх будов, і краси невимовної, і багатства незчисленного в попіл пішло. Не загинула жодна душа в усьому народі від тієї страшної пожежі, і казали всі, що через Іванове вигнання Бог вогнем покарав місто, бо неповинно прогнали угодника Божого. Вороги ж Іванові супротивно казали, мовлячи: "Однодумці Іванові церкву запалили". Через це багатьох схоплено, і єпархом міським, який елліном був вірою, спитані були муками, аж деякі померли, одначе жодної не знайшли людської вини того вогненного спалення, а тільки, що від гніву Божого.

Блаженний же Іван, ведений в ув'язнення, численні дістав образи від воїнів: повелено було царицею їм, хай би усяко намагалися його утискати в дорозі, щоб помер швидше. Посадили його на худобину без сідла і швидкий чинили хід, за один день проходячи шлях, який за два чи три дні проходити належало. Не давали йому в дорозі спокою та послабу й трохи, у простих і нечистих заїжджих дворах ночували, часом у юдейських домах, іноді в блудних, і численні при ньому неподобства чинили. Ніде не давали зайти йому до церкви, ще й словами докучали, докоряли, лаяли і пишний срібний оклад, на дорогу даний, забрали. З такими утисками ведений був в ув'язнення святий Іван Золотоустий. Коли ж траплялося їм іти повз міста, в яких Теофілові друзі, а Іванові вороги жили, то ті невимовні наруги йому чинили, інші й у місто зайти не пускали, а ще інші воїнів і погрозами, і дарами переконували, щоб численні чинили йому в дорозі кривди. Інде ж святі отці, почувши, що ведуть його в ув'язнення, виходили назустріч і ридали за ним, що такий учитель терпить вигнання без правди, про що сам згадує в посланні своїм із Курус до Кирияка, кажучи: "Численні скорботи мені в дорозі трапилися, але про них ніколи я не дбав. Коли ж прийшли у країну Кападокійську і в Таврокиликію, численні лики святих отців зустрічали нас — і не тільки, але й багато інокуючих дівиць струмки сліз проливали і гірко плакали, дивлячись на нас, ведених в ув'язнення. І говорили поміж себе: "Ліпше б було, щоб сонце загасло, аніж би вуста Іванові замовкли". І ці слова нітили й опечалювали мене більше, аніж бачив усіх, хто плакав заради мене. Про тих-бо всіх, скільки їх зустрічалося, ніколи не мав я турбування". Це про себе сам святий написав.

Коли ж привели його в місто Кукус, що було в Аравії, прийняв його люб'язно в дім свій Аделфій, єпископ того міста, був-бо переконаний, щоб прийняти його, у видінні Божим одкровенням. І де Іван святий пробував, ученням своїм багатьох невірних приводив од ідолопоклонства до Христа. По тому надійшло повеління від цариці, щоб прогнаний був далі Іван у порожнє місце, що зветься Питиунт, котре лежало при березі Понтійського моря по сусідстві з буйними варварами. Взяли — бо його воїни й повели, а ведучи, також чинили всілякі кривди, як і раніше, щоб помер скоріше, по дощі та спеці без покриття його везли, не даючи заходити до міст і сіл, -такий шлях жорстокий проходив святий Іван у вигнанні своєму.

За кілька днів до кончини його стояв якось він уночі на молитві за звичаєм своїм, і прийшли до нього святі апостоли Петро й Іван, їх — бо бачив раніше, коли в Антіохійському монастирі жив. Вони сказали йому: "Радуйся, пастирю добрий словесних овець Христових, міцний страстотерпче, послані ми є до тебе від спільного Владики нашого Ісуса Христа, щоб допомогти тобі і втішити тебе у скорботах і трудах твоїх, які підняв ти заради чистоти сумління свого: викрив — бо ти царів, що у беззаконні, бувши наслідувачем Івана Хрестителя, який викривав законопереступи. Тим — ото подужуй і кріпись, уготоване тобі велике воздаяння у Царстві Небесному. Добровістим тобі велику радість, що по кількох днях відійдеш до свого Господа Бога і будеш, почиваючи з нами, в Царстві Небесному в безконечні віки. Уповай — бо, здолав — бо ти ворогів, і ненависників своїх посоромив ти, і супостата диявола переміг ти. Євдоксія має червами возкипіти і шукатиме тебе в поміч, і не знайде, і помре в недузі з болем великим, без зцілення-бо хворітиме, бо від Бога таку покару прийме". Подавши йому щось їстівне, сказали: "Прийми це і з'їж, щоб уже по тому не потребував іншої їжі в цьому житті, цього досить тобі стане, доки душу свою віддаси в руки Божі". Він же взяв і з'їв перед ними і звеселів. Тоді явлені відійшли від нього.

Були з Іваном два пресвітери та один диякон, котрі від Константинополя йшли з ним у вигнання і не відлучалися від нього, але вкупі з ним усі страждали, любов'ю до нього прив'язані, — ті очима своїми бачили, коли приходили апостоли до Івана, і всі слова чули, сказані ними, і раділи вельми, що такій людині пішли вслід, співстраждаючи, що вельми догідний є Богові і має частку зі святими апостолами. Минуло мало днів, досягли Команів, де поблизу міста була церква святого священномученика Василиска, єпископа Команського, котрий постраждав за Христа в Никомидії вкупі з Лук'яном, пресвітером антіохійським, від Максиміяна, нечестивого царя, і там при церкві тій переночували. Настало ж свято Воздвиження Чесного Хреста, і в ту ніч явився блаженному Іванові святий мученик Василиск, кажучи: "Уповай, брате Іване, завтра-бо обидва будемо разом". Той-таки святий мученик явився і пресвітеру його церкви, кажучи: "Приготуй місце братові Іванові, йде-бо до нас!" Коли настав день, молив святий Іван воїнів пробути там до п'ятої години, вони ж не послухали, але намагалися йти спішно, маючи там дорогу по воді. І, пустивши корабля, пливли швидко, ніби птиця перната летячи, і в малому часі відпливли від міста на тридцять стадій. За Божим скеруванням відтак сталося, що пристали при церкві святого Василиска, і здивувалися вельми. Іван же знову молив їх, щоб почекали трохи на тому місці, доки помолиться в церкві. Вони ж, бачачи Божу силу, що раптово перепинила їм дорогу і невидимою рукою привела на попереднє місце, не забороняли, щоб сталося за Івановим бажанням. Той-бо зайшов до церкви, попросив церковних світлих священичих риз і все одіння своє змінив аж до чобіт, а свою одежу, яка була з ним у кораблі, роздав. А в церковній здійснив Святу Літургію і причастився пречистих і Животворящих Чесних Дарів Тіла та Крові Христової, а по достатній молитві учинив благодарення, дав останнє цілування тим, що з ним були, і ліг, кажучи звичайне для себе слово: "Слава Богові за все!" Також хресне на собі учинив знамення й прорік останнє слово: "Амінь!" І тоді віддав духа свого у руки Божі, в самий день Воздвиження Чесного Хреста, носив-бо хреста свого проздовж усього життя, розпинаючись для світу і співрозпинаючись із Христом. І покладений був у тій-таки церкві вкупі зі святим мучеником Василиском. Збулося-бо пророцтво святого Єпифанія Кипрського, коли сказав йому: "Не дійдеш до того місця, на яке виженуть тебе", — а був ведений у Питиунт. Так загас світильник церковний, так замовкли золоті вуста, так завершив подвиг і протяг життєвий добрий подвижник і страждалець, проживши на престолі шість літ, у вигнанні три літа провів, переводжений із місця на місце.

