- Куди зникає Любов? - Запитало маленьке Щастя у свого батька.
- Вона вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити!

Маленьке Щастя задумалося... "Ось виросту великим і стану допомагати людям!" - вирішило. Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і з усіх сил намагався допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.

Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, тільки стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розкидисте дерево і прилягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить: іде по лісу старезна баба вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї:
- Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.

У старої підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:
- Прикро, коли тебе вважають такий старою, але ж я так ще молода, і звуть мене Любов!
- Так це ви Любов?! - Щастя було вражене. - Але мені говорили, що Любов - це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Любов уважно поглянула на нього і запитала:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- Ось як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала з свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє відображення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - Схлипувало Щастя.

- Нічого, - говорила Любов, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
І ось під тим крислатим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя іде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть...