Зіслання Святого Духа на Апостолів – це день народження Церкви. Церква – це Таїнство. “Еклесіа” – так по-грецькому звучить українське слово Церква (походить воно від дієслова “скликати” й означало дві тисячі років тому у греко-римському суспільстві офіційні і правомочні збори громадян для вирішення важливих громадських справ, для суверенного волевиявлення) – це братерське духовне сопричастя, а також і видима інституція (товариство всіх Господніх вірних у всьому світі), заснована Ісусом Христом, щоб продовжувати Його апостольську і Спасительську діяльність між різними племенами і народами, як Він повелів Апостолам перед Своїм Вознесінням: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав. Отож, Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28,19-20). Церква не є місцем, де кожен перебуває окремо і самостійно здобуває спасіння. Вона також не є засобом індивідуального освячення. Церква – це вибраний Божий народ Нового Завіту, спільнота людей, якій Бог дарує спасіння. Тож і людина є не тільки індивідом, окремим представником людства. Людина, а, отже, кожен з нас, це – особа, покликана до спілкування з іншими, до обміну та єдності з ними, – до сопричастя з іншими людьми та Особами Пресвятої Тройці. Ми стаємо людьми тоді, коли спілкуємося і даруємо себе одне одному.
Єство Церкви просякло цим Христовим посланням. Він її уповноважив силою Своїх слів, і це післання Церкви Ісусом є для неї фундаментальним і настановчим імперативом. Тут уже йде мова про Вселенську Церкву Заходу і Сходу, яка охоплює всі народи світу.
Чітке визначення Церкви дав апостол Петро: “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло: колись не народ, тепер же - народ Божий” (1 Пт. 2,9-10).
Отже, Церква – це спільнота учнів та послідовників Ісуса Христа і дітей Божих, збори народу Божого, вибраного і покликаного на служіння Всевишньому. Вона – більша від релігійного братства, ширша від спілки однодумців, повніша від духовного суспільства. Церква – це спільнота людей, які покликані довершити справу і виконати заповіти Ісуса Христа. Спільноту Своїх послідовників Ісус назвав “Своєю Церквою”.
Церква є там, де є християни і душпастирі-священики. Церкву також називають Матір'ю християн, бо вона під час проповіді і навчання Слова Божого та Таїнств й, передусім, святого хрещення, сповіді та причастя надає людському духу й душі справжнє життя – освячуючу благодать, яка дає людині право до Неба і, як духовна матір, виховує і провадить своїх вірних. “Хто не має Церкви за матір, той не може мати Бога за батька” (св. Кипріян). Вона поширює Христове вчення за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання правдивої віри, уділяє встановлені Христом засоби – за допомогою жертви Святої Літургії, Святих Тайн, благословення, освячення і відправи Богослужінь та керує членами Церкви, видаючи церковні заповіді, заборони, застосовуючи покарання за великі і серйозні провини (позбавлення членства в церковній спільноті).
Церквою керує Ісус Христос з неба через Святого Духа, тому називаємо Його Главою Церкви. Церква, вірна євангельській правді, іде дорогою Христа й апостолів. Вона наполегливо працює, щоб поширювати Боже слово. Для Бога немає більшої приємності ніж та, щоб всі люди спаслися і знайшли та відкрили для себе єдину істину. Крім того, Церква роз’яснює та укріплює моральні засади, що випливають з природи самої людини. Кожен християнин, який прагне духовної зрілості, зобов'язаний у щирості і з любов'ю поширювати науку Христа тим, які стоять осторонь і поза межами християнства. Церква закликає своїх вірних, щоб з розсудливістю і любов’ю, через співпрацю і діалоги з представниками інших релігій, світоглядів та віровизнань, засвідчували християнську віру і життя, признавали, зберігали й згадували ці моральні і духовні блага.
У Церкві розрізняємо два стани: духовний і світський. Церква учительська (єпископи) і Церква слухаюча (миряни) повинні спілкуватися у дусі братерської любові та в ньому проводити діалог з Ісусом Христом. Цей діалог повинен відбуватися як за посередництвом Святої Літургії і приватних молитов, так і неодмінних діл любові, милосердя й доброчинства.