Помер-бо великий той усього світа вчитель; два пресвітери й диякон, що йшли за ним аж до останнього дихання, багато плакали за своїм вітцем, ідучи в Рим до папи Інокентія, і все йому звістили докладно, що перетерпів святий Іван і з якої причини. Оповіли й про успіння його, як перед відходом приходили до нього святі апостоли Петро та Іван Богослов і що казали, як явився йому святий мученик Василиск. Інокентій, це все вислухавши, почудувався вельми й опечалився щодо неправедного вигнання та смерті такого вчителя і стовпа церковного. Звістив-бо про те папа царю Онорію, Аркадієвому братові, котрий царював у Римі, і гірко пожаліли обидва — і цар Онорій, і папа Інокентій. І тоді писали до царя Аркадія. Папа ж од себе написав: "Кров, — мовив, — брата мого Івана волає до Бога на тебе, царю, як колись кров праведного Авеля волала на братовбивця Каїна, і всяко відомщена буде, що в час миру гоніння на Божу Церкву підняв ти. Вигнав ти такого істинного пастиря, вкупі ж із ним і Христа Бога вигнав ти, наймитам, а не пастирям стадо ти вручив". Це і багато іншого писав Інокентій до Аркадія, відлучаючи його та Євдоксію із ним од Божественних Тайн, а всіх, що святого Івана скидали, анатемі віддав. Теофіла ж, який не тільки чуже санові, але християнству чинив, на соборний суд закликав, щоб прийняти кару за ділами. Онорій же від себе писав до брата Аркадія. "Не знаю, — сказав, — яке протиборство і бісівське дійство звабило тебе, брате, що жінці віддав себе, послухав її і вчинив таке, чого жоден благочестивий християнський цар не чинив, бо присутні тут преподобні єпископи волають на царство ваше, що великого Божого архиєрея Івана без суду, супротивно канонам, із престолу скинувши і вельми великим ув'язненням умучивши, силою життя позбавили".

В тому листі, при кінці, схиляв його до покаяння і щоб відомстив тим, котрі були винуватцями такого в Церкві сум'яття та Іванового вигнання. Аркадій-бо прийняв послання від брата і від папи, впав у невимовну скорботу, в печаль та у велику боязнь і, вишукавши в місті тих, що на Івана повставали, по різному покарав їх: одних мечем усік, інших із сану безчесно скинув, а деяких єпископів, котрі судили святого Івана, що були натоді в Царгороді, схопивши, повелів зачинити із налягами у народній темниці, серед них був і Ісхиріон, син Теофілового брата. До самого Теофіла писав вельми жорстко, повеліваючи йому готовим бути на суд у Солуні, щоб прийняти достойну покару своїй злобі. Жінку свою Євдоксію в іншу палату прогнав, і зачинив, і повелів, щоб ніхто не приходив до неї, тільки рабиня, а родичів її всіх, що були приспішниками її злоби, відігнав, маєтки їхні забрав, а інших ранами й темницями умучив. Відтак писав до папи Інокентія, звіщаючи про все, що учинив, і смиренно просячи прощення із покаянням. Писав-бо до брата Онорія, молячи його, щоб упросив папу, аби розрішив його від одлучення, аби Причастя сподобив їх, а блаженного Івана поміж святих нехай упише.

Коли все так чинилося, Бог помсти Господь почав віддавати сам помсту ворогам угодника свого Івана, бо на всіх них люті напустив покари ще на землі, щоб усім гіркими померти смертями, за пророцтвом блаженного Аммонія: єпископам-бо, і клирикам, і мирським владам, і взагалі людям, що неповинно постали на святого Золотоустого, огудно проти нього говорячи, і зволяли на його вигнання, одним люті шкоди по всьому тілі учинилися, всю плоть їхню загноївши і смерті віддавши, іншим руки й ноги усохли, ще іншим сокровенні місця загноїлися, численна черва народилася, й учинилося, що довгі дні нестерпний сморід відходив. Один із неправедних тих судей із коня впав, праву руку поламавши, що неправдиві вини писала на неповинного й чистого серцем, праведного Івана, там-таки й помер; другий онімів і руки мав усохлі, не міг і до вуст їх піднести — так і помер; іншому язик, що вимовляв на святого Івана огуди, загнившись, розпух. А що на вустах лежав кляп, через віщо нічого не міг говорити, то на хартії написав, сповідаючись гріха свого. І було видно великий гнів Божий, який карав усілякими карами тих, що стали винуватцями Іванового вигнання.

