Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук який цими днями перебуває у Римі, де брав участь у засіданні ROACO (Об’єднання організацій, що допомагають Східним Католицьким Церквам), дав інтерв'ю для Радіо Ватикану він розповів про свої душпастирські подорожі, здійснені протягом останнього періоду, та про ситуацію Церкви в Україні.
Блаженніший Владико, нещодавно Ви здійснили перший душпастирський візит до Канади. Якою Ви там побачили нашу Церкву? Якою була мета, чому була присвячена ця зустріч? Зрештою, очікується також наступний візит на Синод.
Цей мій перший душпастирський візит до Канади, зокрема, до Едмонтонської єпархії. Я міг побувати в двох великих містах провінції Алберта – Калґарі і Едмонтоні. Крім того, я відвідав колиску нашої Церкви на канадській землі – першу українську католицьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці в місцевості Star-Peno і першу станицю, яку заснували Отці Василіяни і Сестри Служебниці в околицях Едмонтону. Таким чином, під час цього першого візиту я торкнувся перших кроків наших людей на канадській землі, а відтак, перших наших місіонерів. У Калґарі я мав нагоду святкувати разом з нашими вірними 100 років з дня заснування там першої парохії. Вона була названа в той час парафією св. Степана, але потім, під час першої світової війни, вона була закрита урядом, оскільки тоді вихідців з Галичини, з Австрії, вважали потенційними ворогами Британської Співдружності, і тому наші люди були навіть інтерновані до таборів примусової праці. Такий табір в містечку Бенф я якраз і відвідав. Там є ще залишки того табору, і канадський уряд разом з нашою громадою планують створити окремий меморіал для того, щоб можна було, таким чином, дати данину тим людям, які постраждали.
Отож, на загал, і в Калгарі, і в Едмонтоні, й інших місцях, я побачив дуже цікаву нашу Церкву, яка переживає період свого відродження. Очевидно, що частина наших парохій є англомовними, але дуже багато приходило людей на такі зустрічі. І завжди я в таких візитах я шукаю окремої нагоди для того, щоби побачити нашу молодь. Так само і під час цього візиту я мав дуже важливу зустріч з молоддю в місті Едмонтоні. Але гаслом цього візиту було святкування 100-річчя з дня приїзду, і, зокрема, призначення першого єпископа для українців в Канаді блаженного священомученика Никити Будки, який був дуже цікавою особою. Він був призначений єпископом для Канади, але відтак мусив повернутися до України, а помер мученицькою смертю в Казахстані. Тобто він є особою, яка ніби обіймає собою той глобальний вимір нашої Церкви сьогодні.
Ви згадували про молодь. Чи йдеться про місцеву молодь, чи може пов’язану з новою хвилею еміграції?
Я думаю, що є і така молодь, тобто діти нових емігрантів, а теж і молодь, яка походить з родин, які вже мають дуже мало українського коріння, але вони вважають себе вірними нашої Церкви.
Початок місяця червня був позначений таким дуже активним проявом Євхаристійного культу, в тому числі в Україні, де відбувся перший Всеукраїнський Євхаристійний Конгрес в Римо-Католицькій Церкві. Українська Греко-Католицька Церква проводила Євхаристійний Тиждень, і таким своєрідним підсумком цих подій став Міжнародний Євхаристійний Конгрес, п’ятдесятий, ювілейний, який відбувся в столиці Ірландії місті Дубліні. Знаємо, що Ви брали в ньому участь. Чи можете розказати трохи про ці події й інші, пов’язані з Вашою присутністю в цій країні?
Це був теж такий мій перший візит до Ірландії. Я ще ту країну ніколи не відвідував. І було таких два основних завдання, які я перед собою ставив. З одного боку, я представляв нашу Церкву, зокрема Церкви візантійської традиції на цьому Міжнародному Євхаристійному Конгресі, де були єпископи, миряни, священики, монахи, монахині з цілого світу. І моїм завданням було показати, в чому полягає особливість почитання Пресвятої Євхаристії у Східній Церкві. Крім того, що я брав участь в різних робочих групах, я відслужив Літургію в нашому обряді англійською мовою. І ця Літургія входила в програму Євхаристійного Конгресу. Багато зацікавлених людей на Літургію прийшло. У своєму слові я намагався пояснити, як ми, відповідного до нашого обряду, почитаємо Пресвяту Євхаристію. Цікаво пригадати, що 80 років тому, на попередньому Євхаристійному Конгресі, який відбувався в Дубліні в 1932 році, представляв нашу Церкву блаженний священомученик Миколай Чарнецький. Пізніше він, вже як єпископ переслідуваної Церкви, справді тою Євхаристією животворив нашу Церкву, і вона була силою тої Церкви. І от сьогодні, після 80 років, такий самий Конгрес відбувається в тому самому місті, і я міг показати і посвідчити ту віру і свідоцтво нашої Церкви протягом цього періоду, якраз відкликаючись до особи блаженного священомученика Миколая Чарнецького.
А другою метою чи другим моїм завданням було відвідати українців в Ірландії. Це є, перш за все, особи цієї нової еміграції. Три місяці тому приїхав священик на постійно, який формує там громаду. Я мав нагоду відслужити окрему Літургію для наших людей. Зібрати їх. Це є переважно молоді родини. Середній вік наших людей в Ірландії – біля 40 років. Тобто, мої ровесники. Є багато дітей. Мабуть, буде формуватися окрема школа. На цю Літургію прийшов пан Посол України в Ірландії, і він так сказав мені, що він ще ніколи не бачив стільки багато українців разом на ірландській землі. Отож, той мій перший душпастирський візит теж і до української громади сподіваюся стане початком у формуванні нашої української парохії. Слід нагадати, що в Дубліні, столиці Ірландії, існує парохія Російської Православної Церкви, до якої заманили дуже багато наших людей. Такий, як би сказав, явний прозелітизм. І тепер ми маємо обов’язок дати душпастирську опіку людям, які перебувають в тій країні.
Коли Ви говорили про оцей збір українців, який вразив Посла, мені прийшла на думку якраз тема цього Конгресу, що Пресвята Євхаристія є спільністю з Христиом і спільністю між нами. Яка власне роль Пресвятої Євхаристії в цьому такому згуртуванні вірних в цій глобальній, як кажемо, Церкві?
Євхаристія – це є найвищий вияв єдності Церкви. Є центром і вершиною християнського життя, а так само найглибший спосіб поєднання людини, людської особи з Богом. Але не можна єднатися з Богом, не будучи поєднаним із своїм ближнім. Тому Євхаристія, почитання Євхаристії чи Причастіє, завжди повинно перерости, перемінитися в діла милосердя, в діло служіння для свого ближнього. Якраз збирання наших людей в Ірландії і намагання їм послужити, їх вислухати, їх зрозуміти – це був той заклик Христа, який я намагався не тільки сам здійснити, але його посвідчити і передати нашим вірним.
Дорога з Дубліна до Києва Вас повела через Рим і Ватикан, адже Ви були запрошені на зустріч Об’єднання організацій, які допомагають Східним Католицьким Церквам. Також був запрошений, минулого року обраний, як і Ви, Глава Сиро-Малабарської Церкви в Індії. Чим викликана ця цікавість Організації до Церкви в Індії, в Україні? Чи це пов’язано з тим, що є нові Глави Церков і щось можуть запропонувати, чи це входить в якусь таку тривалішу програму співпраці?
Ця спільнота, яка називається , є спільнотою різних допомогових організацій, які вже довший час допомагають нашій Церкві у її розвитку в Україні, в здійсненні її душпастирських проектів. В неї входять різні організації з Німеччини, Франції, Австрії й інших країн Європи, які цікавляться Східними Католицькими Церквами. Ця спільнота діє під патронатом Апостольської Столиці, зокрема Конгрегації для Східних Церков. На запрошення її Префекта кардинала Леонардо Сандрі я мав виступ перед цією Асамблеєю, щоби розповісти про стан нашої Церкви сьогодні і про перспективи розвитку її на майбутнє. Дуже цікавила наших потенційних партнерів ситуація, яка існує сьогодні в Україні. Суспільна ситуація. Відтак стан розвитку нашої Церкви, наші потреби і відносини між Церквою і державою. Таким чином, я намагався обширно показати, якою наша Церква є сьогодні і пояснити оцю стратегію розвитку нашої Церкви, яку прийняв минулорічний Синод на наступних десять років. Ця стратегія називається «Жива парафія як місце зустрічі із живим Христом». І ось тому цікавило наших жертводавців, як ми розуміємо оживлення життя на парафії, якими будуть пріоритети нашої Церкви в її розвитку на наступних 10 років.
Будь ласка, кілька слів про те, як власне відбувається розвиток нашої Церкви на сході нашої країни, в центрі? Яка є там динаміка? Що можна зауважити?
Очевидно, що, скажімо, розповідав про те, що обставини існування нашої Церкви в Західній Україні і в Східній Україні є дещо відмінними, тому що в Східній Україні, переважно, ми маємо парохії, які є невеликими, які потребують допомоги. Ми йдем на ті терени для того, щоби відповісти на потреби наших людей, які там знайшлися в силу різних обставин і потребують нашої душпастирської опіки. Крім того, ми є відкриті до завдання проголошувати Добру Новину, проповідувати Євангеліє усім людям, які цього потребують. Тут ми чітко і ясно намагаємося пояснити, що ми маємо на меті перш за все проголошення Доброї Новини тим людям, які належать до нашої Церкви, або не є приналежними до жодної Церкви, але шукають правдивої Христової Церкви. І ось, таким чином, наші громади там формуються і ми намагаємося послужити. І також ми є відкриті до співпраці з іншими Церквами. Зокрема, багато цікавила наших добродіїв діяльність Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (якраз в той момент я є черговим головуючим в цій спільноті) і саме ті кроки, які робить ця організація для того, щоби забезпечити свободу совісті в Україні і свобідну можливість розвиватися всім Церквам і релігійним організаціям.
Тепер Церква живе таким натхненням, запропонованим Папою Венедиктом XVI, як нова євангелізація, покликана пробуджувати віру там, де вона була якось затратилася. Чи в контексті цього, про що ми щойно говорили, ще можемо говорити про першу євангелізацію, чи там мова радше йде про пробудження тої віри, яка була пригноблена переслідуваннями?
Україна – це є країна з древніми християнськими коріннями, але в силу тих чи інших обставин, зокрема, в часи комуністичного режиму, ми маємо той факт, що є цілі покоління людей, які виросли без будь-якої присутності Церкви і сьогодні себе не відносять до жодної Церкви або вважають себе спадкоємцями Володимирового Хрещення, але не ідентифікують себе з жодною конфесією. Тобто, є дуже великий прошарок українців, які усвідомлюють, що вони є християни, але вони ще шукають церковної спільноти. Ось тут є велике завдання для всіх християн. Зокрема, наше завдання, щоби якраз і здійснювати оцю нову євангелізацію. Вона якраз і полягає в тому, щоби донести до сучасного українця цю традиційну проповідь Євангелія, але можливо в сучасний, новий спосіб, щоби він міг сприйняти це Христове Євангеліє і стати справжнім живим християнином. А осердям такого проголошення Доброї Новини, служіння людям, є парохія. І тому ми у цій стратегії поставили акцент на розвиток, оживлення кожної нашої парохії, де би кожна сучасна людина могла особисто зустріти живого Христа, присутнього у своїй Церкві.
Наступного місяця будемо відзначати чергову річницю Хрещення України. Що би Ви хотіли побажати вірним з цієї нагоди?
Найперше. я би хотів запросити в черговий раз, це вже традиційно, щоби в день св. Володимира, його пам’яті, щоби всі наші вірні відновили свої хрещальні обіти. Тобто, ці обіцянки, які складає Христові кожна людина або від її імені складає хресний батько і мати, бути об’єднаною з Христом, Йому служити і відректися від будь-якого зла і всього того, що нас відхиляє або віддалює від Бога. Я думаю, що черговий день пам’яті Хрещення Руси-України має бути для нас черговим закликом бути справжніми християнами сьогодні.