Однак у Церкві є завжди присутня небезпека тяжіння людської натури до зловживання, свідомого або несвідомого бажання домінувати над Божими прерогативами, що доволі часто спокушає одних і зумовлює розгублення серед інших. Цей недолік можна і треба долати незламністю живої віри. Господь чітко визначив межу “слабкості” Церкви, яка в екстремальних обставинах завжди проявляє силу своєї непохитності і нездоланності. Такі харизми, як непомильність і незнищимість, супроводжуватимуть Церкву аж до Другого приходу Ісуса Христа.
Церква є ієрархічною установою. Звідси і випливає порядок підпорядкованості мирян – духовенству.
На початку заснування Церкву очолював обраний Ісусом Христом апостольський збір під проводом первоверховних апостолів - св. Петра, а ще більше - св. Павла, після них – єпископи (буквально “охоронці”, “наглядачі”) та їх наслідники. Наслідник свв. апостолів і, передусім, Петра і Павла – Папа Римський – є видимим Главою Католицької Церкви; далі ідуть - патріархи, митрополити, архієпископи та єпископи, а найменшу адміністративну одиницю Церкви становлять парафії.
Церква є незалежна від держави (Ісус Христос передав свій учительський і пастирський уряди тільки Апостолам і їх наслідникам, а не світським керівникам), а держава - від Церкви. Проте між ними повинно існувати взаєморозуміння і згода, адже Церква суттєво допомагає державі: навчає послуху щодо світської влади - в межах дотримання нею основних норм і заповідей християнської моралі, запобігає злочинам, спонукає до добрих і високих вчинків, об`єднує народи, засновує добродійні заклади, опікується хворими, самотніми, звільненими з в`язниць, дітьми, які залишилися без батьків, тощо. Вона завжди дбала і дбає про розвиток освіти і культури, засновувала наукові заклади, вченим - священикам і монахам належить багато наукових винаходів.
Завдяки Церкві незаселені місцевості заселялися людьми, неродючі землі ставали родючими.
Немає, отже, видимих границь повноважень Церкви - ані географічних, ані етнічних та расових, ані соціально-суспільних чи політичних. Вона послана всюди і до всіх, готова до діалогу з кожним і готова служити кожному і кожен своїм наверненням через щиросердне покаяння й віру в Ісуса Христа та Таїнство хрещення стає членом Церкви.
Святий Дух провадить Церкву до її кінцевої мети – надприродної обителі – Бога Отця, допомагає їй дотримуватися правдивої віри і чистоти моралі для здійснення планів Божого Провидіння. У конкретно визначеному моменті історії людства Святий Дух уділяє Церкві свою надприродну благодать і спонукає проводити Вселенські та Помісні Собори, які визначають непомильність тих чи інших світоглядних систем й аналізують розвиток різних суспільних тенденцій і т. ін.
Розумні керівники країн і політики світу завжди підтримували Церкву і допомагали їй, а ті держави і режими, як переслідували її, здебільшого, скоро занепадали.
На початках християнство було єдине, але згодом поділилося, особливо від часів урядування царгородського Патріарха Фотія (у другій половині ІХ ст.), який започаткував цей поділ, що потім вилилося в розкол Церкви на Східну (Константинопольську (грецьку)) і Західну (Римську (латинську)). За цим стояв культурний і політичний поділ: грецька і латинська культури, візантійське (грецьке) цісарство і римське (франко-німецьке).
Цей та інші поділи і розколи негативно вплинули на єдність і цілісність Христової Церкви, внаслідок чого зараз вона розділена, головним чином, на Католицьку, Православну, Давньосхідну і Протестантську, або Євангелистську, до якої належать Англіканська, Лютеранська, Кальвіністська й деякі інші Церкви та вихідні з них - баптисти, адвентисти, п’ятидесятники та інші протестантсько-євангельські еклезіально-релігійні спільноти.