Теофіл, патріярх Олександрійський, збувся суду людського й покари, бо папа Римський Інокентій невдовзі помер, одначе не збувся суду Божого, але впав у руки праведного Судді та Помстителя — погубив-бо розум від печалі й сорому, якого зазнав від усіх за кривду Іванову, і, в тяжку недугу запавши, відійшов. Кирину ж, Халкедонському єпископові, ноги зігнили, хоча відрізали лікарі багато разів, щоб не зігнив увесь; одначе не переставала гнити плоть його, і аж до колін було відтято ноги йому — так і помер.

Цариця ж Євдоксія надмірно печаллю та соромом, окаянна, уразилася, почалася в неї люта кровотеча, і червами плоть її заснітилася, як предрікали апостоли блаженному Іванові, засмерділася вельми, що не могли ті, котрі мимо проходили, стерпіти смороду плоті її. Цілили її численні найуправніші лікарі і всілякими добропашними ароматами кадили. Казала-бо сама до лікарів: "Через що не можете мене зцілити від недуги цієї?" Вони ж не сміли повідати їй. Вона ж рече до них: "Коли не знаєте причини, через віщо не можу одужати, то я вам скажу: цю наругу прийняла від Божого гніву за патріярха Івана". Повернула ж і виноградника дітям Теогностовим та іншим багатьом повернула все, що неправедно відняла, одначе не дістала зцілення і в тій недузі гірко померла. Після ж її смерті на викриття беззаконня її рака, в який була покладена, тряслася проздовж тридцяти і двох літ, аж до перенесення чесних мощів святого Золотоустого із Коман до Царгороду.

По тому всьому Адельфій, єпископ Аравитський, котрий люб'язно прийняв вигнаного Золотоустого в дім свій у Кукусі, коли прочув про кончину його, пожалів вельми, що такий світильник та учитель всесвіту неправедно скинутий та в ув'язненні помер. Тож старанно зі слізьми молив Бога, щоб явив йому, в якому лику святих перебуває Іван. Якось молився про це і був у захваті: побачив світлого й веселого юнака, котрий узяв його за руку і вивів на місце світле й показав йому лик святих церковних учителів. Він-бо розглянувся туди й сюди, бажаючи побачити бажане, і не зміг уздріти його. Юнак же, показавши кожного учителя й патріярха Константинопольського, знову вивів його звідтіля. Він-бо, йдучи вслід за ним, печальний був, що не побачив блаженного Івана зі святими отцями. Коли ж виходили вони геть, утримав його за руку хтось, котрий стояв при дверях, і :казав йому: "Чому, так нарікаючи, виходиш звідсіля? Сюди — бо, хто печальний входить, то звідси веселий повертається, ти ж супротивно чиниш: веселий зайшов, а печальний виходиш?" Відповів йому Дельфін: "Через ге сумую, що не побачив улюбленого свого Івана із церковними вчителями". Він же сказав йому: "Чи ж про Івана кажеш, проповідника покаяння?" — "Так!" — відповідає. Він-бо знову мовить йому: "Того не може бачити людина, у тілі бувши, бо стоїть перед Божим престолом, його ж бо оточують херувими та серафими. Порадів Адельфій, діставши звістку про святого Івана, і прославив Бога, що явив йому таїну цю. Так святий Золотоустий після багатьох хвилювань та бурі, бід і печалей, що їх заради правди перетерпів, пристав до спокійного небесного пристановища, де з ангелами, радуючись, славить Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж бо від нас буде слава, честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).