Монастир Походження Дерева Хреста Господнього Української Греко-Католицької Церкви у Підкамені має давню передісторію, що сягає княжого періоду.
Богопосвячене життя у цій місцевості бере початок ще з ХІІ століття.
Будівництво обителі пов'язане з пам'яткою природи - Каменем - пісковим останцем заввишки 17 метрів і завширшки 8-10 м із прямовисними стінами.
Результати найновіших археологічно-архітектурних досліджень засвідчують існування на Камені в часах Галицько-Волинського князівства храму, який мав оборонний характер.
Відомо, що у ХІІІ столітті князь Данило Романович (Галицький) побудував ряд оборонних пунктів на важкодоступних вершинах (Холм, Львів, Каменець, Данилів, Стіжок та ін.) Ймовірно, до цієї оборонної системи належала й наскельна забудова в Підкамені.
Вруби й підкоси для дерев'яних конструкцій, зафіксовані по периметру каменя на різній висоті, сьогодні дають можливість гіпотетичного відтворення моделі двоярусної споруди (перший поверх - келії, другий - церква).
До цього часу належать і дві печери, розміщені у глибині гори під теперішнім монастирем. Одна з них, з більшим входом, служила підземним храмом, інша, менша за розмірами, була келією.
Про точний час і причину припинення існування давнього монастиря сучасники можуть тільки здогадуватися. До наших днів збереглися лише пізніші поховання XVII століття. До нього входять собор, каплиці, келії, дзвіниця, оборонні стіни з вежами та брамою.
Фундаторами монастиря були магнатські роди Вишневецьких, Чарторийських, Любомирських, Собєських, Потоцьких, Калиновських. Особливо треба згадати теребовлянського старосту Михайла Потоцького і короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського. Останній, зокрема, виділив кошти на побудову склепіння храму. На стінах монастиря і церкви до наших днів збереглися кілька пам'ятних плит фундаторів.
1695 р. храм освятили в честь Успення Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, Апостолів Петра і Павла та Всіх Святих. З цієї нагоди в церкві вмістили мармурову плиту, на якій було зроблено пам'ятний напис. Донині зберігся лише її невеличкий фрагмент.
Вартим уваги є монастирський колодязь, що розташований на внутрішньому подвір'ї обителі, вирубаний у скелі завглибшки близько ста метрів. Робота над його спорудженням тривала 18 років і була завершена 1708 року.
Остаточного вигляду храм набув у XVIII столітті, коли до нього прибудували вежу, на якій 1713 року було вміщено металевий годинник.
Під час світових воєн монастир зазнав значних утрат та руйнацій. Артилерійські обстріли, пожежі, конфіскації, заслання ченців до Сибіру призвели до цілковитого виснаження й неминучого закриття обителі на початку 40-х років ХХ століття.
1946 р. на території монастиря радянська влада влаштувала тюрму, яка діяла 10 років. Привезені взимку в'язні, рятуючись від холоду, спалили усі дерев'яні речі з храму і келій, включно навіть ікони та вівтарі. Збереглося лише Чудотворне Розп'яття XVII століття.
Деякий час тут відбував ув'язнення о. Микола Цегельський (1896-1951), проголошений 2001 року блаженним мучеником УГКЦ.
У другій половині 50-тих років ХХ століття місце в'язниці зайняв психо-неврологічний інтернат закритого типу. Храм перетворили в конюшню, а згодом - у гараж для сільськогосподарської техніки.
Лише 1997 року сакральні споруди й частину келій передали монахам Студійського Уставу УГКЦ. Цього ж року у Хрестопоклінну неділю урочистою літургією відновили чернече життя обителі.
Нечисленна спільнота монахів під проводом настоятеля Методія (Костюка) розпочала працю над відновленням обителі.
Відсутність найнеобхідніших побутових умов не гасила ревності і наполегливості ченців.
Так, зусиллям першого настоятеля підкамінської студійської спільноти, нині в обителі відновлено чотири храми. На часі відбудова найбільшої руїни - головного собору монастирського комплексу.
Тепер ченці моляться у церкві ікони "Не ридай мене, Мати", що влаштована в колишній монастирській каплиці. Діє також підземний храм Усікновення голови Йоана Хрестителя, розміщений у давніх криптах.
Розпочався новий етап в історії монастиря, сповнений щоденними молитвами й сумлінною працею в ім'я Бога, Церкви, народу.
Взято з тексту схимонаха Юліяна Монастирського.