Церква відіграє надзвичайно велику роль у вихованні особистості, формуванні її духовності. Заснована на принципах правдивого гуманізму, доброзичливості, миру, спокою, щастя; вона найбільшою мірою є причетна до святая святих людського життя – душі. Церква опікується людиною протягом усього її життя та майже у всіх видах діяльності, від появи на світ і до смерті, проводить її в останній шлях: тіло у домовину, а душу у вічність. Їй належить виховання людини в дусі милосердя, честі і справедливості, любові і надії, вірності і шанобливого ставлення до батьків, старших, малих, немічних, страху покарання перед Богом за заподіяне лихо і зло та скоєні гріхи і переступи.
Християнська Церква в Україні має понад тисячолітню історію і неодноразово виконувала функцію підняття духовності народу і суспільстіа, особливо у тяжкі для країни часи. Протягом багатьох століть вона відігравала роль не тільки Божого дому, місця молитви, а й виконувала місію центру духовного життя, формувала світогляд народу, утверджувала справді етнічний і водночас - загальнолюдський характер, ідеї, зміст та форми творів духовної і матеріальної культури українського народу. Була центром культури, мистецтва, літератури, науки.
Разом зі своїм народом упродовж віків Церкві доводилося переживати багато духовних радісних моментів, але й не бракувало також сумних часів духовного і національного поневолення та жорстокого переслідування. Намагаючись підкорити наш народ, ворожі сили - як із Заходу, так і Півдня, а надто - Північного Сходу, були свідомі, що осягнуть свою диявольську мету лише тоді, коли знищать найбільшу твердиню українського народу – його власну Святу Церкву, яка віками була його покровителькою. Ми дякуємо Богу, що наш народ, починаючи від 988 року, належить до Христа і Його Церкви.
Церква – це установа, що живе в часі й має свої окремі, як і наш народ, періоди, епохи, доби свого розвитку, росту й занепаду, у т. ч. і прикрого й трагічного її поділу на зламі ХVI-XVII cт., який, згодом набагато ускладнившись, зберігається, на жаль, й донині. Тому вплив Церкви на духовність українського народу, його світогляд, морально-етичний розвиток, соціально-економічні та політичні процеси конче необхідно розглядати за періодами і певними добами її історії, котрі становлять головні осі, на яких оберталося та обертається життя Христової Церкви на землях сучасної України.
Наш народ, якому притаманний свій вияв людського мислення, поведінки, морально-релігійного характеру, має свою духовно-релігійну історію, форми християнської організації, за якими це християнство живе до сьогоднішнього часу. Треба зазначити, що християнське життя в русько-українському народі почалося набагато раніше від офіційного хрещення князем Володимиром у 988 році. У зв'язку з цим починати історію Христової Церкви на Русі-Україні 988 роком або 955 роком, коли княгиня Ольга сама особисто стала християнкою, не зобов'язуючи, однак до такого офіційного державного акту ні народ, ні своїх безпосередніх наступників, історично невиправдано. Тому ми поділяємо історію нашої Церкви на основні три доби: І (андріївську), 2 (володимирівську), 3 (новітню), яким передував період вагань і легенд та неофіційного приватного існування християнства на давньоукраїнських землях, що закінчився Актом офіційного хрещення народу Русі-України.
Отже, в 988 році відбулася найбільша подія в історії пращурів українського народу, що мала величезний вплив на всю подальшу історію нашої нації і країни, її мораль взагалі і на формування поглядів на ідеал людини, зокрема, – їх хрещення. Святий Володимир Великий, основоположник і хреститель Русі-України, засновник нашої християнської державності, завершив перший і дуже важливий і значущий етап у великому ділі християнізації нашої історії, він гармонійно поєднав духовно-релігійні й національні інтереси та ідеали. Добре розуміючи надприродний зміст християнства, найвища мета якого є освячення і спасіння людських душ, Володимир Великий через святе Хрещення Русі-України передав цей найцінніший скарб правдивої віри – благовість Ісуса Христа цілому її народові на спасіння, на його вічне та дочасне добро.
Тим актом він поставив нашу державу на рівень із християнськими народами Сходу й Заходу. Християнська віра стала домінуючою, посередником духовного збагачення, мотором усіх етично-релігійних та суспільних починань.
Автор: Олег Огірко